Ханс Аспергер був педіатром. У 1944 році він написав докторську дисертацію, описуючи чотирьох хлопчиків, у яких він помітив специфічну когнітивну, вербальну та соціальну поведінку. Він назвав цю групу поведінки «аутичною психопатією», класифікуючи їх як розлади особистості. У той самий час, коли Аспергер писав свою докторську дисертацію, у Сполучених Штатах Лео Каннер ввів термін «аутизм» для опису подібної групи симптомів.
Програма Аспергера включала фізіотерапію, логопедію та навчання через мистецтво. Вчений помер у 1980 році, ще до того, як синдром Аспергера був включений у світову класифікацію захворювань.
Першою людиною, яка використала термін «синдром Аспергера», була Лорна Вінг. У публікації 1981 року вона описала групу, що складається з дітей і дорослих, чиї навички та поведінка були ідентичні тим, які описав Ганс Аспергер у 1944 році. Каннер і Аспергер описали дітей з видимими соціальними розладами, труднощами спілкування, незвичайними інтересами і специфічними типами гри.
Ці групи відрізнялися за рівнем інтелектуального розвитку і за здатністю встановлювати різноманітні стосунки з суспільством. Група дітей, яких вивчав Каннер, мала набагато більший дефіцит в обох цих сферах. У своєму дослідженні Вінг зосередилася на дітях, у яких на ранньому етапі розвитку виявляються всі риси аутичної поведінки, а на наступному – розвинене мовлення та здатність встановлювати стосунки з оточенням.
Група дітей, описана Лорною Вінг, функціонувала набагато краще, таким чином не відповідаючи картині розладу, представленій Лео Каннером, але ці діти все ще мали проблеми зі здатністю вести розмову, а також із просунутою соціальною поведінкою. Це зробило групу набагато схожішою на групу, описану Аспергером.
У 1983 році Лорна Вінг виділила найважливіші ознаки, що визначають синдром Аспергера:
- відсутність емпатії,
- наївні, неадекватні взаємодії,
- педантична, ритуальна мова,
- дуже слабкі навички невербального спілкування,
- надмірна зосередженість на конкретних темах,
- погана координація рухів.