Вітер
Якось молотив жито один господар. Як змолотив, розпочав віяти зерно і ніяк не може провіяти як слід; він собі стане на тім боці, і вітер також по тім боці дує; він стане на другім боці, і вітер по другім боці дує; так йому все помішав, що не міг cі ради дати. Відтак розсердився, схопив ніж і верг ним, а ніж десь ізчез. Від той хвилі вже тому ґазді вітер не перешкоджав, але вже му ся нич не вело.
Іде той господар раз в дорогу, приходить до одного села, там ся лише в єдиній хаті ще світить, а в тій хаті мешкав той вітер, що за ним тот ножем верг, і тот ніж єму ся в литку зап’яв, а тот вітер не міг його собі вийняти. Приходить той господар до тої хати і проситься на ніч, а тот йому відповідає: «Як же я тебе маю на ніч прийняти, коли мені ти ніж у литку вп’яв».
І не хотів його прийняти доти до себе на ніч, доки йому не вийняв того ножа з-за литки.
***
Як з'явилася роса
Колись дуже давно жили на землі велети. Вони були такі великі, що легко переступали з однієї гори на іншу. Ті велети мали страшенну силу, але використовували її лише для добра. Вони ніколи нікому нічого злого не зробили. Тому люди завжди пам’ятатимуть про них. Траплялося, що довго не падав дощ, то вони якось уміли притягувати хмари дощові, щоб полити спраглу землю, бо навіть роси ще тоді не було.
Десь перед тим, як мали прийти на нашу землю такі люди, як ми, велети вже вимирали. Один із останніх велетів, що вмів регулювати дощ, важко захворів. Він лежав на Бескиді, й дуже йому було жаль, що сохне все на землі, а він не може притягти дощові хмари і напоїти спраглу землю. Велет уже відчував подих смерті. Він знав, що ось-ось помре, і найбільше жалів за тим, що вже нічого не зробить для своєї рідної землі.
Коли він востаннє тяжко зітхнув і його серце перестало битися, усе, що лише було на землі: квіти, дерева, трави, кущі – все-все почало плакати. Так з’явилася на світі роса. І кожна маленька прозора росинка ніби ввібрала чистоту і щедрість золотого серця мудрих, сильних і добрих велетів, які використовували силу надзвичайну на добро і щастя людям, на добро і щастя рідній землі.
***
Легенда про дощ
Є повір’я, за яким Бог має особливі склади дощу на краю світу... Коли з’являється потреба пускати дощ на землю, Бог посилає пророка Іллю і глухого янгола. Вони набирають дощ у хмару і розносять його по світу. При цьому часто буває, що як почнуть вони пускати дощ, то пускають його безперервно, декілька днів поспіль. Так стається тому, що глухий янгол запитує в Бога, куди потрібно пускати дощ. Бог каже йому: «Ходи там, де чорно», - а він, не розчувши, ходить там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», — а він, не розчувши, іде туди, де косять. Бог каже: «Іди туди, де ждуть», — а він, не розчувши, іде туди, де жнуть.
Досить поширена думка, що дощ — це вода, яка насотується з морів, рік, озер, колодязів, ставків та інших водойм і виливається у хмари райдугою. Сама райдуга уявляється «цмоком», тобто насосом. Разом з водою райдуга всмоктує і все, що є у воді — жаб, черв’яків, риб, каміння, які потім і випадають із хмар разом з дощем. Але воду всмоктує лише синювато-червона райдуга, тоді як яскраво-червона не діє і є лише веселкою, оскільки під час її появи прояснюється від сонячного проміння (стає веселим) виднокруг, який перед тим був закритий хмарами і навіював сум.
А ще райдугу вважають шляхом, яким сходять з неба янголи, щоб набрати води. Цю воду вони потім виливають на особливу сітку (сито) і так утворюють дощ.
