Казки на ніч для успішного навчання

Казка про чарівний ключик

Їжачок Буль прокинувся у жахливому настрої. Йому треба було збиратися до школи. Він відвик від навчання, уроків, домашніх завдань. Але знову прийшла осінь і треба замість улюблених ігор на телефоні йти і слухати вчителів. Буль повільно йшов алеєю до школи, хоча й запізнювався.

І тут їжачок побачив на алеї фургончик із морозивом. Він дуже здивувався. Навколо нікого не було, та й раніше цей фургончик там ніколи не стояв. Буль підійшов і побачив спокусливий ріжок з манговим морозивом. Він поліз у кишеню і назбирав там потрібну кількість грошей. Продавцем був дідусь із довгою бородою.

– Ти сьогодні мій перший покупець! За це тобі незвичайне морозиво. Воно – чарівне. – Сказав дідусь, що нагадував чарівника. – Ось, про що ти найбільше мрієш?

– Про високі оцінки. Але так, щоб вчити при цьому нічого не потрібно було.

– Буде зроблено!

Буль подякував дідусеві і посміхнувся. Їжачок сподівався, що старий не був божевільним і не отруїв його морозивом. Його слова видалися Булю дивними. Майже доївши морозиво і вже наблизившись до самої школи, Їжак побачив на дні ріжка ключик. Він узяв його і затиснув у кулаці.

Буль зайшов до класу і одразу побачив злу вчительку. Вона терпіти не могла, коли хтось запізнювався.

– Ну, коли ти спізнився, з тебе і почнемо! Виходь до дошки, розповідай вірш.

– Який вірш?

– Той, який я задавала вивчити влітку.

Буль зовсім забув про вірші, але навіщось вийшов до дошки. Він почервонів від сорому. Його однокласники дивилися на нього, вчителька чекала вірша, а Буль міг лише знизати плечима. Раптом ключ у його кулаку став дуже теплим і засвітився. Після цього вчителька поплескала в долоні.

– Сідай, Буль! 12 балів.

Їжачок не повірив в це і подумав, що це жарт. Але після уроку він дійсно побачив в журналі 12 балів. При цьому в тих дітей, які дійсно вивчили вірш і розповіли його, оцінки були нижчими. Невже ключ і справді працює? Невже мрія здійсниться?

Щоб перевірити свою теорію, на наступному уроці Буль сам підняв руку та зголосився до дошки. Він зовсім забув, як вирішувати приклади з математики. Стояв біля дошки і просто стискав у руках ключ. Цього разу вчителька також поплескала в долоні і поставила йому найвищу оцінку. Це була справжня казка про ключ!

З цього дня Їжачок почував себе найщасливішим їжаком у Чарівному лісі. Вечорами він міг грати в ігри, дивитися відео в інтернеті та Tik-Tok. Але наступного дня у його щоденнику красувалися високі оцінки. Мама постійно дивувалася:

– Знову 12! Але ти вчора навіть не відкривав підручник!

– Я все вирішив ще у школі після уроків.

– Так швидко? Який ти в мене молодець! Такий кмітливий! І такий талановитий! З музики в тебе 12, з фізкультури 12, з математики 12, з англійської 12! Ти навіть зможеш полетіти в Америку і говорити там із іноземцями!

– Звичайно! – Усміхався Буль. Але мамині слова його трохи насторожили. Адже його мрією були тільки високі оцінки. Навряд ключик допоможе в Америці і у розмовах з іноземцями.

Минуло кілька тижнів і Буль почав дедалі більше переживати через оцінки. Усі до одного були високими, але вже зовсім не тішили його. Він усе більше думав про справжні знання. У магазині він не міг порахувати, чи правильно йому дали решту. Писав друзям у месенджерах і не був упевнений у правильності своїх повідомлень. А думка про те, що він поїде за кордон і не зможе сказати жодного слова англійською, розчарує маму, яка вірить у нього, і зовсім не давала Булю спати.

Одного дня Їжачок повернувся після уроків додому і почав вчити уроки сам. Хоча йому довелося наздоганяти весь клас і вчити все з самого початку, він ні на хвилину не здавався. Сам вивчив усі теми з математики, літератури, англійської. А ключ   взагалі перестав брати з собою до школи. Буль так намагався наздогнати однокласників не оцінками, а справжніми знаннями, що справді вивчив більше інших. Тепер він виходив до дошки та заробляв свої 12 по-справжньому. Це було в мільйони разів приємніше, ніж отримувати оцінки за допомогою магії.

Минуло ще кілька місяців, і Буль знову побачив фургончик із морозивом. На вулиці було вже дуже холодно, тому морозиво серед алеї виглядало дуже дивно.

– Ну як, Їжаче, ти повірив у магію?

– Повірив! Але вона мені більше  не потрібна.

– Як так!

– Ось ваш ключик! – Буль простяг ключик дідусеві. Той узяв його і одразу відчув, що користувалися ключем мало і давно.

– Чому ж ти не користувався магією?

– Тому, що я вирішив здійснити мрію своїми силами. І в мене вийшло! І те, що мені подарував пройдений мною шлях набагато приємніше магії.

Чарівник посміхнувся.

– За те, що ти виявився таким славним хлопчиком, я подарую тобі це, – Чарівник простяг Булю ще одні ключі. Буль обернувся та побачив справжній БМВ.

– Це мені?

– Ти заслужив своїми  стараннями ! Успіхів, Буль!

***

Живе Срібло

У глибинах великого, зачарованого моря, риби в якому розмовляли, а водорості шепотіли, жило собі одне з найщасливіших створінь у світі. То був строкатий дельфін, такий спритний і швидкий, що батьки назвали його Живим Сріблом.

Найбільше Живе Срібло любив проводити час, стрибаючи разом з мамою й татом через хвилі десь далеко від дому.

Одного дня, коли дельфін робив собі на хвилях різноманітні сальто й переверти, – проте, далеко від мами й тата, – він зустрів цілу зграю риб. То був клас скумбрій, одягнутих у блискучі куртки. Учні чемно плили собі за своїм учителем. Учитель озвався до дельфіна:

– Учимося тепер рахувати, але це – справжня головоломка! От, наприклад, чи можливо порахувати хвилі, адже вони жодної миті не можуть устояти на місці. Те саме з морськими зірками, котрі ховаються в піску, не кажучи вже про крабів, від рахування яких паморочиться голова.

– Це правда, – енергійно відповів Живе Срібло. – Але ж ви можете порахувати плями на моєму хвості!

Маленький дельфін почав повільно плавати серед риб, які, зосередившись, узялися рахувати його плями. Нарешті дійшли до вражаючого числа 333.

Учитель і учні щиро подякували Живому Сріблу:

– Ти був дуже ввічливий. Ніколи про тебе не забудемо.

