Міф про створення світу
Колись давним-давно світ ховався у пітьмі. З волі Всевишнього з’явилося Золоте Яйце. У ньому був бог Рід. Саме він дав початок усьому, що з’явилося потім на землі.
Рід народив Любов – Ладу-матінку. Разом вийшли вони із Золотого Яйця і створили стільки зоряних світів, що їх дотепер ніхто порахувати не може. У числі цих світів був і наш земний світ. Сонце, що світить над нами, вийшло з обличчя Рода. Темні ночі склалися з дум Рода. Місяць, що не дає землі вночі зануритися у морок, вийшов із грудей Рода. Зірки розсипалися на нічному небі з очей Рода. Ранкові й вечірні зорі з’явились із брів Рода. Швидкий вітер – це дихання Рода.
Природа – це все, що створив Рід. Цей бог відокремив Правду від Кривди. Рід відокремив світ видимий – Явь, від світу невидимого, духовного – від Наві. Коли Рід на своїй вогняній колісниці перетинав небо, виникала Блискавка, гримів Грім.
Богові сонця Рід подарував золотий човник, на якому сонце випливає на небо. Щоночі Місяць виходить на ньому в нічне небо.
Із вуст Рода вийшов птах Мати Сова – Дух Божий. Потім з’явився Сварог – Небесний Батько. Саме Небесному Батькові Рід передав завершення створення світу. Сварог став хазяїном земного Світу, владикою Божого Царства. Щоб небо ніколи не впало на землю, Сварог підпер його дванадцятьма стовпами.
Для молитов і прославляння Всевишній Рід створив бога Браму. Брама подарував людям священні книги.
Потім Рід створив Великий Океан. Коли Великий Океан спінився, з нього вийшла Світова Качечка. Вона народила безліч богів: гарних і поганих. Потім Рід створив камінь Алатир. Цим чарівним каменем він почав збивати молоко корови та кози. Коли з молока вийшло масло, з’явилася Мати Сира Земля, на якій і живуть усі люди.
***
Легенда про мак
Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу.
Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі:
— Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх!
І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата.
Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе.
Рано-вранці поверталися із походу руські воїни. І побачили вони червону, як жар, долину маків, а біля них сплячих ворогів-печенігів. Кинулися вони на печенігів і повбивали всіх. І коли пролилася остання крапля крові печенігів, кожна квітка маку ожила і стала дівчиною. У руках дівчата тримали червоні квіти маку і подарували їх воїнам-визволителям.
І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою.
***
Боротьба добра і зла
У прадавні часи, коли світ був ще молодим, існувало два могутні божества: Білобог і Чорнобог. Білобог уособлював добро, світло, життя та справедливість. Чорнобог же був його темною протилежністю, несучи в собі зло, темряву, смерть та хаос.
Між двома богами йшла вічна війна. Білобог творив світ, наповнюючи його красою та гармонією. Чорнобог же намагався зруйнувати його творіння, сіючи розбрат і хаос.
Білобог дарував людям знання та ремесла, навчав їх жити в ладі з природою. Чорнобог же спокушав людей темними силами, штовхав їх на злочини та руйнування.
Вічна боротьба Білобога і Чорнобога відбивалася в природних явищах: зміні дня і ночі, пори року, добра і зла. Люди вірили, що їхніми молитвами та праведними ділами вони можуть допомогти Білобогу перемогти Чорнобога і зробити світ кращим.
З часом образ Білобога трансформувався в образ християнського Бога, а Чорнобога – в образ диявола. Проте, вічне протистояння добра і зла й далі залишається важливою темою в українському фольклорі та культурі.
Міф про Білобога і Чорнобога – це не просто розповідь про двох богів. Це алегорія вічної боротьби добра і зла, яка йде у світі й у душі кожної людини.
***
Міф про зоряний Віз
В одному селі жила вдова з донькою. В їхньому краї настала жахлива засуха. Щоб урятувати маму, дівчина пішла шукати воду. Вона знайшла джерело, але по дорозі назад перекинула глечик. З нього вилетіли сім зірок та одна маленька, й постали на небі.
