Іван Марчук – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин міст Києва та Тернополя, член Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва. 2007-о року потрапив до рейтингу “100 найвизначніших геніїв сучасності”, який уклала британська газета The Daily Telegraph.
У доробку майстра близько 5000 картин, котрі є на всіх континентах світу. За півстоліття творчої діяльності він провів понад 150 монографічних та 50 колективних виставок. Протягом останніх трьох років полотна художника експонувалися переважно за кордоном (Литва, Німеччина, Польща), виконуючи функцію народної дипломатії: утверджуючи місце України в європейському просторі, а європейського мистецтва у контексті світового.
Народився майбутній художник 12 травня 1936 року в селі Москалівка Лановецького району на Тернопільщині в родині ткача. Зростав у незаможній селянській родині (старші сестри Катерина, Галина та Ганна). Батько, Степан Маркіянович, – ткач, килимар; маючи три класи освіти, володів каліграфічним почерком, виконуючи завдання, що потребували грамоти – за це користувався повагою сільської громади. Мати, Наталя Варламівна, – проста селянка.
Закінчив семирічну школу. Любов до малювання привела його до Львова, де з 1951 по 1956 рік навчався в училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. Труша на відділі декоративного розпису. Після служби в армії продовжив навчання на факультеті кераміки Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва.
Марчук входив у підпільну школу, створену його викладачем художником Карлом Звіринським, який знайомив молодь із досягненнями світової культури та замовчуваними сторінками історії України. Зібрання молодих митців школи Звіринського почалися у 1959-му і проіснували у такому форматі майже десять років. У школі, крім живопису, композиції та історії, вивчали світову літературу, музику, релігію.
У ранніх роботах Іван Марчук звертався до наївних мотивів, але, познайомившись із доробками авангарду та модернізму, знайшов початок «власного шляху у мистецтві».
Після навчання, у другій половині 1960-х, Марчук переїхав зі Львова до Києва. Влаштувався художником в Інститут надтвердих матеріалів НАН України, потім працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва, де панувала ідеологія радянської мистецької одноманітності і куди західні технології не доходили узагалі, або ж були відфільтрованими. Швидко виконуючи виробничі замовлення, Марчук паралельно малював те, що його справді цікавило, те, що йшло від душі. У той період він відійшов від графічних рисунків і серйозно взявся за роботу з тушшю та темперою. Як він сам каже, працював безперестанку під гаслом «Я єсмь».
Подією у мистецьких колах стала керамічна стіна митця в Інституті теоретичної фізики Академії наук України, присвячена добі Ярослава Мудрого. У 1971 році у щорічнику «Наука і культура. Україна» з’являється перша велика стаття письменника Ю. Щербака під назвою «Стіна», присвячена творчості Івана Марчука. Характерно, що перші персональні виставки художника відбулися у 1979, 1980 роках у Москві, а це, за неписаними законами тих часів, допомогло Марчукові організувати виставки у київських установах. Саме тоді художник заприятелював із Дмитром Павличком, який багато зробив для утвердження його малярства. Якраз він організував виставку його живопису в приміщенні Спілки письменників, котра стала етапною для автора. А вже потім було дві виставки у Канівському музеї Тараса Шевченка.
З грудня 1986 по лютий 1987 року виставка робіт митця експонувалася у рідному краї – у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. Ось які спогади залишив краєзнавець краю Ігор Ґерета … «Значення тернопільської виставки важко переоцінити. Вперше було видано каталог та афішу. Виставка сколихнула громадянство Тернопілля, її оглянуло чимало гостей з Києва, Львова, Івано-Франківська, Рівного, а також із Канади, США, Польщі… вслід за Тернополем виставку показали в Івано-Франківську, Коломиї та Львові. Марчукові відкрилися, нарешті двері Музею українського образотворчого мистецтва у Києві». Ще тричі він виставляв свої твори у Москві, а 1989 року емігрував до Австралії, жив у Сіднеї, а потім у Торонто (Канада) і в Нью-Йорку. Оригінальний мислитель, творець яскравих і талановитих образів, людина з багатющою фантазією і здатністю донести до глядача глибоку філософську думку, почуття, красу та гармонію навколишнього світу, художник незабаром домігся світового визнання. Критики відзначили широту його художніх можливостей, віртуозне володіння матеріалом, глибокий зв’язок творів Марчука з національною культурою. Пейзажні, портрети і натюрморти художника з успіхом виставлялися в музеях і галереях Європи, Америки, Австралії.
Із здобуттям Україною незалежності його творчість одержала заслужену оцінку і на батьківщині. У 1966 році. Івану Марчукові присвоєно звання «Заслужений художник України», а 7 березня 1977 року присуджено Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка за цикл робіт «Шевченкіана», «Голос, моєї душі».
Трагедію героїв Кобзаря «Шевченкіана», вистраждану долю України Марчук пропустив крізь душу, вслухався в музику слів, у глибокий їх зміст. Все, що торкалося серця, зворушувало, переносив на полотно. Писав вільно без ескізів. Тему Чорнобиля відобразив у серії картин «Пересторога». Апофеозом її розвитку є «Чорнобильська Богоматір». Без вишуканих шат, без переобтяженого оздобами мафорію. Саме лише трагедія, матеріалізація «прозорого жаху», як згадує Ліна Костенко. Триптих «Апокаліпсис» Марчук присвятив епохальній події в давній історії України-Русі-1000-літтю християнства.
В 2001 році Іван Марчук остаточно повернувся в Україну, а в 2002 році йому присвоєно звання «Народний художник України».
Івану Марчукові підвладні всі техніки і жанри. До них він вносить багато свого – марчуківського. Хоча б так званий «пльонтанізм» − напівжартівливе визначення художника, що походить від галицького слова «пльонтати», тобто «переплітати». Тонесенькі цівки фарби видушені зі шприца, плетуть фантастичне мереживо, з якого постають конкретні постаті та краєвиди, які буквально засвічують фарбу.
У 2006 році Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради Академії. У жовтні 2007 року Іван Марчук увійшов до британського рейтингу «100 геніїв сучасності». Про творчість Івана Марчука є документальний фільм «Іван Марчук. Голос моєї душі» (1999, «Укркінохроніка», режисер О. Коваль).
Картини художника зберігаються в музеях м. Тернополя, Канівському музеї Тараса Шевченка («Шевченкіана»), галереях і приватних колекціях в Австралії, США, Канади, Японії. У Державному архіві Тернопільської області відкрито особистий фонд життя і творчості митця.
У 2010 році у рідному селі Москалівці земляки створили перший музей геніального художника, на відкриті якого був присутній сам Іван Марчук.