Легенда про чуб козака
Козацький чуб був символом відваги, мужності, готовності померти в бою. Чуб називають ще оселедець, чуприна, і він був відзнакою приналежності до лицарського стану. Тільки після посвяти в козаки, тобто, першого бою, морського походу, випробувань, можна було вистригти собі чуба. Носили чуба завжди, закрутивши за ліве вухо. Джури, боягузи, селяни не могли носити таку зачіску, а для козака обрізання чуба вважалося ганьбою.
За легендою, чуба козаки відрощували не просто так. Саме за оселедця Господь, змилостившись, міг витягти козака з пекельного вогню чи забрати на небеса з бою:
Питалися в козака:
«Що то за причина,
Що у вас гола голова,
А зверху чуприна ?»
«А причина то така:
Як на війні згину,
Мене ангел понесе
В небо за чуприну».
***
Таємниця козацької криниці
Є довгожителі серед людей, серед дерев, проте, щоб були довгожителі серед криниць, чути довелося вперше.
Щоправда, від тієї, ще козацької, криниці мало що й залишилося — лише дерев’яний зруб. А була ж, кажуть, недалеко від річки чудо-криниця із високим журавлем, що підіймав здоровенний кадуб води. Він перехилявся в дужих руках козаків і виливався в довгий жолоб, з якого, спрагло припадаючи, пили виморені в походах козацькі коні.
А чутка дійшла до нас така, що в цьому краю сміливе козацтво не раз відбивало ворожі навали монголо-татар. В одній надзвичайно кривавій січі удача сприяла українцям. Вони отримали перемогу і відібрали у ворога нечувано великий скарб: багато золотих прикрас, золотих монет і ще всіляких дорогоцінних речей. Мужні оборонці не мали часу на довгий перепочинок, бо потрібно було прогнати ворога геть з рідної землі.
І вночі, при світлі місяця та яскравого багаття взялися до важливої роботи: щоб зберегти відібраний у ворогів народний скарб, вирішили його закопати. Дружно й швидко кипіла робота: хто коней напував із добротної криниці з журавлем та жолобом, хто варив куліш, хто зброю налаштовував, а більшість трудились на береговій землі, віддаючи їй на довге збереження скарби із золота.
Тільки завдяки залишкам славнозвісної криниці можна здогадуватись про місце знаходження закопаного золота.
Щоліта хлюпоче хвилями спокійна тихоплинна Рось, буйно заленіють навколишні луки, повіває легенький вітерець, навічно зберігаючи таємницю давніх часів.
***
Легенда про Меч Єдності
Коли Січ була знищена, козаки розійшлися: хто на Кубань пішов, хто за Дунай, хто на Галичину. Коли ж усі вони знову зберуться в одному місці, з їх шабель ковалі почнуть кувати Меч Єдності. Це триватиме довго, знову і знову приходитимуть нові й нові козаки та будуть приносити свої шаблі. Будуть сипатися іскри з-під величезних ковальських молотів, піт заливатиме очі в цій нелегкій справі, червонітиме метал у величезній печі. Тим часом злі сили заважатимуть ковалям з усіх сил, спокушатимуть золотом, владою і прославлянням. Та ковалі не здадуться і продовжать справу.
Коли ж Меч Єдності буде готовий, зійдуться знову усі козаки разом, піднімуть меча і воскресять Козацьку Матір-Січ!
***
Як жили козаки на Січі
Січ – ото в запорожців кріпость. Коло неї були окопи, вали, а всередині дзвіниця була така, що в неї й гармати ставлялися… А жили вони скрізь по степах кущами, в землянках, або по-їхньому, бурдюгах: так чоловік по п’ятнадцять, двадцять, а то й менш.
У Січі – так там жили все по куренях, по скільки там сот чоловік. Та й курені були великі. Ставлялись курінь до куреня причілком, а в них були стовпи й сволоки. А в бурдюзі так просто все було: одні двері та одне віконце, – маленьке та таке, як тарілочка, кругле, – а то й зовсім без вікна.
Оце викопа козак яму, обставить її чим там попало, обліпить, обмаже, поставить піч хліб пекти, зробить кабицю страву варити та й живе. Димарів тоді не було. Зимою як розпалить камінь, так він аж горить – уже холодно не буде.
Де в яких землянках було і вбранство: по стінах висіла зброя всяка, а на покуті стояли образи, – усі розмальовані, під золотом. Попід стінами ставляли лавки, ослончики, щоб було де сісти.