Коли Живе Срібло приплив додому, то розповів своїм батькам про зустріч з рибами. Тоді мама сказала йому, що й він невдовзі піде до школи, де вчитиметься рахувати, а також багатьох інших корисних речей.

Серце маленького дельфіна тривожно затріпотіло. Він не мав жодного наміру йти до якоїсь школи, на багато годин щодня розлучатися з мамою й татом, бути весь час серед інших дітей, усюди з ними плавати, слухати якихось пояснень та ще й чемно поводитися. Ця перспектива не лише тривожила його, а навіть жахала.

Розгніваний Живе Срібло сховався у своєму кутку. “Ні, ні, в жодному разі не піду до школи”, – подумав. Йому подобалося жити на волі, безтурботно перестрибувати через хвилі, одним словом, цілий день розважатися й робити переверти.

Розгнівавшись на цілий світ, дельфін поплив у напрямку морських глибин, а коли вже опинився на самому дні, не вагаючись заплив у якусь печеру.

Відтак до нього швидко підпливла велетенська каракатиця. Вода навколо Живого Срібла стала чорною, як чорнило. А за мить він опинився в смертельних обіймах десяти величезних щупалець. Безвладний переможений дельфін розпачливо борсався.

Навколо не було нікого, але, на щастя, його страшні крики почув косяк блискучих рибок.

Скумбрії разом зі своїм учителем одразу ж припливли йому на допомогу. Вони вивчали каракатиць якраз місяць тому.

Їхній учитель поправив на носі окуляри й сказав:

– Маємо справу зі звичайним глибинним молюском, якому притаманна агресивна, хижа поведінка й незначні розумові здібності. Найважливіше – добре зорієнтуватися в ситуації!

І на знак учителя маленькі рибки одностайно й дуже енергійно почали махати у воді своїми хвостиками й плавниками, від чого хмара чорного чорнила відразу ж зникла.

Живе Срібло тільки тоді побачив, як каракатиця ув’язнила його у своїх щупальцях. Учитель наказав дельфінові:

– А тепер обертаємося, вислизаємо й утікаємо.

Маленький дельфін блискавично все зрозумів.

Обернувся навколо своєї вісі, як веретено, і вислизнув, наче мило, із жахливих обіймів каракатиці, щупальці якої настільки сильно стиснулися, що вона вже сама не могла з них розплутатися й ледь не задушила саму себе.

Живе Срібло що було сили в плавниках мчав додому, а його серце гупало, як молот. Він знову був вільний і щасливий.

Про все відразу ж розповів своїй матері: про каракатицю, про рибок-школярів і свою перемогу. Мама слухала його з гордістю й увагою.

– Знаєш, ходити до школи може бути навіть приємно, – нарешті сказав Живе Срібло. – Адже там можна познайомитися з друзями.

Мати з радістю погладила його по хвості.

– Так, так, матимеш у школі багатьох друзів, але передусім навчишся там того, що придасться тобі в житті!

Того вечора перед тим, як заснути, маленький дельфін вслухався в шум водоростей, а хвилі тим часом лоскотали його вухо, тихо дзюркочучи й співаючи:

– Чудово. Ох як чудово. Як чудово.

***

Два портфелі

Жив-був Портфель. Був він новенький, чистенький, блискучий, защібнутий на всі замки. І він дуже любив ходити до школи.

Того ранку він, як завжди, прокинувся, підвівся зі стільця, на якому зазвичай спав, притулившись до спинки, і бадьоро поплескав кришкою. Таку зарядку він робив щодня. Потім він перевірив, чи всі зошити та книжки лежать на місці. О, це був дуже старанний Портфель. Він чудово знав, що все поклав ще з вечора, але про всяк випадок вирішив перевірити ще раз.

Перед відходом не завадило б також і закусити, і він поклав у свій жовтий об’ємистий животик апетитний сніданок: два бутерброди з котлетами, цукерку «Білочка» та три веселі червоні редиски. Все це було акуратно загорнуто в цупкий папір.

Задоволений і ситий Портфель попрямував униз сходами. Він ніколи не катався на перилах, не скакав через три сходинки і не перераховував палиці в паркані, бо від цього зіпсувався б його сяючий новий одяг. А він був дуже обережний і терпіти цього не міг.

Портфель бадьоро вискочив надвір… і раптом бачить: назустріч йому інший Портфель.

— Привіт! – закричав той. — Ти куди так поспішаєш?

— Дивне питання! Туди ж куди і ти! В школу!

— В школу? Дуже мені потрібно! — зневажливо процідив другий Портфель. Він був весь брудний, подряпаний і на вигляд досить старий, хоч і був ровесником першого Портфеля. Їх купили одного дня в одному магазині. – Ходімо зі мною. Я тобі знайду справжню справу.

— А як же уроки? – здивувався перший.

— Ну, подумаєш, пропустимо два уроки. Все одно я їх не вивчив.

— А я вивчив… — простодушно зауважив перший Портфель.

— А раптом тебе не викличуть? От і вийде, що даремно вчив. Ходімо! Тягнув його другий Портфель. — Зіграємо краще у футбол.

— Ха-ха-ха! Який із тебе футболіст? – засміявся перший.

— А що? гордо заявив другий. Без мене жоден футбольний матч не обходиться, стою у воротах замість штанги! Ходімо — поставимо тебе другою штангою!

— Може, після уроків… — невпевнено зауважив перший. — І то… стояти в багнюці?.. Та я можу зіпсуватися!

— Зіпсуватися? А я не боюсь! – заявив другий і хвацько прокрутився в повітрі колесом, так що все всередині нього загриміло.

— То ти весь подряпаний. І ручка ледь тримається, — посміхнувся перший Портфель.

— Що ручка! Її можна дротом прикрутити. А ти пещена тютя! Та ще й товстун!.. Товстун, товстун!!

Тут перший Портфель не на жарт образився.

— Якщо я й товстун, то тільки тому, що ношу з собою всі книжки та зошити, а ти, ледар, забув їх захопити. А сніданок, мабуть, ніколи не забуваєш?

Тонкий Портфель нічого не зміг на це заперечити і тому поліз у бійку:

— А ти чого, ти чого?.. Я тобі зараз як дам!

Але товстий Портфель битися не став:

— Ніколи мені з тобою зв’язуватися… але ми за тебе ще візьмемося, — твердо сказав він і пішов своєю дорогою.

— Боягуз! – тріумфально заволав тонкий Портфель. – Ну і провалюй! Іди собі до своєї школи! Засунуть тебе в парту, і там сидітимеш півдня! А мені тут добре! — Він свиснув, злетів високо-високо, три рази перекрутився повітрі і хлюпнувся… просто в багнюку! І порвався. З нього висипалося кілька  зошитів, обтріпані книжки та сніданок.

