Вірші Ліни Костенко для дітей

Телеграма-блискавка

Вночі за вовчими ярами
зайці давали телеграми.
І прочитала так сосна:
«Чекайте квітами Весна».

***

Про красу та вдячність

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

***

Мурашки думають про зиму

Знайшов мурашка гарну бадилину.
Везе-везе... везе-везе...
I так, i сяк, i вгору, i в долину! —
Така важка, нiяк не доповзе.

Прийшла на помiч рiзна комашина,
Ще й коника гукнули стрибунця.
Три днi, три ночi царство мурашине
Рубало бадилинку на дровця.

***

Буває часом сліпну від краси

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

***

Польові дзвіночки

Піднімає джміль фіранку.
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, почувалось?
Чи дощу не почувалось?

Виглядає бджілка з хатки:
— У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.

***

Місяць уповні

Вибіг місяць з-за діброви,
погубив на вітрі брови,
заховав за спину руки,
ходить лисий, без перуки.

Смуток зорям невимовний:
ой, який тепер він повний!
А як був молодиком,
був худесеньким серпком...

***

Чародійне слово

Хлоп'я у полі стежкою прошкує.
Метелик білий в маки залетів.
Чорненький котик в снопиках мишкує,
вони такі під сонцем золоті!

Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння,
хапає снопик лапками двома.
А миша знає слово чародійне,
і він її ніколи не спійма.

***

Заячий карнавал

Вiтре, вiтре, ти не вий!
У звiряток рiк Новий.
Зорi свiтять на ялинцi.
Дiд Мороз принiс гостинцi.
Прометем собi дорiжки.
Потанцюємо хоч трiшки!
Маски зробим з будякiв.
Налякаємо вовкiв!

***

Бабуся-ягуся

Сьогодні ця паличка буде чарівна.
Це жаба не проста, це жаба-царівна.
Он котик-воркотик, он Баба-Яга
між добрих людей на мітлі сновига.

Одне ж бо дівчатко, як біле гуся,
сказало їй раптом: — Бабуся-Ягуся.

А баба як тупне на нього ногою!..
Ото щоб Ягу називало Ягою.

***

Здивовані квіти

Сю нiч зорi чомусь колючi,
Як наляканi ïжачки.
Сю нiч сойка кричала в кручi,
Сю нiч ворон сказав: "Апчхи!"
Сю нiч квiтка питала квiтку:
— Що ж це робиться, поясни?
Тiльки вчора було ще влiтку,
А сьогоднi вже восени!

***

Сунички

Пiд маленькими яличками
У смарагдовiй травi
Лiто виросло суничками —
То по однiй, то по двi.
Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамi i собi!

***

Зелені дзьобики бруньок

Ворони каркали у кронах.
Світило сонце з висоти.
Бруньки мовчали при воронах,
що завтра хочуть розцвісти!

***

Соловейко застудився

Дощик, дощик, ти вже злива!
Плаче груша, плаче слива.

Ти періщить заходився,
соловейко застудився.

А тепер лежить під пледом,
п'є гарячий чай із медом.

***

Зимові горобці

Ріка заснула в берегах.
Село сотається димками.
Як чорні черги у снігах,
стоять похнюплені паркани.

А на малому деревці
з такою гілкою рогатою
лузають зиму горобці
і літо-літечко пригадують...

***

Горобець із білою бородою

Розбiгайтесь, людоньки, хто кудою!
Горобець iз бiлою бородою!

Що за диво дивнее? На вiку
Вперше бачу бороду отаку.

Може, вiн старiйшина чи мудрець?
Може, вiн заслужений горобець?

Нi, несе у дзьобику вiн пiр'ïнку.
Пригодиться дiточкам на перинку.

***

Вже брилами літа замикає осінь...

Задощило.  Захлюпало.  Серпень випустив серп.
Цвіркуни   й   перепілочки   припинили   концерт.

Чорногуз поклонився лугам і садам.
Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.

Де ж ти, літо, поділось, куди подалось?
Осінь, ось вона, осінь! Осінь, ось вона, ось.

Осінь брами твої замикала вночі,
погубила у небі журавлині ключі.

***

Кобзар співав в пустелі Косаралу

Кобзар співав в пустелі Косаралу,
У казематах батюшки-царя.
Кайдани, шаленіючи, бряжчали,
Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.
А пісня грати розбивала вщент.
Правдивій пісні передзвін кайданів –
То тільки звичний акомпанемент.

***

Дід Рєвило

Вікно. Туман. І гілка горобини.
Із ночі груш нападало в траву.
І дід Рєвило ходить без торбини,
тому що я сьогодні не реву.

Город і поле. Довжик і стернисько.
Кудлатий пес біжить, як сіроман.
Літає голуб, і чомусь так низько.
Мабуть, крило поважчало. Туман.