Землянок запорожці ніколи не замикали. Як їдуть куди або йдуть, то так і кидають їх: ніхто нічого не зачепить. У них так, що хто хочеш, той заходь у землянку. Як хочеш їсти, розводь вогонь, бери казан, вари страву, яка там зоставлена, їж, пий, спочивай – заборони не було. А приїде хазяїн, так ще й рад гостеві, бо то тільки й родини йому на широкому степу. Він йому рад, він його і привітає.
Тепер увійдеш у хату, так вона красить кутками, а не красить пирогами, а тоді було не так: усякого нагодують. Хазяїн їде куди, так ще й зоставляє страву для прохожого. Хто хоч, заходь. Та й заходять, було. Наїдяться, нап’ються на дурничку та зроблять хрест, поставлять його серед землянки – це значить, що були гості й дякують господареві.
***
Легенда про козака-кобзаря
Помер старий кобзар і полетіла його душа до хмар. Перед ворітьми небес на дорозі стали по один бік Ангели Пречисті, по інший ‒ Сили Нечисті. Та чорти й кажуть, що заберуть в пекло кобзаря, бо в літа молоді чимало люду порубав, пустив ріки крові й сліз. Ангели ж захищають чоловіка, і кажуть, що не забрати душу Силам Нечистим. Козак не вбивав невинних людей, тільки в чесному бою захищав свою рідну землю. За це Ангели заберуть його до Раю.
А козацька душа обізвалася, і сказав кобзар: «Душа козацька вільна, за життя ні під ким не був, і зараз нікому не належатиму! Безсмертна душа моя в кобзі, і я оживатиму щораз, коли хтось заграє на струнах!» Після цього душа відлетіла і стала вільно літати на свободі. Хтозна, може, й зараз озивається, як музика на кобзі заграє.
***
Козацькі сторожі
Від ріки Орелі аж по ріку Кінську козаки побудували земляні укріплення. Такі укріплення називаються редути. У кожному редуті був курінь на п’ятдесят чоловік. З редутів козаки висилали в степи пікети й розвідки.
Біля кожного редута ставили фігури. Це були хитромудро збудовані маяки. За їх допомогою можна було швидко оповістити увесь край про несподіваний ворожий набіг.
Кожна фігура складалася з двадцятьох смоляних бочок. Будували її ось як.
В основу ставили шість бочок сторч. Їх міцно з’єднували, обв’язували смоляним канатом. Усередині залишали порожнє місце. На них ставили п’ять бочок, а там — чотири, останні ж дві — одна на одну.
Верхня бочка була найменша і без дна. Всередині її був вставлений залізний прут. До прута прив’язували довгий мотузок. Один кінець мотузка звисав аж до самої землі. Біля другого кінця прив’язували здоровенний пук вивареного в селітрі лика.
Щоб не трапилося пожежі, такі фігури ставили подалі від редута. Удень і вночі біля кожної пильнували вартові. Від редута до редута снували козаки, чоловік по п’ять і більше. Як вгледять татарву, то й чкурнуть до укріплення. Там осавул звелить запалювать фігуру. По інших редутах побачать і собі запалюють.
Так в одну годину козаки увесь край оповістять, щоб люди рятувалися.
***
Як Іван Сірко татар переміг
Давним-давно, як Іван Сірко був кошовим отаманом Запорозької Січі, запорожці в похід пішли. Татари тим часом дізналися про це, набігли на Січ та поневолили християн. Полонені плакали так, що аж земля стогнала, татари були немилосердними та вдаряли їх нагайками й підганяли.
Сірко почув за те й вирішив визволити полонених. Зібрав козаків в погоню за татарами й летів, немов птах. Татар виявилося занадто багато, тож козак хитрість вирішив використати. Зупинив коня і козакам-братчикам наказав чекати. Сам же красивим хортом перекинувся і побіг до татар. Їм хорт сподобався, нагодували татари Сірка в образі тварини й забрали до себе. А хорт, як сіли всі відпочивати, нагнав на них сон. Потім кувирть — і знову зробився чоловіком! Татар всіх порубав, визволив полонених християн та пішов далі з козаками гуляти!
***
Як козаків випробували на Січі
Як приходив хтось у Січ, то запорожці випробували міру його спритності. Накажуть йому варити куліш, розкажуть як, застережуть, щоб не сирий був і не перекипів. А самі йдуть наче косити. Парубкові ж так накажуть:
— Коли зготуєш, то виходь на могилу й клич нас. Ми почуємо та й прийдемо.
Залізуть козаки в очерет і лежать. Ото хлопець зварить куліш, виходить на могилу, починає кликати. Вони чують, та не відгукуються. Кличе він їх, кличе, а тоді в сльози.