Нечупара спробував запхати їх назад, але вони знову висипалися… Тоді він зітхнув і сказав:

— Може, я й зазирнув би ненадовго до школи, але ж не можу я йти туди в такому вигляді!

І він гордо попрямував у бік найближчого пустиря зайняти своє місц, як футбольна штанга.

А перший Портфель тим часом уже наближався до школи.

“Нічого, ми за нього візьмемося!” — повторював він дорогою. Звичайно, він мав уже не такий чудовий настрій, як раніше, але все-таки він чесно ніс свої книжки, зошити та сніданок: два бутерброди з котлетами, цукерку «Білочка» і три веселі червоні редиски.

***

Острів

Глобус розкрутився щосили, так що всі материки та океани злилися в суцільні коричневі та сині смуги. Потім він тицьнув пальцем і потрапив прямо в Тихий океан.

— Ага! – радісно закричав він. — А я знаю, куди потрапив! — Глобус вважав себе великим знавцем географії і частенько так бавився. На уроках він весь час крутився і не хотів нічого слухати.

Він знову розкрутився і, тицьнувши себе в бік, зупинився як укопаний. Цього разу він потрапив пальцем у якийсь маленький острівець.

У цей момент у кутку хтось захихотів. Це була географічна Карта, міцно скручена в трубочку і перев’язана стрічкою. Вона ще раз хихикнула і насмішкувато запитала:

— А скажи, будь ласка, шановний Глобусе, як називається цей острівець, у який ти так точно влучив пальцем?

Але Глобус нічого не відповів. Адже на океані було написано «Тихий», а на острові нічого не було написано. Тому Глобусу нічого не залишалося, як тільки збентежено почухати потилицю. Втім, він швидко прийшов до тями.

— Я знаю, що земля кругла! — поважно заявив він. — І з мене цього вистачить.

— Колись це було великим відкриттям, але тепер це знає будь-який дошколярик, — хихикнула Карта.

— Хе-хе, дошколярик… — пробурчав Глобус. — Я ще знаю, що земля крутиться. Так як я !

— Це теж знає будь-який дошколярик… — посміхнулася Карта.

— А сама, сама! — зауважив Глобус. — Плоска, як дошка, а також фахівець із географії! Дивлячись на тебе, можна подумати, що земля теж пласка!

— Але ж це умовність! – Простогнала Карта. — Скоріше повісьте мене на стіну!

Її зовсім не влаштовувало те, що вона стояла в кутку, тим більше, що вона ні в чому не завинила. Найбільше вона любила висіти на стіні і поширювати навколо себе знання. На ній було написано дуже багато назв річок, гір і островів, і тому вона чудово знала, як називається той маленький острів, у який Глобус настільки необачно тицьнув пальцем.

— А ти не знаєш! Не знаєш! — дражнилася Карта. – Ех ти, дзига!

Вона б ще довго знущалася з нещасного Глобуса. Але тут наші сперечальники почули тоненький глузливий голосок:

— Послухайте ви, шановна всезнайко, а чи не могли б ви сказати, що росте на цьому острові, яка його площа і хто там живе?!

— А ви хто такий, — обурилася Карта, — щоб ставити мені такі запитання?!

— Я – Підручник з географії! — продзвенів тоненький голосок. — То не могли б ви мені таки відповісти на поставлене запитання?

Але Карта тільки зніяковіло мовчала.

— Не знає! Не знає! — закрутився від радості Глобус.

— Мовчи… — буркнула Карта. — Сам круглий і порожній усередині. А з цим Підручником ми зараз поговоримо! Скажіть, будь ласка, великий знавець географії, а які обриси берегів цього острова?

Підручник діловито зашелестів сторінками.

— Звивисті… — тільки й міг сказати.

Тут навіть Глобус розреготався, бо й він добре знав контури берегів. І міг описати їх досить докладно, хоч, звичайно, не так докладно, як Карта.

— Досить вам сваритися! — раптом сказала Указка, яка теж, як і Карта, стояла в кутку невідомо за які провини.

— Ні, нехай скаже, не вгамовувалась Карта. — То хто ж із нас найкращий знавець географії?

— Усі ви гарні! – сказала Указка. — Допомагали б ви краще один одному, бо один без одного ви нічого не варті!

— Ви нам не вказуйте! – пробурчав Підручник. Але все-таки він не міг не погодитися з цим цілком справедливим зауваженням.

— Справді… — невпевнено зауважила Карта. — Якщо ми працюватимемо разом, разом, то вже напевно станемо великими знавцями географії! А як ви вважаєте, сусіде?

Але маленький Глобус нічого не відповів. Він, як завжди, крутився і прослухав усе на світі.

***

Казка про Паркер і Ляпку

Коли Максимко пішов у перший клас, батьки подарували йому красивий сучасний наплічник, новенький «Буквар», багато чистих зошитів, а ще ошатний пенал із письмовим приладдям: олівця­ми, ручкою і супермодним паркером із тонень­ким срібним пером та веселковими чорнилами.

Максимко був розумний і дотепний хлопчик, але не зовсім чемний і трохи лінивий. Учительці набридла така поведінка хлопчини. І коли Максимко знову не вивчив уроку, вона поставила йому в щоденнику жирну «двійку».

На перерві хлопчик розкрив щоденник і за­мислився. Він ще ні разу не отримував «двійку»! Навіть додому йти не хотілося…

— Що ж мені робити? — проказав він розпач­ливо.

І раптом чийсь тоненький голосок відповів:

— Нічого страшного! Ми тобі допоможемо.

— Ой, а хто це? — здивувався і навіть трішки злякався хлопчина.

— Це ми: твій Паркер і… Ляпка! — проказав той самий голосок.

Максимко поглянув великими враженими очима на пенал, де лежав паркер зі срібним пе­ром.

— Я й не знав, що ти вмієш розмовляти, — ти­хенько мовив. — А хто ж така Ляпка?

— А ти візьми мене до рук і трусни над «двій­кою», — порадив Паркер.

Хлопчина, усе ще з недовір’ям, узяв чорниль­ну ручку і потрусив нею над поганою оцінкою. Із-під срібного пера враз вискочила жирна і негар­на Ляпка, впала на сторінку — і повністю накри­ла собою «двійку» в щоденнику. А тоді сказала:

— От бачиш, як усе просто!

Звеселівши, малий першокласник поспішив додому.

— То що там у тебе? Нова «дванадцятка»? — запитала мама, ще з порога побачивши гарний Максимків настрій. — Молодець, синку! Якщо й далі так буде — купимо тобі за старання мобіль­ний телефон.

— Гаразд,    мамо!   —   ще    більше   зрадів Максимко.

Про свою «двійку» він не сказав ані словечка. Та й навіщо, адже мама й не питала?..

