Перегони черепахи й зайця
Заєць був відомий у всьому лісі своєю силою та швидкістю. Без особливих зусиль він міг долати великі відстані за дуже короткий час, навіть не спітнівши.
Одного разу заєць шкутильгав повз черепаху, яка важко пробиралася через ліс. Заєць зупинився і почав сміятися.
«З твоїми короткими лапками і великим панциром, ти найповільніша тварина, яку я коли-небудь бачив! Дивись, щоб ти не заснув під час бігу!» — підбадьорював заєць, тримаючись за живіт від сміху.
Черепаху не збентежили слова зайця. Вона продовжувала повільно переступати з ноги на ногу.
«Мені справді доводиться дуже уважно придивлятися, щоб зрозуміти, чи ти рухаєшся, чи стоїш на місці. Скільки часу тобі потрібно, щоби пройти десять метрів? Цілий день?» — продовжував репетувати заєць.
Тоді черепаха зупинилася. «Ти можеш продовжувати сміятися з мене. Досі я завжди приходила до місця призначення. А якщо добре подумати, то я навіть думаю, що перемогла б тебе в перегонах», — сказала черепаха, посміхаючись.
Почувши це, заєць покотився по підлозі від сміху. Лише через кілька хвилин заєць знову заспокоївся і погодився на перегони.
Вони швидко домовилися, що лисиця буде суддею, і через деякий час зустрілися біля старої берези, на узгодженому місці старту перегонів.
«Хто першим добіжить до великого ставка, той і виграв перегони», — оголосила лисиця. «Ви готові? Три, два, один — уперед!» — крикнув він і відкрив перегони.
Немов блискавка, заєць зірвався з місця і помчав геть. Через деякий час він уже подолав половину дистанції. Обернувшись, він побачив, що черепаха просунулася лише на кілька кроків.
«Якщо це так легко, то я ще маю достатньо часу, щоб зробити короткий похід до морквяного поля», — подумав заєць. Під радісні вигуки тварин, що спостерігали за ним, він пішов прямо до великого поля і з насолодою відкусив кілька морквин.
Коли через кілька хвилин він повернувся на бігову доріжку, то побачив, що черепаха все ще стоїть біля стартової лінії. Насилу переставляючи ноги, вона повільно поповзла лісом.
«А тепер поквапся!» — гукнув їй заєць і розвернувся. Птахи, миші та лисиці, які спостерігали за цим видовищем, підбадьорювали зайця. Під аплодисменти глядачів заєць виконав кілька трюків і сміливих стрибків.
Однак від постійного руху та смачних морквин заєць швидко втомився. Тому перед самим фінішем він приліг на траву, щоб трохи відпочити. Не встиг він прилягти, як поринув у міцний сон.
Раптом його вирвали з дрімоти гучні вигуки та оплески. Він розплющив очі й ледве повірив у те, що побачив. Черепаха переступила фінішну лінію і виграла перегони.
«Вітаю, люба черепашко. Ти виграла перегони!» — вигукнула лисиця. Усі лісові звірі привітали черепаху й разом із нею святкували неймовірну перемогу.
Заєць не міг повірити, що програв черепасі. Він почувався дуже соромно й розчаровано. Підійшов до черепахи і привітав її з перемогою.
«Я вибачаюся за те, що насміхався з тебе. Ти довела, що не важливо, як швидко ти рухаєшся, а як наполегливо ти йдеш до своєї мети. Ти була розумнішою і стійкішою за мене», — сказав заєць.
Черепаха посміхнулася і подякувала зайцеві за його чесність. Вона запропонувала йому дружити й разом подорожувати лісом.
***
Чарівне бажання лісових друзів
У самому серці Зеленого лісу настав особливий ранок. Повітря було свіже, дзвінке, а сонце світило так яскраво, що навіть бабки літали із закрученими від радості хвостами.
На галявині біля струмка зібрались головні друзі: білочка Сільва, їжачок Гого, зайчик Тімко, черепаха Леля та лисеня Руфус.
— Друзі! Ви чули? — захекано прибіг Тімко. — Легенда правдива! У нашому лісі дійсно існує Чарівний Горіх Бажання!
— Той, що виконує найзаповітніше бажання? — здивовано вигукнула Сільва.
— Так! Але він відкриється тільки тим, хто пройде Квест трьох Випробувань, — поважно додав Гого.
— Ідеально! Літо — час пригод! — блиснув очима Руфус.
— Я не дуже швидка… — тихо сказала Леля.
— Це не швидкість головне, — підморгнула їй Сільва. — А серце.