Люди здивувалися й почали називати ці зірки Возом. А потім дізналися, що то душі людей, яким дівчина дала напитися. Восьма маленька зірка – це душа собаки, що перекинув глечик. Люди вірили, що Бог помістив ці зірки на небі, щоб усі бачили щирість дівчини. За її доброту він послав дощ на землю. З часом Віз став символом не лише доброти й милосердя, але й орієнтиром для мандрівників. За його допомогою люди знаходили дорогу додому, адже Віз завжди вказує на північ.
***
Чому буває сумне сонце?
Жив собі чоловік та жінка, які мали сина і дочку. Дочка була найкраща в світі. Ось одного разу сонце вкрало її собі за жінку. Після цього брат пішов її шукати туди, де заходить сонце. Сестра побачила і вибігла до нього та й каже: «Сховайся в льох, бо як прийде сонце, то запече тебе». Брат швиденько заховався в льох. Коли прийшло сонце, то воно роздягнулось і повісило свої ризи на льосі та й пішло в хату. Сестра, побачивши, що сонце повісило ризи, швиденько побігла до брата, який чуть не вмер від жари. Тоді сестра відлила його водою, і вони пішли в хату. Вони привітались з сонцем, посиділи, поговорили, а тоді сонце просить брата, щоб він пішов за нього на небо на один день. Він згодився, надів ризи і пішов на небо. Коли виліз, то він пішов на ті місця, де сонце снідає, обідає та вечеряє, побив миски, порозкидав ложки; зловив вітра та мороза, набив їх за те, що перешкоджали йому в дорозі. Злазячи з неба, поламав драбину; прийшов до хати, де спало сонце, скинув ризи і разом з сестрою втекли. Коли сонце встало і хотіло скоро вилізти на небо, то ніяк не можна було. Поки воно лагодило драбину, то брат із сестрою вже втекли.
Сонце побачило безладдя на небі, було цілий день голодне, то так було розсердилось, що цілий тиждень не показувалось людям.
***
Легенда про дощ
Бог має особливі склади дощу на краю світу… Коли з’являється потреба пускати дощ на землю, Бог посилає пророка Іллю і глухого янгола. Вони набирають дощ у хмару і розносять його по світу. При цьому буває нерідко так, що як почнуть вони пускати дощ, то пускають його безперервно декілька днів поспіль. Так стається тому, що глухий янгол запитує в Бога, куди потрібно пускати дощ. Бог каже йому: «Ходи там, де чорно»; а він, не розчувши, ходить там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», а він, не розчувши, іде туди, де косять. Бог каже: «Іди туди, де ждуть», а він, не розчувши, іде туди, де жнуть.
***
Легенда про вогонь
Вогонь одного господаря здибався з вогнем другого господаря, й вони почали між собою говорити. Перший каже: «Мені добре в мого господаря, бо він гарно обходиться зо мною — коли треба, то кладе гарних дровець, а як не треба, то бере чистої водиці й мене заливає. Так що мені добре». Другий каже: «Мені дуже зле, бо господар дає погані дрова, а коли мене не треба, то заливає помиями. Ото я хочу йому відомстити тим, що піду гуляти по його господарстві». Перший каже: «Коли будеш гуляти, не спали там колеса мого господаря, яке знаходиться на подвір’ї твого».
От вночі розпочалась пожежа в другого господаря, й згоріло все, а колесо першого викотилося та й залишилося.
***
Легенда про вітер
Молотив один господар. Як змолотив, розпочав віяти зерно і ані, дай Боже, звіяти; він собі стане на тім боці, і вітер також по тім боці дує; він стане на другім боці, і вітер по другім боці дує; так йому все помішав, що не міг cі ради дати. Відтак розсердився, схопив ніж і верг ним, а ніж десь ізчез. Від той хвилі вже тому ґазді вітер не перешкоджав, але вже му ся нич не вело. Іде той господар раз в дорогу, приходить до одного села, там ся лише в єдиній хаті ще світить, а в тій хаті мешкав той вітер, що за ним тот ножем верг, і тот ніж єму ся в литку зап’яв, а тот вітер не міг його собі вийняти. Приходить той господар до тої хати і проситься на ніч, а тот йому відповідає: «Як же я тебе маю на ніч прийняти, коли мені ти ніж у литку вп’яв». І не хотів його прийняти доти до себе на ніч, доки йому не вийняв того ножа з-за литки.