Наступного тижня у школі для хлопчика все складалося просто чудово. Поводився він на диво чемно. А коли одного дня найшвидше за всіх розв’язав аж три задачі з арифметики, вчи­телька радо сказала йому:

— Молодець, Максимку! Я тобі ставлю два­надцять балів! Неси свій щоденник!

Хлопчика аж морозом обсипало: він згадав про Ляпку! Ой, що ж тепер буде?.. Але Марія Дмитрівна навіть не глянула на попередню сто­рінку щоденника, а розгорнула наступну і вивела на ній акуратну цисрру «12». Хлопчик стояв сам не свій…

— Що з тобою, Максимку? — здивувалася вчителька. — Хіба ти не радий? Біжи додому й потіш маму з татом заслуженою оцінкою.

— Дякую, — видавив із себе хлопчина.

Та додому він не пішов. Сів за парту, розкрив щоденника. Яка ж красива «дванадцятка»! Але чому в нього настрій аж ніяк не веселий?

Аж тут визирнув Паркер та й питає:

— Що тепер? Знову є робота для  нас із Ляпкою?

І не встиг Максимко й оком зморгнути, як Ляпка — іще більша й чорніша! — вже смачно розсілася на гарненькій оцінці.

— Що ж ви наробили?!. — аж сльози виступи­ли на очах у хлопчика.

Та одразу й висохли. «Це мені заслужена кара, за те що батьків обдурив!» — подумав він. І так йому гірко та прикро стало на душі…

— Не переймайся, Максимку, — підійшла до нього вчителька. — Я бачу, ти зрозумів, як це не­гарно — обманювати батьків і вчителів. Тож біль­ше ніколи так не роби! Такий розумний учень, як ти, може вчитися на самі «дванадцятки».

— Ось так, Паркере й Ляпко, ви мені більше не друзі! — сказав Максимко, кладучи авторуч­ку до пенала.

***

Вікентій Прерозумний

Сумнолистого жовтневого полудня брів Вітка додому. Ніщо не радувало його – ні погожий суботній день, ані завтрашній вихідний. На душі в хлопця шкребли коти. І не ті коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стінах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями – пухнастеньких котиків з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, – а брудні й жилаві коти, королі задвірків і горищ, котрі пружнисто никають містом, зневажливо скалячись на перехожих. Ті коти, що не вагаючись і миті, заводять одчайдушні бійки за парканами чи просто на вулицях і виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночі.

І от сьогодні, тільки-но Віка вийшов із школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк і допалися до його душі.

А причиною цьому була сьогоднішня ж таки розмова із класним керівником Людмилою Петрівною.

– Вікентію, – мовила після п’ятого уроку Людмила Петрівна, – ти мене дивуєш. Більше того – непокоїш. Четвертий клас – це вже, можна сказати, поріг зрілості. Після четвертого класу ти підеш до п’ятого, станеш майже дорослим. То хіба можна отак от ставитися до своїх прямих обов’язків – до навчання? Ну перші дні – я ще розумію. Спогади про літо, відвик сидіти за підручниками… Хоча от, наприклад, Мишко! Усі канікули трудився над оповіданням про красу рідного краю.

А Сашко ліпив скульптуру. І це нічого, що сюжетну лінію Мишко запозичив у Квітки-Основ’яненка, а описи природи у Гоголя; це нічого, шо Сашко ліпив самого себе, – у дітей є почуття прекрасного, і вони намагаються зміцнити й розвинути його. Я певна: згодом хлопці писатимуть свої оригінальні твори і ліпитимуть портрети шкільних товаришів, учителів, а то й ще кого… А що робив улітку ти? Зрозумій мене правильно. Я не хочу втручатися, гм… у твое особисте життя, але мені хотілось би знати, чим живеш ти, про що думаєш, чому віддаєш вільний час. Га, Вікентію?

Віка зосереджено мовчав. Ну що він робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кіно, дивився телевізор, бігав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипеді, їздив до бабусі в Малин. І зовсім не думав розвивати в собі почуття прекрасного.

– Полишимо літо. – вела далі Людмила Петрівна. – Воно минуло. Чому ще й досі ти не взявся за голову й за підручники? Двійка з математики, трійка з української, трійка з природознавства, двійка з історії – ось твої оцінки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я тебе і не чіпала б. Живи собі як хочеш, дурій собі – і слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш. І вчителі це кажуть. А без знань, Вікентію, у наш час… Було б то раніше – тоді, може, інше діло. Сидів би собі на возі – волів поганяв, А нині на «цоб-цабе» далеко не заїдеш. Тож візьмися за розум і підтягнись, підтягнись, бо вже й кінець чверті не за горами.

Од неприємної згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неї недавню розмову, і розглянувся.

Він стояв у скверику. Колись саме на цьому місці височіли укріплення старого міста, кована залізом брама важко дивилась у далечінь, розчинялась до гостей чи мандрівних купців і замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки. Колись тут… Ет, навіщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього ніколи не побачиш, і навіть найкращий і найточніший підручник у світі не передасть, не відтворить у твоїй уяві те незнане, поховане віками життя.

Віка поминув старовинні руїни, зиркнув недбало на прикріплену до них табличку, що сповіщала: «Пам’ятка старовини, залишки фортифікаційної споруди XII-XIII століть, охороняється державою», пройшов у глуху алейку і опустився на лаву. Додому йти не хотілося.

Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осінньому припікало, і Віка, сидячи на вишаруваній, списаній юними і не тільки юними грамотіями лаві, розімліло замислився.

Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рівновагу – до таких дрібниць хлопець давно звик, і не спогад про оцінки – із цими житейськими незгодами він досі теж якось мирився. Просто сьогодні, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вікою знов опанувало почуття приреченості. Вчитися не хотілось, а нікого ж це не обходить. Навіть якби хотілося раз на тиждень, єдиний разочок не виконати уроки на наступний день, ніхто й не подумає тебе запитати: «Чи хотів би ти не вчити на завтра англійську? Чи погодився б ти не піти завтра до школи?» Ні, про це годі й мріяти. Зате кожен вважає своїм обов’язком поцікавитись: «Ти вже зробив уроки?», «Ну як, багато двійок нахапав?», «А як ваш синочок учиться?»

І Віці спершу було незручно чути такі запитання – він червонів і думав, як відповісти. Але коли збагнув, що відповіді од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: «Та знаєте, якийсь він у нас до навчання… Нічим не цікавиться», – він спокійно стояв і, дивлячись у вічі дяді чи тьоті, скромно, але водночас із відчуттям власної гідності приязно усміхався.

«Як багато від нас вимагають, – думав Віка. – А яка сила-силенна предметів! Одразу й не перелічиш. І за кожен виставляють оцінки. А попереду, у старших класах, – фізика, хімія, триного… тригонометрія. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати».

Погляд його знову спинився на стародавніх руїнах, і плин Вічиних думок дещо змінив свій напрям.