Початок квесту.
На краю лісу на них уже чекав мудрий ворон Аскольд. Він сидів на гілці та розмахував старою мапою.
— Щоб знайти Горіх, вам треба пройти три випробування:
- Стежку Тіні
- Перевірку Сили Серця
- Випробування Вибору.
Пам’ятайте, — додав ворон, — бажання отримає не той, хто найшвидше дістанеться до мети, а той, хто покаже справжню цінність дружби, терпіння та доброти.
Випробування 1: Стежка Тіні
Звірята рушили вузькою стежкою, що вела через старий ялівцевий гай. Гілки були густі, і чим далі вони йшли, тим темніше ставало.
— Щось мені не по собі… — прошепотав Гого.
— Це Стежка Тіні, — згадав Тімко. — Тут легко злякатися.
Раптом із кущів почувся дивний шурхіт, і всі зупинилися.
— Це лісові ехо! Вони повторюють наші страхи, — пояснила Леля. — Не можна слухати, треба йти далі.
— Разом, — додала Сільва і взяла її за лапку.
Коли вони пройшли темний гай, світло пробилося крізь листя. Вони вийшли на галявину.
Стежка Тіні позаду.
Випробування 2: Перевірка Сили Серця
На другій зупинці посеред лісу стояло старе дерево. Біля нього — крихітне зайченя, яке плакало.
— Я загубився… — шморгнув носом малюк.
— Це пастка? — запитав Руфус.
— А якщо ні? — відповіла Леля. — А якщо це справжнє зайченя?
Не зважаючи на втрату часу, друзі почали допомагати. Сільва підняла малюка на спинку, Гого знайшов його сліди, Тімко впізнав запах мами-зайчихи, а Леля зробила з листя капелюшок, щоб не пекло сонце.
Через деякий час вони знайшли маму. Малюк кинувся їй в обійми.
— Дякую! Ви врятували мого сина! — зворушено мовила вона.
І раптом з’явився ворон Аскольд:
— Ви могли йти далі, але обрали добрий вчинок. Це і є Сила Серця.
Випробування 3: Вибір
Друзі опинилися перед двома стежками.
Одна — вузька, заросла, важка.
Інша — широка, гладенька, з табличкою: «Швидко до Горіха».
— Це дивно, — насторожився Руфус. — Але щось підказує: легкий шлях — не завжди правильний.
— А якщо широка дорога — пастка? — припустив Гого.
— Ми обіцяли триматись разом, — нагадав Тімко. — Тож і вибір робимо разом.
Усі проголосували — і пішли вузькою стежкою. Вона була складна, треба було допомагати один одному, піднімати Лелю через корені, підтримувати Сільву, коли вона втомлюватися.
І коли нарешті вийшли на галявину — там, посеред неї, ріс велетенський золотий горіх.
Здійснення бажань!
Ворон Аскольд знову з’явився — величний і мовчазний. Він приземлився на гілку над золотим горіхом і мовив:
— Ви пройшли Квест. І тепер маєте право загадати одне спільне бажання.
Звірята мовчали кілька секунд. Усі згадали, як підтримували одне одного, як допомагали малому зайченяті, як долали страх і складнощі разом.
— Я хочу, щоб усі в лісі були щасливі, — першим озвався їжачок Гого.
— Щоб ніхто не був самотній, навіть у найтемніший день, — тихо додала Леля.
— Щоб ніяке зло ніколи не ступало в наш ліс, — серйозно сказав Тімко.
— Щоб ми завжди залишались разом і захищали одне одного, — мовила Сільва.
Руфус кивнув і додав:
— Ми вже бачили, що разом можемо все. Ми — сильні. Ми — сміливі.
І тоді всі разом, голосно і впевнено, сказали:
— Ми бажаємо, щоб усі тваринки в лісі жили в мирі та спокої, були щасливі, а жодна зла сила ніколи не змогла нашкодити нашому лісу. Бо ми — друзі, і завжди допомагаємо один одному.
Горіх засвітився зсередини ніжним золотим світлом. Він розкрився, і з нього вирвалося сяйво, що здійнялося високо в небо, ніби світлячковий вихор. Світло обійняло кожне дерево, кожен кущ, кожну хатинку, кожне серце в усьому лісі.
Ворон Аскольд усміхнувся:— Це було наймудріше бажання. Воно захистить ліс і ваше майбутнє. Ви показали, що найбільша сила — у добрі, що ви несете в серцях.