Візьму я пензель і паперу клапоть
і намалюю всю цю акварель.
Туман і  мжичка.  І  не можна  плакать,
бо дід Ревило в торбу забере.

 ***

Про мрії

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

***

Про людей

Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, –
XX вік! – а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.

***

Про вдячність

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

***

Осінні хмари, сірі, як слони

Великі хмари холодом нагусли.
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гуси,
а я слонам привіт передаю.

***

Ліс на світанку

Ростуть опеньки у тумані
серед сосонок та беріз.
В жабо й атласному каптані
стоїть грибочок, як маркіз.

І сіє дощ дрібнесенький.
Оце уже грибнесенькии!

***

Білочка восени

На гiллячках, на тоненьких,
Поки день ще не погас,
Сироïжки та опеньки
Бiлка сушить про запас.

Так нашпилює охайно,
Так ïх тулить на соснi
I мiркує: а нехай-но
Ще побудуть тут менi!

Поки днi iще хорошi,
Поки є iще тепло,
А як випадуть порошi,
Заберу ïх у дупло.

"Буде холодно надворi,
Снiг посиплеться з дубiв,
Буде в мене у коморi
Цiла в'язочка грибiв!

Але бiлочцi не спиться.
Дятел тукає: тук-тук!
Щоб не вкрала ïх лисиця
Або хитрий бурундук."

***

Про кохання

Кохай! Бо час тебе не жде.
Він забирає твої дні і ночі.
Кохай допоки тіло спрагле й молоде.
Бо в старості кохають тільки очі.

***

Дзвенять у відрах крижані кружальця 

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.
Їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

***

Про силу слова

Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

***

Березовий листочок

Іще не сніг і навіть ще не іній,
ще чути в полі голос череди.
Здригнувся заєць — ліс такий осінній,
куди не ступиш., все щось шарудить!

Чи, може, це спинається грибочок?
Чи, може, це скрадається хижак?
То пролетить березовий листочок,
то пробіжить невидимий їжак...

***

Баба Віхола

Баба Вiхола, сива Вiхола
На метiльнiй мiтлi приïхала.
В дверi стукала, селом вешталась:
— Люди добрiï, дайте решето!
Ой просiю ж я бiле борошно,
Бо в полях iще дуже порожньо.
Синi пальчики — мерзне житечко.
Нема решета, дайте ситечко!
Полем ïхала, в землю дихала
Баба Вiхола, сива Вiхола...

***

Пряля

Сидить пряля та й пряде —
сніг іде — іде — іде —
нитка рветься де-не-де —
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
на шапки для верховин —
на сувої полотна —
на завіску для вікна,
на хустину й укривало —
мало — мало — мало — мало
сніг іде — іде — іде —
а вона пряде й пряде...

***

Перекинута шпаківня

Плаче шпак уранцi пiсля зливи,
Де шумлять на греблi явори,
Що шпакiвню вiтер чорногривий
Перекинув денцем догори.

Борсаються бiднi шпаченята,
Як його зарадити бiдi?
Клiпають iз пiтьми оченятами:
— Випадемо, татку, що тодi?

Ще якби ïм день чи пiвтораднi,
Ще якби ïм днiв хоча б iз п'ять!
Бо вони ще ж зовсiм безпораднi, —
Падаючи, ще не полетять.

Як же, хлопцi, хатку ви прибили,
Що ïï порушили вiтри?!
Плаче шпак уранцi пiсля зливи,
Де шумлять на греблi явори...

***

Бузиновий цар

У садочку-зеленочку
Ходить вишня у вiночку.
Хтось ïй грає на дуду,
Подивлюся я пiду.

Баба каже: — Не ходи!
Темнi поночi сади.
Там, де вiтер шарудить,
Бузиновий цар сидить.

Брови в нього волохатi,
Сивi косми пелехатi.
Очi рiзнi, брови грiзнi,
Кiгтi в нього як залiзнi,
Руки в нього хапуни —
Так i схопить з бузини!

Я кажу ïй: — Бабо, нi!
Очi в нього не страшнi.
На пеньочку, як на тронi,
Вiн сидить собi в коронi.
Грає в дудку-джоломiю,
Я заграв би, та не вмiю.

А навколо ходять в танцi
Квiти — всi його пiдданцi.
Є оркестри духовi,
Равлик-павлик у травi.

Є у нього для настрашки
Славне воïнство — мурашки.

Три царiвни бузиновi
Мають кожна по обновi.

Невсипущi павуки
Тчуть серпанки i шовки.

На царевiй опанчi
Зорi свiтяться вночi.
Вiн сидить у бузинi,
Усмiхається менi!