«А як училися в той час, коли це каміння ще не було пам’яткою старовини, сім віків тому? Хіба тоді така була іноземна мова? Взагалі, мабуть, не було ніякої. А математика? Вмієш лічити – і то добре! А історія! Ха! – Віці навіть смішно стало за тодішню історію. – Не було ні Богдана Хмельницького, ні Наполеона, не було майже нічого. Якась куца була історія. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як іще додати Вічині знання з інших предметів, його освіченість, кількість побачених кінофільмів, телепередач, уміння кататися на велосипеді і на роликах!..» Віці стало аж лячно. За ту далеку епоху, що він в ній не жив.

«Йой-йой, – думав він. – це ж тільки уявити собі. Скажімо, в нашому місті у ХІІ-ХІІІ століттях з’являюсь я. Ким би я тоді був? Звісно, князем мене не зробили б, ну а першим міністром, чи як їх там, боярином, – точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого… ну всякого. І це нічого, що я не зовсім, ну… дорослий. Навпаки, казали б: «Такий малий, а такий мудрий». Ех, і я вже їм такого понарозказував би, такого їх навчив би, стільки всякого понапоказував би… У-у-у! Ну от хоча б телевізор! А літак! Автомобіль! Телефон! Пароплав! Відик! Касетник! Кулькова ручка! Колесо навчив би робити. Ні, колесо вони вже знали… О! Інкубатор! Хо-го! Чого б я їх тільки не навчив!»

І від отаких думок, від теплого не по-жовтневому сонця, від довколишньої тиші Віці стало приємно-приємно. Поганий настрій щез, а натомість замріло в густому повітрі щось неясне й незрозуміле, передчуття чогось поки що невідомого, але хорошого й близького. І, тамуючи дух од цього невиразного передбачення, Віка підхопився з лави й гайнув на вулицю.

Хвилин із п’ять він крутив на всі боки головою, але нічого особливого або ж такого, що хоча б на секунду полонило його увагу, не побачив. Знайома зелена вуличка з одно- й двоповерховими будиночками обабіч спускалася до пустирища, де хлопці з усієї околиці палили з усякого непотребу вогнища, пекли картоплю й рили окопи, граючись у війну. Тож геть розчаровано Віка подавсь униз, плекаючи надію зустріти на пустирі когось із друзяк. Додому, як було вже сказано, йти не хотілося.

Хлопець поминув аптеку і знічев’я зупинився коло дошки об’яв. Як правило, на ній ніколи нічого не висіло, але сьогодні тут красувалася нова афіша – сповіщала вона про концерт заїжджої співачки. І сама співачка у строгій вечірній сукні, із підмальованими любителями прекрасного хвацькими мушкетерськими вусиками замріяно посміхалась у світ. Тож, зупинившись коло афіші. Віка розстібнув портфель, видобув із нього ручку, щоб домалювати бідоласі пенсне і тим самим довести неабиякий власний художній смак, коли це помітив збоку наклеєний папірець. То був клапоть вирваної з арифметичного зошита сторінки, а на ньому – зроблений од руки напис:

Од несподіванки Віка не одразу й второпав, що ж то криється за цими сімома рядками. Який продавець чудес? До чого тут склопосуд? Він добре знав облізлу халабуду в кінці вулиці, саме на пустирі. В ній сидів здоровенний дядько у ватянці й причіпливо оглядав кожну принесену йому банку чи пляшку. О другій годині приймальник чіпляв на двері замок і йшов на обід, а о третій повертався. Але навряд чи він погодився б пустити когось усередину, дозволив би зайняти своє законне місце бодай на годину. На дорослих він блимав із свого віконечка, мов тигр із клітки, а хлопців лаяв і не дозволяв бавитися поруч. То чому ж чудеса продаються саме в цьому, якнайнепідходящому місці? Проте роздумувати було ніколи.

Віка хутенько обчислив: уроки скінчилися у чверть на другу, тоді розмова з учителькою, потім сидів у скверику… Отже, зараз мало бути десь близько третьої.

Хлопчина кинув квапливий погляд на клапоть арифметичної сторінки, переконався, що той не зник, і дременув вулицею вниз, до зеленої будки, в якій, якщо вірити оголошенню…

Ну-ну, цікаво! Проте зараз ми й самі все побачимо.

Будка була на місці. Там, де й учора, і рік тому. Вона не покращала і не погіршала. Ті ж перехняблені стіни з облупленою фарбою, ті ж стоси порожніх ящиків надворі і купа битого скла за нею. Але одразу впало у вічі – на дверях не висів замок, і від протягу вони злегка рипуче прочинялись і хляпались об одвірок. І це зовсім не голосне рипіння ніби остудило хлопця. Йому навіть стало трохи лячно. Знову розглянувся. І знов Віку подивувало – довкруж, куди не кинь оком, ані душі. Правда, і район цей таки глухуватий, але все ж… навіть звичного хлоп’ячого гамору не чути.

Однак до третьої години лишалося не так уже й багато, і хлопчина, полишивши всі сумніви, голосно – занадто голосно, видалося йому, – постукав.

Тієї ж миті двері широко прочинилися, і чийсь голос владно і водночас нібито насмішкувато мовив:

– Спробуйте-спробуйте!

Віка набрав повні груди повітря і переступив поріг.

У загуслій півтемряві приміщення він спершу нічого не міг розрізнити, проте коли навколишні предмети набрали нарешті виразних рис, утямив: крім нього, в будці нікого немає.

Нараз за стосами ящиків щось зашаруділо, зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало скло, і з вузького проходу з’явився молодик із дженджуристою борідкою та довгим волоссям.

Одягнений він був у майку з буквою «Д» на грудях і спортивні штани. Проте на ногах у незнайомця ловко сиділи пишні ботфорти з острогами. У правій руці він затискав надкушений бутерброд.

– Радий, радий невимовно, мій юний друже, – без зайвих церемоній почав молодик. – Радий знайомству і тому, що ти виявився людиною спостережливою. А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав Людмилі Петрівні, що не поїхав разом із усією школою на електростанцію, бо не помітив оголошення про екскурсію у вестибюлі, біля роздягалки…

Віка злегка почервонів.

– Але тепер бачу, що мої побоювання не потвердилися. І це приємно, не стану приховувати. Бо запримітити невеличку об’яву, що привела тебе сюди, – на це здатний не кожен. Ах, друже Вікентію! Яких радощів, яких надзвичайно цікавих речей позбавляємо ми себе через власну неуважність, ти не можеш навіть уявити. А без скількох відкриттів, скількох нових, невідомих ще науці фактів залишилося людство через, – він весело засміявся, – ту ж таки неуважність, а часто і невміння, небажання приглянутися до звичайних речей, спробувати осягнути їх по-новому, доскіпатися до суті. Ну ще, звичайно, лінощі, байдужість… Та без спостережливості навіть людина працелюбна не зможе як слід прислужитися людству, науці та й собі. Але щось я, здається, розфілософствувався, захопився. А час не жде – летить, відлічує секундочки, хвилини, а я ще й досі не знаю, чого б тобі хотілося, – і він очікувально вп’яв очі у Віку.