***
Секрети магічного морозива
Одного теплого літнього ранку мама прокинулася від дивного шелесту з дитячої кімнати. Вона почула радісні голоси своєї донечки й синочка, тихо зазирнула й побачила, як діти щось витягають із шафи.
— Мамо, дивись, яка дивна книжка! — захоплено вигукнула донечка.
— Вона світиться! А тут написано: «Секрети магічного морозива», — додав синочок, широко розплющивши очі.
Мама усміхнулась. Вона пам’ятала цю книгу ще з власного дитинства — тоді вона теж кілька разів із своєю мамою готувала морозиво власноруч.
Дівчинка вже гортала сторінки, а хлопчик радів, коли побачив різні форми морозива: у вигляді динозаврів, полуничок, ананасів. Сторінки книги були чарівні — вони змінювалися, показуючи рецепти морозива з ваніллю, шоколадом, ягодами й навіть кольоровий фруктовий сорбет.
— Мамо, давай приготуємо якесь морозиво! — попросила донечка.
— І зробимо мені морозиво у формі динозаврів! — додав синочок, обіймаючи улюблену форму.
— Добре, — погодилась мама. — Але тільки якщо допомагатимете мені на кухні.
Усі разом вирушили готувати. Спочатку вирішили зробити домашній пломбір. Мама дістала молоко, вершки, жовтки, цукор і ваніль. Донечка обережно збивала жовтки із цукром, синочок старанно налив молоко, а мама нагрівала все на водяній бані, щоб утворилася ніжна кремова маса.
— Тепер охолодимо, а потім додамо збиті вершки, — пояснила мама. — Це зробить морозиво м’яким і повітряним.
Коли все було готово, діти із захопленням заливали суміш у форми: дівчинка — у вигляді полуничок, хлопчик — у своїх улюблених динозаврів.
— А тепер до морозильної камери! — вигукнув синочок і, підстрибуючи, побіг за мамою.
Поки пломбір заморожувався, мама запропонувала зробити ще й шоколадне морозиво. Вона розтопила чорний шоколад, змішала його зі згущеним молоком та охолодженими вершками. Діти тим часом уже сперечалися, хто які форми візьме цього разу.
— Я хочу ананас! — сказала донечка.
— А я хочу тукана! — не поступався синочок.
Вони розлили шоколадну масу у форми й теж відправили до морозильної камери.
Уже наступного ранку морозиво було готове. Діти вибігли на кухню з блискучими очима. Кожен узяв свою формочку, а мама обережно допомогла дістати морозиво.
— Моє морозиво — справжній тукан! — зрадів хлопчик.
— А мій пломбір такий ніжний! — захоплено сказала дівчинка. — І він схожий на хмаринку!
Відтоді майже кожен день літа вони вигадували нові смаки: полуничний, банановий, манговий. Додавали фрукти, мед, сік. Робили сорбети в блендері — просто з ягід, лимонного соку й ложечки меду. Морозиво стало їхнім щоденним ритуалом, а холодильник — чарівною морозильною скринею із сюрпризами.
Одного вечора, коли сонце вже торкалося верхівок дерев, мама обійняла дітей і сказала:
— Знаєте, мої любі, ви навчилися не просто готувати смачне морозиво. Ви зрозуміли, що найкращі речі — це ті, які ми створюємо разом. Своїми руками, з любов’ю, з турботою одне про одного. Морозиво з магазину ніколи не буде таким смачним.
Донечка притислась до мами, а синочок мовчки кивнув, доїдаючи свого шоколадного динозавра.
— І ще, — додала мама, — найбільше диво — це час, проведений разом.
А в кутку на полиці стара книжка тихенько блиснула золотим сяйвом — наче теж усміхнулась. І з того часу щоразу, коли діти відкривали її, сторінки магічно змінювалися, підказуючи нові рецепти: морозиво з м’ятою та шоколадом, з карамеллю, з йогуртом і свіжими ягодами, кольорові сорбети та навіть морозиво-сюрприз із начинкою всередині. Здавалося, що книжка знала, про що мріють діти саме цього дня. І щоразу вона дарувала їм не лише смакоту, а й натхнення творити разом — по-новому, знову і знову.
***
Любов, яку не видно: Борсук Татко і маленька Хмаринка
У глибокому-дебелому лісі, між корінням старезного дуба, жила борсуча родина — мама Бора, маленька дівчинка Хмаринка та її тато — борсук, якого так і звали: Татко.
