Легенди про Україну

Легенда про дівчину-Україну

Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність i красу, угорці – любов до господарювання, німці – дисципліну i порядок, росіяни – владність, поляки –здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики…

Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону i раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини.

– Хто ти? Чого плачеш? – запитав Господь.

– Я – Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі.

– Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же допомогти тобі?

Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.

– Є у мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це – пісня.

Узяла дівчина–Україна дарунок i міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому i з ясним обличчям i вірою понесла пісню в народ.

***

Легенда про створення України

Як тільки Господь наш, Сотворитель, поселив на Землі людей, вони одразу почали просити в Бога для себе зручні та вигідні місця для проживання. Не квапились тільки українці. Вони були відпочатку козаками: безпечно мандрували по землі, милувалися красою світу і нікому не заважали. Якось озирнулися і побачили, що повсюдно снують люди, обживають займані місцини. Тоді пішли і вони до Господа. Тихенько стали за порогом і чекали,бо Творець саме тоді був чимось дуже сильно зайнятий. А коли Сотворитель оглянувся і побачив чубатих вояків, то здивувався:
- А чого вам треба, хлопці? – запитав Господь.
- Та землі-материзни хочемо, Боже!
- Буде вам матінка земля. Ідіть та осідайте он на тому клаптику між морями, - показавши пальцем униз.
- Та там уже іспанці, Боже!
- Ага, то біля них і селіться.
- Не можемо, Господи, там французи, а далі німці, ще якихось людей повно.
Подивився Бог згори і переконався, що все вже роздано. А козаки ну дуже йому сподобались – і не хотів Творець залишати їх без земель.
- Гаразд, - сказав Господь. – Віддам я вам он той куточок понад Дніпром, що залишив собі на земний рай. Але то незвичайний куточок – раїна. Земля там дуже родюча і пахне медом, вода – як молоко, а з неба в душу людей ллється пісня. На той куточок будуть зазіхати нечестивці, тому його треба пильнувати і боронити. Як будете інаправду такими відважними лицарями, як мені видається, то на тій землі станете господарями, а як ні – то рабами нечестивців.
- Згода. Добре, Господи! Буде так, як кажеш. Благослови в дорогу!
Поблагословив їх Сотворитель і провів до райський воріт. Відтоді орють козаки землю, а зброєю захищають її від усякої нечисті. І назвали свій райський куточок – Україна.

***

Три сторожі

Було це в ті часи, коли землю ніхто не ділив, не міряв, а людей ніхто не рахував. Земля була пряма та рівна, куди не глянь — краса неоціненна від обрію до обрію. Річки, як стрічки сині на зеленій плахті лежать, а квіток, як на вишиванці.

Позаздрили вороги і посунули на землю українську бити-вбивати. Принесли горе велике, падала кров, як дощ. Все зелене було червоним і річки також.

Упали діти та старі на землю та й заголосили:

— Порятуй, матінко, порятуй, годувальнице!

А вороги кинулись тягнути з землі золото та самоцвіти. А коли стали йти на північ, виріс там частокіл непролазний, густі ліси утворилися, болота без дна. Хотіли на захід утекти та земля піднялась до неба.

Тоді вони стали на південь одступать, а земля розверзлася і всі вони загинули. А те місце накрила синя гладь моря.
Так і з’явилася Україна. І має вона трьох сторожів: на півночі — ліс-праліс, на заході — гори сиві, на півдні море Чорнеє.

Хто із злом прийде, той в землю нашу і вросте. А добрим людям хліб і сіль.

***

Як виникла наша солов’їна мова

Ділив Бог між народами землю і дарував їм мови. Роздав все, що мав, і сів відпочивати.

Аж тут пізно, проти ночі, приходять козаки. Розуміють, що запізнилися. Високі, вусаті, чуби вітер розвіває – стали і мовчать.

– Де ж ви були, коли я всіх кликав? – запитує.

Боже, вони від бусурманів світ захищали.

– Ну, гаразд, залишив я трохи землі для себе, – каже Господь. – Дарую цю прекрасну землю вам, козаки.

І подарував нашим предкам Україну. А мову? Не будуть козаки щасливі німими.

– Подарую їм свою мову, нехай розмовляють. А я буду завжди літати поруч і щебетати.

Кажуть, саме з того часу українську мову і стали називати солов’їною.

***

Про українську вишиванку

Колись люди вмирали від нікому невідомої хвороби. Мором гинули старі й малі. У той час жила над Дністром жінка Марія, були у неї чоловік та шестеро дітей. Хвороба забрала всіх, окрім найменшої донечки Іванки. Мати над нею, як горлиця, билася, але не вберегла. Почала дівчинка танути на очах, плакати, матір просити врятувати її.

У той час селом йшла бабця старенька. Вона порадила жінці, як врятувати малу. Грішними люди стали, розповіла стара, от їм за гріхи таке покарання. Треба шити повсюди — на рукавах, на пазусі хрести, чорні та червоні, щоб чорти здалеку виділи. Але нікому той секрет жінка веліла не розповідати, бо помре донька.

За кілька годин мати вишила сорочку для доньки. Та ожила, ходить здорова, просить у матері вишити на сорочці ще калину, і листочки, і терен. Тільки мати невесела. Кожен день з села на цвинтар небіжчиків носять. І дітей, зовсім маленьких дітей. Не витримало серце жінки. Вибігла до людей, просить:

— Шийте, шийте хрести, вишивайте. Будете жити! Рятуйтеся!

Люди вирішили, що збожеволіла жінка.

Поцілувала Марія доньку і сказала до людей:

— Не вірите! Думаєте, що здуріла? Та хай так буде, діток мeні ваших жаль…, — на тому зірвала з Іванки сорочку вишиту.

Дитина на очах почорніла і померла.

— Вбивці! Шийте, вишивайте сорочечки дітям і собі, — так і впала мертвою біля донечки…

З того часу люди почали вишивати сорочки та рятуватися від смертельної хвороби. Вона відступила, а люди так і передають від покоління до покоління, аби вишивали собі сорочки, як оберіг та святиню.

***

Легенда про калину

То давним-давно було. В одному селі жила привітна й чарівна дівчинка. Звали її Калинкою. Люди любили її за добре серце. Калинка часто ходила в ліс.

Якось весною викопала вона в лісі тонюсіньке стебельце та посадила його. А щоб воно прийнялося, дівчинка аж від своєї хати носила воду з криниці та поливала його. І почав розростатися великий кущ.

Іде якось подорожній. Стомився та й сів перепочити під кущем. "Спасибі тим роботящим рукам, що кущ посадили". А кущ враз укрився білим цвітом. Осипався цвіт, а замість нього – ягоди червоні, як намистинки виблискують.

І диво – в кожній ягідці заховане зернятко, схоже на маленьке серце. Прийшла Калинка до свого куща, а кущ нахилився до неї, віти простягає і шепоче: "Це на згадку про твоє добре серце. А щоб люди тебе не забували, подаруй мені своє ім'я, Калинко". Так і з'явилася назва цього куща.