***
Чому у морі вода солона
Колись два брати, старший багатий і молодший бідний, отримали в спадок чарівні жорна, які мололи сіль. Досить було легенько штовхнути їх ногою – і жорна починали працювати. А щоб зупинити їх, треба було перевернути. Молодший брат розбагатів, продаючи сіль. Заздрісний старший випросив у нього жорна, але не знав, як їх зупинити. Жорна мололи і мололи сіль, поки не затріщали стіни в хаті. Тоді злякався старший брат і викинув жорна в море. Відтоді вони й лежать на дні та безупинно мелють сіль.
***
Звідки взявся грім
Колись посварився Бог з чортом. Бог пригрозив, що вб’є нечистого, як тільки той з’явиться на землі. А щоб знайти його, Бог наказав пророку Іллі їздити небом на колісниці й кидати громи та блискавки туди, де ховається чорт – у ліси, болота, стоги сіна. Але буває, що блискавка влучає і в людину. Кажуть, що то вона чимось завинила перед Богом.
***
Чому сонце буває сумне
Жив собі чоловік та жінка, які мали сина і дочку. Дочка була найкраща в світі. Ось одного разу сонце вкрало її собі за жінку. Після цього брат пішов її шукати туди, де заходить сонце. Сестра побачила і вибігла до нього та й каже: “Сховайся в льох, бо як прийде сонце, то запече тебе”. Брат швиденько заховався в льох. Коли прийшло сонце, то воно роздягнулось і повісило свої ризи на льосі та й пішло в хату. Сестра, побачивши, що сонце повісило ризи, швиденько побігла до брата, який чуть не вмер від жари. Тоді сестра відлила його водою і вони пішли в хату. Вони привітались з сонцем, посиділи, поговорили, а тоді сонце просить брата, щоб він пішов за нього на небо хоч на один день. Він згодився, надів ризи і пішов на небо.
Коли виліз, то він пішов на ті місця, де сонце снідає, обідає та вечеряє, побив миски, порозкидав ложки; зловив вітра та мороза, набив їх за те, що перешкоджали йому в дорозі. Злазячи з неба, поламав драбину; прийшов до хати, де спало сонце, скинув ризи і разом з сестрою втекли. Коли сонце встало і хотіло скоро вилізти на небо, то ніяк не можна було. Поки воно лагодило драбину, то брат із сестрою вже втекли.
Сонце побачило безладдя на небі, було цілий день голодне, то так було розсердилось, що цілий тиждень не показувалось людям.
***
Чому рипить сніжок
Якось лісом по м’якому, наче вата, сніжку ішов Дід Мороз. Присів на пеньок відпочити, а мішок з гостинцями поруч поклав. Довгу бороду гребінцем розчесав. Дивиться, аж під ялинкою зайчик сидить і плаче. Підійшов до нього і питає:
- Чому це ти, вуханчику, плачеш?
А той, схлипуючи, відповідає:
- Заблукав, додому ні-я-а-ак не втраплю!
Здивувався дідусь: отакої, заєць - і раптом заблукав у лісі. Як же те могло статися? Усе ще схлипуючи, куцохвостий розповів Дідусеві свою пригоду. Уранці він гуляв з братиками та сестричками на галявині. Вони так весело стрибали по снігових кучугурах, що й незчулися, як мисливець підійшов. Пролунав постріл. Зайчата кинулися тікати. Найдалі, в лісову гущавину, забіг той зайчик, якого оце й зустрів Дід Мороз.
Добрий дідусь заспокоїв малюка, і вони разом швидко знайшли стежину до заячої хати. А там уже зібралися його братики й сестрички. Всі живі й здорові. Мама з татом уже ходили шукати свого найменшенького. Шукали, шукали та вже й не думали, що він живий. Ото радощів було, коли побачили свого сина та ще й з Дідом Морозом!
Дідусь привітав усю заячу родину з Новим роком, гостинці роздав: кожному по великій соковитій морквині. А на прощання, погладжуючи довгу бороду,сказав:
- Я зроблю так, що сніжок рипітиме. Щоб ви, зайці, чули, коли хтось буде до вас підкрадатися.
Як сказав, так і сталося: відтоді сніжок рипить, тобто попереджає зайців та інших беззахисних звірів про небезпеку. Ось так: рип-рип - хтось іде, пильнуй!