Татко був дуже працьовитий. Щоранку, ще до світанку, він вирушав у ліс: копав нові ходи, збирав їжу, лагодив дах борсукової нори, допомагав сусідам-білкам і навіть був старшим у Лісовій Раді. Але найголовніше — він дуже любив свою донечку Хмаринку.
Та Хмаринка останнім часом сумувала.
— Мамо, а чому тато ніколи не залишається зі мною гратися? — запитувала вона, притискаючись до теплої маминої шерсті.
— Бо тато багато працює, щоб у нас завжди був хліб з медом і тепла нора взимку, — лагідно відповідала мама. — Та це не означає, що він тебе не любить. Навпаки — саме через любов до нас він так старається.
Але Хмаринка не розуміла. Вона бачила, як інші звірята граються зі своїми татами. Ведмежатко Будяк кожного вечора катався на спині у свого тата, а білченя Стрибчик вчора будувало хатку разом із батьком. А її тато щоранку йшов і повертався лише тоді, коли було темно.
Одного дня Хмаринка вирішила щось зробити. Вона зібрала кілька жолудів, запакувала у листочок і залишила татові на ліжечку записку:
“Татку, я тебе люблю, але мені тебе бракує. Хмаринка.”
Коли Татко ввечері повернувся і побачив записку, він довго сидів мовчки, тримаючи її лапами. Його очі блищали не від втоми, а від сліз. Наступного ранку він не пішов до лісу.
— Хмаринко, ходімо зі мною! — сказав він з усмішкою. — Я сьогодні беру вихідний. У мене є одна важлива справа — провести день зі своєю дівчинкою.
Вони разом гралися в хованки між кущами, будували фортецю з гілочок і обіймалися на м’якому моху. Хмаринка сміялась так, що навіть сова Шумка прокинулась вдень.
— Татку, а ти справді завжди мене любиш, навіть коли тебе немає поруч? — запитала Хмаринка, заглядаючи в його очі.
— Люблю тебе щохвилини, навіть коли далеко, — прошепотів Татко, обіймаючи донечку лапами. — Я працюю не замість любові, а через неї. Просто дорослі іноді люблять так сильно, що ця любов перетворюється на турботу, яку ти ще не завжди бачиш. Але моє серце завжди з тобою — навіть коли я далеко.
І вони провели той день так, ніби весь ліс перестав шуміти, щоб не заважати їхньому щастю.
Татко вчив Хмаринку ловити жучків під корою, і вони разом сміялися, коли вона замість жука зловила власний хвостик. Потім вони стрибали, немов жабенята, і каталися з пагорба на животах, залишаючи слід у м’якій траві. А ще будували хатку з гілок і квітів, яку Хмаринка назвала «Наш Секретний Дім». Там вони пили чай із ромашки та горішків, уявляючи, що це королівський бенкет.
Наостанок Татко поклав Хмаринку собі на спину і носив її, як у дитинстві. Вона трималася за його шерсть і співала пісеньку про щасливу родину.
— Татку, це був найкращий день у моєму житті, — прошепотіла вона, коли сонце сховалося за кронами дерев.
— І в моєму теж, сонечко моє, — відповів Татко. — І таких днів буде ще багато. Я обіцяю.
З того часу Хмаринка вже не сумувала. Вона знала: навіть коли тата немає поруч, він усе одно з нею — у думках, у серці, у кожному подиху лісу. Бо любов тата — як коріння великого дуба. Її не видно, але вона тримає все міцно і надійно.
***
Загублене кошеня
Жила-була маленька собачка на ім’я Барсик. Він був дуже допитливим і веселим цуценятком. Барсик жив у маленькому будиночку разом зі своєю господинею Оленкою. Вони були найкращими друзями.
Одного теплого літнього вечора Барсик і Оленка вирішили піти на прогулянку до парку. Вони любили проводити час разом, гуляючи по зеленій траві і граючись м’ячиком. Барсик був дуже щасливим, коли міг бігати на волі й обнюхувати всі квіти на своєму шляху.
Під час прогулянки Барсик побачив щось дивне в кущах. Він почув, як щось там шарудить. Допитливий цуценя побіг туди, щоби подивитися, що це таке.
— Барсику, стій! — покликала Оленка, але було пізно. Барсик уже занурився в кущі.
Через кілька хвилин він повернувся з маленьким кошеням на ім’я Мурчик. Мурчик виглядав дуже наляканим і голодним. Барсик почав гратися з новим другом, намагаючись його заспокоїти.
— Привіт, ти звідки тут взявся? — запитала Оленка, нахилившись до кошеняти.
— Мяу, мене звати Мурчик, — тихо промовило кошеня. — Я загубився і не можу знайти дорогу додому.