Козаки лежать у траві, чують усе це й кажуть:
— Ні, це не наш!
Тоді повернуться в курінь, дадуть тому хлопцеві коня і грошей на дорогу й скажуть:
— Іди собі! Нам таких не треба!
А котрий хлопець вдасться спритний та кмітливий, то вийшовши на могилу, крикне, гукне разів зо два. А як не відгукнуться, то він сам іде куліш їсти. Та ще й вдарить гопака й пісні затягне.
Тоді запорожці, прихопивши коси, йдуть до куреня. А він:
— Де вас чорти носили, панове? Кликав я вас, кликав, та й захрип. Тоді, щоб не вистиг куліш, почав сам їсти!
Перезирнуться запорожці та скажуть:
— Вставай, джуро! Тепер ти рівний нам козак!
І приймають парубка до свого товариства.
***
Легенда про скарби козацькі
За часи походів та переможних битв у Запорізькій вольниці накопичилося немало скарбів, золота, трофеїв. Кожен козак обов’язково мав власний скарб після походів і зберігав його в надійно схованому місці. Була й окрема казна війська Запорізького. Після походу козаки збиралися, ділили нажите та ховали у Дніпрі.
Після ліквідації Січі козаків переселили, але скарби вони з собою не забрали, адже були певні, що скоро повернуться. Козаки розселилися по різних куточках країни, помирали, старіли, а легенди про скарби та прикмети їх знаходження передавалися з вуст в уста внукам та правнукам. Уже століття пройшли від часу славних походів та бурхливого життя Запорізького війська, а й досі дослідники та шукачі скарбів шукають скарби на Дніпрі. Може, і ви щось знайдете?
***
Про козака Бурдюга
Свою сорок восьму весну зустрічав козак Бурдюг відтоді, як, прилетівши сюди, на кручу, степовим орлом, молодим і дужим, але з пошкодженими крилами, осів на південній околиці мальовничої Котельви. Звідси, ніби з пташиного польоту, видно і Ворсклу — красуню і поселення рідне, і ліси кучеряві, і Городище — колиску предків своїх непокірних.
Тут він гострив лезо шаблі козацької, чистив і поглиблював криницю з водою
живущою, доглядав вежу свою сторожову та стежив пильно-пильно за Диким полем, що безмежно розкинулось на південь аж до татар, ворогів заклятих. А в нескорених очах його бурхав спопеляючий вогонь помсти кровної за рідних своїх, за мрію свою.
Снилися — марилися Бурдюгові далекі-далекі дні неповторні, а в кожен сон білою чайкою прилітала вона, Оксанка, найкрасивіша котелевська дівчина, яку татари погнали у неволю. Ще зовсім юним і безвусим, в чорний день нападу розбійників-татар на поселення рідне, попав і він у рабство.
Сім разів галерами Чорне море перепливав, по пояс голим, підставляючи вітрам і холоду пописану татарськими батогами спину з одним бажанням в душі: хоч на мить дати спокій змученим рукам. Спасибі козакам запорізьким, визволили його. З своїми побратимами ходив не раз до Криму громити ненависні улуси, часом провідував і ханську столицю Бахчисарай, не лишав у спокої й турецького султана. На козацьких човнах-чайках та «сипошах» долали бурі й шторми, діставалися до берегів Туреччини, визволяючи з полону невільниць і побратимів. Та дівчини своєї не стрічав, і кров чорними гудками згорталася в серці.
Придивився до відважного парубка сам кошовий і взяв його під свою праву руку. Та не повезло Бурдюгові, в бою з татарами був тяжко поранений. Тому і повернувся у край свій рідний. Сторожовий пост прийняв.
Непомітно минули роки. Посивіла колись буйна чорна чуприна Бурдюгова. Сили покинули могутнє козацьке тіло. Відчув Бурдюг, що прийшла його остання година. Напруживши волю, піднявся козак на ноги, обіперся на креміневу рушницю і заспівав свою улюблену пісню.
Недарма запорожців усі вважали характерними. Хоч і тихо співав Бурдюг, та летіла пісня в усі кінці України, торкалась вух полонянок, яких колись визволив з неволі, будила їх, кликала попрощатися з козаком, провести його в останню путь.
Мов мрії-сни прилинули полонянки до вежі сторожової та живим Бурдюга вже не застали. Зупинились вони біля вежі, біля, криниці та й поробились стрункими соснами. Тішать сосни очі людей вічним яснозеленим цвітом своїм, бо діла і помисли козака були чистими, а пам’ять про нього — вічна!