***
Чому дощ іде, коли косять
Коли Бог створив світ, прийшли Сонце, Вітер, Мороз та Сніг до Бога просити роботи.
- Що ми, Боже, маємо робити на землі? Коли кому владу брати до своїх рук?
Розподілив Бог справи для всіх протягом року.
- Ти, Сонце, грій, коли люди поле засіють, щоб усе росло. Ти, Вітре, маєш дути, коли людям спека набридне. Тобі, Морозе, всю зиму віддаю. Сніг хай береже землю від холоду.
Отож, поки Дощ приплентався, Бог уже всю роботу роздав. Аж ось і Дощ приходить, геть засапався, і гукає здалеку до Бога:
- Боже, а коли ж мені, мені коли йти до людей?
Подумав Бог, подумав, бо всю роботу вже роздав.
- А йди, - каже, - коли просять.
- А-а-а, коли косять, - не дочув на ходу Дощ. - Що ж, буду йти, як косять.
Та так і йде.
***
Як діти сонце визволили
Колись на Лису гору, що ото біля Василівки , ні одна жива душа не потикалася. Боялись туди ходити, бо якраз посередині гори була бездонна прірва. І жила там, казали, якась нечиста сила.
Чим тільки не манив диявол до себе людей, але все марно. І вирішив він тоді велике зло їм причинити: сховать у темну яму сонце, щоб вічна ніч на землі настала і щоб люди посліпли.
Одного разу нечистий так і зробив. Як тільки сонце скотилося до заходу, він ухопив його і в своє лігво потяг.
Ждуть-пождуть люди сонця, а воно не сходить. Така ніч настала, що за крок нічого не видно. Коли це блись — і загорівся на Лисій горі вогник!
— То сатана знак подає, то він манить,— казали старі діди.— Не йдіть туди ніхто, а особливо грішні, бо лихо вам буде.
А дітвора тієї поради не послухала. Не було на них ніякого гріха, нічого вони не боялися. Зібралося хлопчаків із десяток і подалися потай од батьків на гору.
— Доки,— кажуть, — без світла сидіть? Украдемо в нечистого вогонь і на весь світ багаття розпалимо, щоб видно було. Набридло в темноті гратися...
Та не так-то просто було той вогник украсти. Що наблизяться діти до нього, а він шасть — і вже ген далі горить. Отак манив диявол хлопців, поки вони в його яму не попадали!
Попадали і пішли блукать темними норами. Блукали-блукали, коли це враз стало їм так видно, як удень. Дивляться: аж ув одній заглибині сонце лежить за ґратами, а на тих ґратах три здоровенні замки висять.
Ну, хлопці, недовго думаючи, розбили замки камінням і випустили сонце з неволі. Поки там сатана манив своїм каганцем на гору інших людей, найшло воно вихід, вилинуло з прірви й дітей на собі винесло.
Знову день повернувся на землю. Пораділи люди, птахи й звірі. А нечиста сила провалилася зозла в чорну яму і згинула на віки вічні.
***
Легенда про місяць
Колись, дуже давно, Місяць не був такий, як тепер, а ясний-ясний. На ньому не було ні плямочки. Але злі люди затьмарили його. Це було давно. Жили собі два брати. Після смерти батька залишився ґрунт, яким вони ніяк не могли поділитися. Кожен хотів загарбати собі більшу частку батьківської спадщини. За цего брати посварилися і зненавиділи один одного. Одної місячної ночі, коли скидали в копиці сіно в лузі, старший брат пробив молодшого вилами і мертве тіло його затяг у провалля. Він подумав: «Тепер вся вітцівщина буде моя. Добре, що ніхто не бачив, як я зігнав його зі світу».
І тут він глянув на Місяць і побачив там, як у дзеркалі, себе з вилами і вбитого брата. Дуже злякався він — тепер усі будуть знати, хто вбивця.
Хоч забрав той недобрий чоловік усе батьківське майно, але не був щасливим. Він дуже не любив місячних ночей, бо повний Місяць нагадував йому про його тяжкий злочин.
І так до цего часу на Місяці видно, як стоять один проти одного два чоловіки з вилами в руках.