Оленка вирішила допомогти Мурчику. Вона знала, що не можна залишити маленьке кошеня саме на вулиці. Вони разом із Барсиком відправилися шукати його дім.
Барсик і Мурчик йшли поруч, а Оленка уважно дивилася навкруги, шукаючи підказки, де може бути дім кошеняти. Вони запитували перехожих, чи не бачили вони Мурчика раніше.
— Вибачте, ви не знаєте, де живе це кошеня? — питала Оленка в кожного, кого зустрічала.
Нарешті, одна добра бабуся сказала:
— Я бачила його вчора біля великого червоного будинку на розі вулиці Садової.
Оленка, Барсик і Мурчик поспішили туди. Коли вони дійшли до будинку, Мурчик радісно запищав:
— Це мій дім! Дякую вам!
Батьки Мурчика дуже зраділи, коли побачили свого маленького загубленого сина. Вони подякували Оленці та Барсику за допомогу й запросили їх у гості. Вони всі разом пили чай і їли смачні пиріжки, а Барсик і Мурчик гралися у дворі.
З того часу Барсик і Мурчик стали найкращими друзями. Вони часто зустрічалися і гралися разом, допомагаючи один одному в усіх пригодах.
І так, завдяки доброті і дружбі, Барсик і Мурчик знайшли нових друзів і багато веселих моментів.
На добраніч, діточки. Нехай вам сняться найкращі сни про добрих друзів і захоплюючі пригоди.
***
Котик та Півник
Був собі котик та півник, і дуже вони любили одне одного. От і почали жити вкупі, в одній хатці. Жили собі хорошенько — котик у скрипочку грає, а півник пісеньки співає. Котик іде якої їжі здобувати, а півник дома сидить та хати глядить.
Отже, котик було як іде з дому, то й наказує:
— Гляди ж, півнику, сиди в хаті та нікого не пускай, і сам не виходь, хоч би хто і кликав.
— Добре, добре! — каже півник та засуне хату й сидить, аж поки котик вернеться.
Тільки завиділа півника лисичка та й задумала його виманити, бо вона ласенька до курятинки! От і хитрує, як би тут півника виманити з хати. Підійде під віконце, як котика нема дома, та й підмовляє:
— Іди, півнику, до мене! Що в мене золота пшениця, медяна водиця!
А півник їй одмовляє:
— То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисичка, що не виманить так півника, та прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за хаткою та й дожидає. Отже, котик собі пішов, а півник глянув у віконце, коли під хаткою пшениця розсипана, така хороша, і нікого нема. Понадився півник на ту пшеницю! Дума собі: піду лиш я трошки поклюю! Адже нікого нема, не страшно. Я поклюю та і знов у хатку сховаюся. Котик і не знатиме! Бо нікого нема, то ніхто йому й не скаже…
Вийшов півник. Клює собі пшеничку, клює… А лисичка підкралася та і схопила півника за хвіст. Потаскала до своєї хати!
А півничок тоді гукає:
— Котику-братику,
Несе мене лиска
По каменю-мосту.
На своєму хвосту.
Порятуй мене!
Котик і почув. Зараз побіг рятувати півника. Та тільки ж поки прибіг, лисичка вже далеко замчала півника. Котик біг, біг, не догнав! Вернувся додому. Так йому сумно самому — нема півника!.. Заплакав котик, а далі сів, думав, думав та й надумався: узяв свою скрипочку й писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.
А в лисички було чотири дочки й один син. Принесла їм лисиця півника, наказала окріп у печі гріти, щоби півника обпатрати, бо він уже зовсім придушений був.
— Та глядіть же,— каже лисичка,— нікого не пускайте! — А сама побігла ще кудись на лови.
От, як лисичка побігла, котик підійшов під віконце та й заграв у скрипочку, ще і приспівує:
— А в лиски, у лиски новий двір,
Та чотири дочки на вибір,П’ятий синко
Ще й Пилипко:
Вийди, лисе,
Подивися,
Чи хороше граю!
От найстарша лисиччина дочка не втерпіла та й каже до менших:
— Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає!
Тільки що вийшла, а котик її — цок у лобок та в писану торбу!
А сам знову грає і приспівує:
— Ой у лиски, лиски новий двір,
Чотири дочки на вибір…
Не втерпіла і друга лисичівна, вийшла… Котик і ту — цок у лобок та в писану торбу! Так усіх лисичок і виманив. А лисиченко, Пилипко, ждав-ждав сестричок — нема, не вертаються! От він і думає:
«Піду я їх позаганяю, а то мати прийде, то буде сваритися, що в хаті не сидять».
Вийшов і Пилипко. А котик і його — цок у лобок та в писану торбу! Так усіх і похватав. Тоді зав’язав їх мотузком і ввійшов у лисиччину хату.
Знайшов півника — він лежав уже зовсім неживий, зомлілий. А котик його схопив за хвостик та й каже:
— Півнику, півнику, стрепенись!
Півник стрепенувся і ожив. Та такий радий!
— Спасибі тобі,— каже,— котику-братику, що ти мене одрятував. Тепер же я тебе слухатимусь довіку!
От узяли вони вдвох, де що було в лисички, поїли, горшки-миски побили, а самі втекли додому. Та і знов жили собі вкупці. Півник уже слухався котика. І все було добре.
***
Як Зайчик полюбив літо
У далекому зеленому лісі, серед духмяних трав і розлогих дерев, жив собі маленький сіренький Зайчик на ім’я Сонько. Чому Сонько? Бо він дуже любив спати — і вранці, і вдень, і навіть коли всі його друзі вже носилися лісом, стрибали й гралися, він все ще позіхав і ховався в тінь під кущиком.
Але була ще одна річ, яку Зайчик Сонько не любив ще більше, ніж рано вставати — літо. Так, саме літо!
– Фу, це жахлива пора року! – бурмотів Зайчик, ховаючись у нору. – Спека, сонце пече, все липке і гаряче…
А справа була ось у чому: одного разу, ще минулого літа, Сонько заснув просто на сонечку, і так перегрівся, що потім у нього боліла голова, і він кілька днів пролежав у своїй нірці, ховаючись від світла. Відтоді він вирішив: літо – не для нього!
Та ось прийшла весна, все розквітло, розспівалося, і невдовзі ліс наповнився щебетом, дзижчанням і… радісним очікуванням літа!
– Ой, як же я чекаю літа! – пищала Білочка Яринка.
– Стільки буде пригод! – радів Їжачок Тишко.
– І купання, і лісові пікніки, і пошуки скарбів! – додав Ведмедик Куба.
А Сонько лише кривив носика.
– Літо – це найгірше, що може бути… – бурчав він.
Друзі здивувалися. Вони не могли зрозуміти, чому їхній зайчик такий сумний. Але вони вирішили не залишати його осторонь.
Наступного ранку Білочка Яринка постукала до нього в нору.
– Соньку, ходімо з нами шукати лісові скарби! Ми зробили карту!
– Ні, мені краще вдома… спекотно…
– У нас є капелюшок від сонця! І ми будемо йти тільки в тіні! – весело відповіла Яринка.
Сонько вагаючись, але таки вийшов. І знаєте що? Це було дуже цікаво! Вони бігали, шукали жолуді, камінці дивної форми, старе пташине перо – і навіть знайшли дупло, в якому заховався старий годинник, який хтось загубив багато років тому!
Наступного дня друзі покликали Зайчика на пікнік біля озера.
– У нас є парасольки, щоб не згоріти, і холодний морквяний сік! – казав Їжачок Тишко.
Цього разу Зайчик не вагався. Під парасолькою було затишно, а сік смачний. Вони їли, грали в ігри, а потім усі разом скупалися. Сонько вперше за довгий час усміхався на сонці.
З кожним днем він більше виходив з дому. Літо ставало не таким страшним. Він навчився носити капелюшок, пити воду, ховатися в тінь у найспекотніший час, і вже не боявся сонечка.
– Я зовсім не помітив, як полюбив літо! – якось сказав Сонько, лежачи на гамаці між деревами. – Просто треба бути обережним і берегти себе.
І всі друзі погодилися.
А ще вони зробили яскравий напис на великому камені біля галявини:
«Літо – чудова пора, якщо піклуватися про себе та друзів!»
І Зайчик Сонько завжди носив свого улюбленого солом’яного капелюха і більше ніколи не казав, що літо — це погано.
***
Таємниця зубної феї
Жила собі маленька дівчинка на ім’я Оленка. Вона була дуже веселою і розумною, але не любила чистити зуби. Кожного ранку і вечора, коли мама нагадувала їй про зубну щітку, Оленка знаходила тисячу відмовок, щоб уникнути цієї процедури.
— “Мамо, я ще не закінчила грати!” — казала Оленка.
— “Мамо, я хочу їсти!” — вигадувала іншу причину.
— “Мамо, я вже чистила зуби!” — намагалася обманути.
Мама тільки зітхала й говорила:
— “Оленко, треба чистити зуби, щоб вони були здорові.”
Але Оленка не звертала уваги на ці слова. Одного разу вночі, коли Оленка вже солодко спала, їй приснився дивний сон. До неї прийшла чарівна Зубна Фея. Вона мала сріблясті крила й носила на голові корону з маленьких зірочок. Її плаття було зроблено з найніжнішої павутини, а в руках вона тримала маленький мішечок.
— “Добрий вечір, Оленко!” — сказала фея м’яким голосом.
— “Хто ви?” — запитала Оленка, трохи налякана.
— “Я — Зубна Фея, і я прийшла поговорити з тобою про твої зубчики.”
Оленка здивувалася і нахилила голову:
— “Про мої зуби? Але ж вони в мене здорові!”
Фея посміхнулася:
— “Так, вони ще здорові, але якщо ти не будеш доглядати за ними, вони можуть захворіти. Ти знаєш, чому важливо чистити зуби?”
Оленка замислилася і заперечила головою:
— “Ні, не знаю.”
Фея підняла свою чарівну паличку й показала на зуби Оленки:
— “Твої зубчики потребують уваги, тому що на них можуть з’явитися карієс і бактерії. Якщо ти будеш чистити зуби щіткою з пастою двічі на день і користуватися зубною ниткою, ти зможеш уникнути цих проблем.”
Оленка слухала уважно й запитала:
— “А що буде, якщо я цього не зроблю?”
Фея відповіла:
— “Якщо не доглядати за зубами, вони можуть почати боліти, і тоді доведеться йти до лікаря. А ще, коли в тебе випаде перший зуб, ти зможеш покласти його під подушку, і я прийду забрати його. Я зроблю собі намисто з твоїх зубчиків, але вони повинні бути ідеально білі.”
Оленка була вражена:
— “Намисто з моїх зубів? Це так цікаво!”
Фея кивнула:
— “Так, але для цього потрібно доглядати за своїми зубами. Обіцяєш?”
Оленка подумала і сказала:
— “Обіцяю, Зубна Фея. Я буду чистити зуби щіткою з пастою і користуватися зубною ниткою.”
Фея посміхнулася і змахнула своїми крилами:
— “Дуже добре, Оленко. Тепер я можу бути спокійною за твої зубчики.”
Із цими словами фея зникла, а Оленка прокинулася. Вона одразу побігла до ванної кімнати, узяла зубну щітку й почала чистити зуби.
Мама здивувалася:
— “Оленко, ти що, сама почала чистити зуби?”
Оленка весело кивнула:
— “Так, мамо. Мені приснилася Зубна Фея, і вона розповіла мені, як важливо доглядати за зубами.”
Мама посміхнулася і погладила Оленку по голові:
— “Молодець, моя дівчинка.”
Відтоді Оленка старанно чистила зуби щоранку й щовечора. Вона чекала на той день, коли в неї випаде перший зуб, щоби покласти його під подушку й зустрітися знову із Зубною Феєю. І, звичайно, усі її зубчики були здорові й білосніжні, як і обіцяла фея.
***
Соня і чарівна аптечка
Жила-була дівчинка Соня. Вона була дуже допитливою і полюбляла все нове досліджувати. Одного разу мама залишила Соню вдома з бабусею, а сама побігла до магазину.
— Соню, я на хвилинку. Нічого без мене не чіпай, добре? — сказала мама.
— Добре, мамусю, — кивнула Соня і вже замислилась, чим би зайнятись.
Поблукавши по квартирі, Соня натрапила на аптечку, яка стояла високо на полиці.
— Ага! Що ж там таке цікаве? — подумала вона. — Може, там цукерки?
Вона дотягнулась до аптечки, відкрила дверцята і побачила кольорові блістери, баночки, краплі… Усе таке яскраве!
— О! Це, мабуть, вітамінки! А це — чарівні крапельки від суму! — фантазувала Соня.
Аж раптом…
— Апчхи!
Аптечка… заговорила!
— Е-е-е, дівчинко! А ти запитала дорослих, перш ніж мене відкривати?
Соня перелякано озирнулася.
— Хто це сказав?
— Це я, Аптечка. Я чарівна. І маю одне правило: ліки можна брати тільки з дозволу мами чи тата. І тільки тоді, коли справді треба!
— А чому? Вони ж гарні! І блискучі!
— Тому що ліки — не цукерки. Вони допомагають, коли людина хвора. Але якщо взяти їх без потреби — можна серйозно захворіти. Навіть потрапити до лікарні!
Соня знітилась.
— Вибач, я не знала…
— Тепер знаєш. І запам’ятай: коли щось болить — скажи дорослим. А аптечку я зачарую, щоб ніхто більше не відкривав мене без дозволу.
Аптечка зачинилась, блиснувши замочком.
У ту ж мить до хати зайшла мама.
— Як ти, Сонечко? Все добре?
Соня кинулась до мами:
— Так! Я тепер знаю, що ліки — тільки з дозволу! А аптечка в нас чарівна. Вона зі мною розмовляла!
Мама усміхнулась.
— От бачиш, моя розумничка. А тепер — час на яблучко. Краще за будь-які вітаміни!
***
Секрет маминої усмішки
У густому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки з листям, жило маленьке зайченя Зефір. Зефір був найцікавішим зайчиком у лісі, адже він завжди хотів знати, чому все влаштовано саме так. А найбільше його цікавила усмішка його Мами Зайчихи — така тепла, що від неї ставало затишно навіть у найхолодніший день.
— Мамо, чому ти так гарно усміхаєшся? — запитав якось Зефір, стрибаючи навколо мами, яка готувала морквяний пиріг.
Мама Зайчиха лише загадково усміхнулася і відповіла:
— Це мій маленький секрет, Зефірчику. Але якщо ти дуже хочеш, можеш спробувати його розгадати.
Зефір вирішив, що це буде його великою пригодою. «Я знайду секрет маминої усмішки!» — подумав він і вирушив у ліс.
Перша спроба: Чарівний подарунок
Зефір подумав, що мамина усмішка з’являється через щось особливе. Він побіг до галявини, де росли найяскравіші квіти. Там він зібрав букет із ромашок, кульбаб і дзвіночків. Повернувшись додому, він гордо простягнув квіти Мамі Зайчисі.
— Ой, які чудові квіти! — сказала мама, усміхаючись. — Дякую, мій маленький.
Але Зефір помітив, що ця усмішка була такою ж, як завжди. «Це не секрет!» — подумав він і вирішив шукати далі.
Друга спроба: Смачний сюрприз
Наступного дня Зефір побачив, як Мама Зайчиха радіє, коли всі їдять її пиріг. «Може, секрет у смачній їжі?» — подумав він. Зефір попросив подругу Білочку допомогти зібрати найсолодші ягоди в лісі. Разом вони приготували ягідний десерт і поставили його на стіл.
Мама Зайчиха скуштувала десерт і знову усміхнулася:
— Який смачний сюрприз, Зефірчику! Ти молодець!
Та усмішка була такою ж теплою, але не новою. Зефір зітхнув: «Це теж не секрет!»
Третя спроба: Допомога мамі
Зефір почав сумніватися, чи вдасться йому розгадати мамину таємницю. Але одного вечора він помітив, як мама втомлено прибирала в норі після дня турбот. «Може, мама усміхається, коли не так втомлюється?» —
подумав Зефір. Він тихенько прибрав розкидані морквини, помив тарілки і навіть застелив свою постіль.
Коли Мама Зайчиха побачила це, її очі засвітилися, а усмішка стала ще яскравішою.
— Зефірчику, ти мені так допоміг! Дякую, мій хороший.
Але Зефір усе ще не був певен, що знайшов секрет. Він сів поруч із мамою і задумався.
Розгадка секрету
Того вечора Мама Зайчиха покликала Зефіра посидіти разом на галявині під зоряним небом. Вони дивилися на зірки, розмовляли про все на світі, а потім Зефір міцно обійняв маму. І тут він побачив її усмішку — найтеплішу, найяскравішу, яку він коли-небудь бачив.
— Мамо, я зрозумів! — вигукнув Зефір. — Твоя усмішка стає такою, коли я з тобою, коли ми разом, коли я допомагаю чи обіймаю тебе!
Мама Зайчиха засміялася і пригорнула Зефіра.
— Ти розгадав мій секрет, маленький. Моя усмішка — це любов до тебе. А коли ти поруч, допомагаєш чи просто обіймаєш, ця любов сяє ще яскравіше.
Зефір радісно застрибав. Він зрозумів, що секрет маминої усмішки — це прості речі: обійми, допомога, спільний час і любов, якою вони діляться.
Тієї ночі Зефір заснув із власною усмішкою, знаючи, що може зробити Маму Зайчиху щасливою щодня.
Мораль казки: Найбільше щастя для мами — це любов і турбота її дітей, які виявляються у простих, але щирих вчинках.