– Е-е… А звідки ви про мене знаете? – простодушно поцікавився той.

– Бач, це, мабуть, складно пояснити, але уяви собі, що п’ять хвилин тому я взагалі не здогадувався, на жаль, не здогадувався, що існує така людина – школяр Віка, десять років і так далі. Але щойно ти переступив поріг цієї, так би мовити, обителі, як мені вже все про тебе відомо. Це невід’ємна риса нашої професії. Для того, щоб якнайліпше обслужити клієнта, нам слід знати про нього все. – І він тицьнув пальцем у стіну, на якій одразу з’явився напис:

– А без цього, без індивідуального, скажімо, підходу ми регресуватимемо… Я не занадто складно висловлююсь?

– Ні-і, – запевнив його Віка.

– Регресуватимемо, уподібнюватимемося тим нашим колегам, котрі примушують людей вистоювати у чергах, вивішують на дверях усілякі таблички типу: «Пішла на базу» або «Буду за 20 хвилин», розводять теревені у робочий час і тому подібне. Для нас людина, її думки, бажання – це все. І нам байдуже, яку користь приносять хлопчакам і дівчаткам наші чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрібно – наш святий обов’язок.

– А чому ви так одягнені? – запитав Віка.

– А-а, – посміхнувся балакучий молодик. – Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги – і не встиг перевдягнутись. Якшо хочеш – будь ласка.

Він спритно шмигонув за ящики і негайно з’явився знову. Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.

– Ну як? – переможно глянув він на Віку.

– Здорово, – усміхнувся хлопець. – А навіщо вам оце? – вказав на каску.

– Пробач, – зніяковів продавець чудес. – І справді ні до чого. Все через поспіх.

Він узяв каску і недбало швиргонув її під стіл.

– Ну то… До речі, маю одразу тебе попередити – чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А «продавець» – то вже так, традиція. То яке твоє бажання?

– А що ви можете подарувати? – поцікавився Віка.

– І він іще питає! – сплеснув долонями дарувальник чудес. – Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.

– А канікули зараз ви можете зробити? – запитав він.

– Канікули… Можу, – якось нерадо проказав продавець-дарувальник.

– Ну, не канікули, – Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволеиий таким бажанням, – а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.

– Не складно, – спохмурнів дарувальник іше більше. – Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне шось важливіше. Бач, я вже казав – ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових… А там й кінець чверті не за горами, – проказав раптом голосом Людмили Петрівни.

Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:

– Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, мілко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі потрібно щось більше – не за розмірами, певна річ, – а, так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік… Ну, словом, якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би тобі у подальшому житті… Га?

– Ну… Може… – погодився Віка, не зовсім, проте, розуміючи останні слова.

– Такий, знаєш, урок…

Хлопець скривився.

– Ні-ні, не звичайний урок у прямому розумінні цього слова, а… До речі, котра година? – зовсім недоречно поспитав продавець і сам собі відповів: – За п’ять хвилин третя. Ото! Ну то як? Покладаєшся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобі щось на свій смак?

– Давайте, – кисло погодився Віка. Він уже геть зневірився у чудесах дивакуватого балакуна і погодився скоріш із ввічливості, та й дістати хоч якусь дрібничку теж кортіло.

– От і добре, – зрадів продавець. – От, скажімо, що тобі хотілося зранку? Ага, – мовив тут-таки. – Щоб ударив двадцятиградусний мороз і відмінили заняття в школі… Щоб тебе не викликали на другому уроці, так… Щоб Людмила Петрівна не залишила тебе після занять, далі… Ну, це вже нікуди не годиться… А отут… Гм… Здається, дещо цікавеньке. Так-так… Справді. От і все. Готово! Думаю, це тобі підійде.

– Ви певні? – спитав обережно Віка.

– А кому ж про це знати краще од мене! Певен! – І він безцеремонно став підштовхувати хлопчину до виходу. – А зараз вибачай – за тридцять секунд третя година. Мені час. Бажаю успіху.

Віка й незчувсь, як опинився знову надворі. На мить од сліпучого світла він зажмурив очі і тут збагнув – йому ж так нічого й не подарували!

– То що ж ви мені… – почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.

Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.

Віка поторгав його – замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни – ані звуку.

Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:

– Дядю! Дядю! Відчиніть!

– І чого? І чого б ото стукати? – почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. – Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?

– Та… Ме-е… Не-е… – промимрив Віка.

– Отож бо! – погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.

Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.

– Ох і цікавий, – мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця. – Давай!

– Що? – не второпав Віка.

– Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?

– Е-е… Ні, – відказав спантеличено.

– То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Уже лежачи на піщаному дні. Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, шоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ… і остовпів.

Приймальника посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив – навколишня місцевість змінилася теж.

Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем видолинок. А ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько – чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.

Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.

Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори. Спадисті схили вкривала зелень – рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч – з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них, – взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.

Забувши про свій портфель – той так і лишився на дні ями, – Віка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом.

Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із дерев’яною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.

Біля брами стояло двоє здоровенних дядьків у шоломах і кольчугах, із двосічними мечами при поясі.

«Кінозйомка» – спробував заспокоїти себе Віка, але тут же відкинув цю рятівну думку, бо не було поруч машин із різним кінозйомочним начинням, ні юпітерів, не було гримерів у білих халатах, операторського візка, ані навіть зівак.

Сповнений жалю до самого себе за незбагненність, що перед нею опинився віч-на-віч, хлопець стишив ходу, коли це один із вартових ступив до нього й проказав:

– Ти хто єси?

Розділ II

Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

– Е-е-е… Мне-е-е… – скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

– Що-що? – перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

– То хто ж ти такий? – вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

– Я… Віка. Вчуся в школі… – зацьковано почав пояснювати бідолаха. – Іду додому.

– Додому? – встряв у розмову другий охоронець. – То ти тут живеш? У нашому місті?

– Тут, тут, – закивав енергійно хлоп’як. – На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте – отако від скверика праворуч?

– Х-хе, – єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. – Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звідки путь держиш?

– Із школи я. Побачив об’яву – спустився до будки, у яму впав, побіг сюди… А тут ви, – пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

– Ми, голубчику, ми. А ти ж думав – ворота навстіж, а варта спить, га? – охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. – То ти, мабуть, вивідувач? – закричав страшно. – Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

– Та нічого. Пустіть, дядю! – заскиглив той. – Який я виві… шпигун? Я Віка…

– Знаємо, голубчику, знаємо, – промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. – Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:

– Гей, хто там на коні! Давай сюди!

Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець – теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючися своєю роботою, і наказав голосно:

– До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе – й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…

– Но! – Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою – дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло – який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.

Та мало-помалу картина вияснилась. Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав; тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й сліду. Куди там!

Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під копитами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл – піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ – багатший, вельможнішнй.

Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися біля воріт, прикрашених не багатою, aлe вмілою різьбою.

– Відчиніть! – гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки. – Гінець од прибрамної варти.

Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного – з галереями, різними колонами й вікнами, – терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби – ото й усі звуки.

Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.

– Ходімо! – гінець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.

Піднялися східцями, поминули передпокої й зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.

Перший – худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий – червонолиций череватий здоровань – стояв поруч. Чимось він нагадав Віці приймальника посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, шо всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.

– Чолом тобі, княже, – поштиво проказав Вічин провожатий. – Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що вивідувач.

– Вивідувач? – чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла. – Нишпорка! І в кого ж ти на службі?

– Я не вивідувач, дядю, одпустіть мене, – заканючив хлоп’яга. – Я ще маленький. Я просто йшов собі, а оці от схопили, зв’язали…

– Думаю, в Юхимка Лихого на службі, – мовив гінець. – Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якісь ск… сверики вигадав, ці… магазини…

– Які магазини? – поспитав князь, але тут-таки додав. – Та, зрештою, це не так цікаво. А от куди ти йшов? – і докинув: – Розв’язати його!

Віка знову хотів пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Він згадав слова продавця чудес про відтранспортування допитливого громадянина семи років у епоху мушкетерів і здогадався, шо й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на світі і не буває, опинився в епосі ще більш віддаленій від XX століття. У Київській Русі.

Власне, здогадався він раніше – коли хвацький рисак витрушував своїм хребтом із нього душу. А оце зараз тільки збагнув усю складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де – ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й підозрюють у шпигунстві.

І коли ці думки промайнули у Вічиній голові, на вухо йому зашепотів хитренький і нечутний іншим голос: «Вікунчику! А згадай-но, про що ти мріяв лише годину тому? Про які такі часи, коли тобі хотілось би жити? Про які такі подвиги, що ти, озброєний колосальними знаннями людини XX століття, міг би звершити? Яким таким досягненням науки й техніки ти, нічим не видатний школяр, міг би навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?»

«Не годиться», – подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.

– О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. – То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!

«От кабан гладкий, – подумав чемненько Віка. – Хіба поясниш їм, звідки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос відповів:

– Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.

До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався. І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.

– Ну, розум усюди в пошані, – мовив обережно князь. Але тут знов усе зіпсував здоровило.

– Тільки не видно, щоб у тебе його було багато. – сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.

– Це як подивитися. – спокійно відрізав хлопчина. – Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.

– Що це він говорить! – обурився здоровань. Та хто йому право дав отак із боярином!..

– Стривай-стривай, Онисиме, – заговорив князь. – Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, – підбадьорююче глянув на Віку.

– От я й кажу, дядю княже, – повів той далі. – Ви, бачу, людина мудра і маєте мене зрозуміти. Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми скромними (ех, не те), своїми нескромними (знов не те)… усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я вивідувач, то це чиста вигадка. Не знаю я ніякого Юхимка Лихого, і наміри в мене найкращі і щиросерді. От, наприклад, – не дав він нікому оговтатись, – чи знаєте ви, що таке електрика? А між тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свічки стоять, а то висить під стелею лампочка і світить хоч цілу ніч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька – як мій кулак. І прозора, бо зроблена із скла. А скло… Ага, ви знаєте… От і прекрасно. Дешево, вигідно, зручно!

– Бреше він, князю, – сердито сказав Онисим. – Де ж це бачено, щоб без вогню світилося?

– Гм, – поглянув на стелю князь. – Ну-ну?

– Чи от радіо! – згукнув натхненно Віка. – Невелика така скринька. Повертаєш ручку – а там тобі музика всяка, люди говорять… Сиди собі – слухай.

– Яка скринька? – перепитав Онисим.

– Отака, – показав руками Віка. – Невеличка. А бувають ще менші.

– І як же ті люди туди влазять?

– У тому-то й штука, що нікого там немає, а насправді то грають чи балакають далеко-далеко і передають по дротах. А то й взагалі без нічого. Радіохвилями.

– Щось ти дуже мудро говориш, – похитав головою князь. – Ніяк не доберу.

– Та бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивідувач, княже! Зуби вам замовляє.

– А от і ні, – відповів Віка. – Просто знаю я значно більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам шо-нсбудь про автомобіль? Я так і думав. Це такий ніби віз, тільки зверху вкритий і з мотором. Сідаєш у нього – і їдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як їдеш! Ніякий кінь не наздожене.

– Це з гори, мабуть? – поспитав несміло князь.

– І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

– А може, він усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

– Хто бреше? Я? – обурився Віка. – Ви що, дядю?

– Облиш, облиш, Онисиме, – докинув і князь. – Відчуваю – правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

– Віка.

– Правда, Віко?

– Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от іще – телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

– На тому кінці… – так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

– Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Віка.

– Це ж який дзвін треба! – сплеснув руками князь.

– Та не дзвін, – одмахнувся Віка. – А телефон. Та хіба це все! – розохотився ще дужче. – От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення – без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! – Віка аж засапався. – Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, – закінчив несподівано для самого себе.

– Ех ма! – вхопився за голову князь. – Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? – дивився з повагою на хлопця.

– Аякже! Самі ж бачите.

І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.

– Всі чули? – запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема – стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

– Княжич тут? – запитав князь.

– Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

– Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, шо наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких присмних слів йому ше ніколи не говорили.

– Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Віки. – Скільки ти книжок перечитав?

– Ого! – відказав гордо Віка. – Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

– Рідний ти мій! – у щасливій нестямі підбіг він до Віки. – Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! – дав він запотиличника синові. – Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

– Я ж стараюсь, батечку.

– Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! – знов повернувся до гостя. – А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш – окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш – усе твоє буде.

– Та ні, князю, дякую, – одказав хлопець. – Мені додому треба, на понеділок уроки… Знаєте, – вчасно схаменувся, – я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх – аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише – весь клас такий. Я їм говорю: «Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти», – та де там! Ходять, просять… От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?

З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:

– Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав. – Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знає.

– Що, тату? – підійшов княжич.

– Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

– Хочу, – зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

– Хоче, хоче, – заговорив князь до Віки. – І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. – Читай, щоб учитель чув.

Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» – здогадався він і хутенько закрив книгу.

– Не треба, не треба – сказав. – Хай-но іншим разом.

– А то по-грецьки тобі втне, га? – запитав князь. – Може,- додав гордо.

– Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Віка. – Іншим разом.

– А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по писаному. А то ще…

– Потім! Потім! – не дуже ввічливо урвав його мову Віка.

– «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ», – не здавався князь. – А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Мишо! – підохотив сина.

Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:

– «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і несть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…»

– Воістину! Воістину так! – не став слухати далі князь. – Несть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, – і поклав руку на Вічине плече. – Ану, що там далі? – знов звернувся до Минька.

– Що далі, те нехай там і буде, – не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. – Вистачить! Бачу – знає дещо отрок, але вчити його…

– А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, – квапливо заговорив князь. – Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, – вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих скалок обруч, – гривню тобі жалую. – І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.

– Ах! Князь гривнею пожалував! – прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривнею нікому не відомого пришельця.

Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.

– Ану, тихіше! – гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. – Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, – кинув рудобородому.

Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув – увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.

– А це хто? – сміливо запитав Віка,

– Літописець наш, – відповів князь. – Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.

Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.

Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий від усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Віку.

І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд і подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.

– А тепер, – оголосив князь, – прошу всіх на учту на честь нашого дорогого гостя. – Він ніжно взяв Віку під руку й повів поперед усіх до сусідньої зали.

Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось підказувало йому – попереду ще ждуть непереливки.

Ну що ж, він, посланець майбутнього, озброєний знаннями XX століття, ладен прийняти бій. Бо хіба ж не справдилось усе, про що мріялось йому у скверику на лаві? Чи ж не вчиться він аж у четвертому класі, не знає тієї безлічі речей, що про них оці мудрагелі і поняття не мають? Чи ж розказав він їм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чиє буде зверху!

І з отакими втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі князя й князевого почту ввійшов до стравниці.

Розділ III

Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої значно більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку, вільно в ній розмістилися.

Із стін позирали на присутніх рогаті оленячі голови, шкірилися морди кабанів та іншої великої звірини – мисливські трофеї; висіли щити й мечі, списи, всілякі воєнні обладунки, що, певно, дісталися від пращурів і передавалися з покоління у покоління.

А ще привертав увагу довжелезний стіл – тягнувся через усю залу аж до дверей. Саме цей стіл, а точніше те, що було на ньому, і вбирало ласі погляди бояр та інших достойних мужів, які надивилися за свій вік і на зброю, і на дичину, а надто розвішану на стінах.

А було на столі і ще підносилося, розставлялося, дбайливо вкладалося і наливалося чимало: веприна, ведмежі шинки, качки, гуси, поросяча печеня, зайці, оленятина, в’ялена й копчена риба, осетри й коропи, солонина, гриби, квашені яблука, киселі та юшки, курячі стегенця й баранячі реберця, не кажучи вже про квас, пиво й меди.

Не одну годину смажилося, варилося, кипіло, мліло, шкварчало й шипіло все те на кухні, не один день в’ялилося, коптилося, солилось і маринувалося, та вже надходили останні хвилини усіх тих наїдків і напоїв.

Тим-то й витріщалися зголодніло на всю ту потраву князеві гості, та й Віка відчув – серед цього добірного товариства і він не пастиме задніх.

І вже готові були мужі ліпші кинутися на завчасно підготовлені позиції, та стався тут один випадок.

Поміж іншої челяді, що накривала на стіл, крутився і хлопчина, якого Віка вже бачив сьогодні, – це ж бо він одводив до стайні коня, на якому доправлено було нового княжого радника до терема за підозрою у шпигунстві.

І Віка з легким усміхом дививсь, як вправно пробирається його одноліток через юрмисько із дерев’яним підносом, повним коржів, коли це побачив, як Онисим ледь помітним рухом підставив хлопцеві ніжку. Коржі так і посипалися на долівку.

– То ти будеш князівське добро марнувати? – гарикнув боярин і замахнувся своїм здоровенним ручиськом, але Віка не змовчав.

– Ану, стійте! – гукнув він голосно і повернувся до князя. – Скажіть йому!

– Облиш Линька, Онисиме, – проказав нетвердо князь. – Нехай собі.

Невдоволсно щось бормочучи, боярин одступив до гурту.

Протягом цієї коротенької розмови кругом, помітив Віка, чогось примовкло несхвально, але саме тут, очевидячки, поставлено на стіл було все, що могло ще на ньому вміститись, тож князь потягнув Віку за собою до чільного місця під стіною і звідти мовив:

– Дорогі други, шановна громадо, людіє! На честь дорогого гостя, на честь нового свого радника даю я сьогодні бенкет і скликав усіх вас сюди. Сподіваюся завдяки отроку сьому, у мудрості й знаннях якого ми пересвідчилися самі, зміцнити й прославити наше князівство, запровадити у ньому різні нововведення розумні, корисні для нас із вами і для людей наших. Прошу всіх до столу!

У цей час у передпокоях задзвеніли цимбали, запищали сопілі – в залу під веселесенький мотивчик зайшли кілька музик і всілися навскоси під стіною.

Полагіднішали обличчя, голосніше загомоніли за столом, а Онисим, перехопивши Вічин погляд, навіть підморгнув йому.

І нараз Віці стало чомусь дуже хороше… Він уже не позирав зацьковано на оцих дядьків у багатому одязі, котрі поглядали на весь світ зверхньо й велично. Дивився на них, мов на добрих знайомих, мов на рівних.

А й справді – чому він має ховати очі? Адже тепер він і сам поважна особа – радник самого князя, княжичів вихователь, власник терема на Заріччі і довколишніх земель. Це вам не абищо! І з-поміж усіх вас радником обрано саме мене, хоч я тут лише якусь годину. Значить, є в мені таке, чого немає у вас, – розум, знання, освіта. І хай Людмила Петрівна разом із батьками кажуть, що треба вчитися, виконувати завдання, ходити до школи. Хай тепер співають це комусь іншому. Він, Віка, залишається тут назавжди. Того, що знає, йому цілком вистачить. Із головою.

Віці навіть самому стало цікаво: які зміни відбудуться в князівстві за його безпосередньої допомоги. Як із кожним днем більше дивуватимуться жителі міста з його знань. А певно ж – їм таке й не снилося. Польоти в космос! Дослідження підводних глибин! А заводи, а тролейбуси! Кулькові ручки, пароплави! Усе впереміш спливало оце у хлопцевій пам’яті й виповнювало його відчуттям власної значущості.

«Ось дивіться, я, – гукав він подумки Людмилі Петрівні, мамі й татові, а заразом завучу і директорові школи, – сиджу тут поруч із князем і думати не думаю про вашу математику чи природознавство. А англійська – ха! А фізкультура – ой, не можу! А історія – я сам тепер історія, і, може, ви ще вивчатимете колись у школі Віку Мудрого… ні, був уже Ярослав Мудрий… О! Віку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двійки за епоху Вікентія Прерозумного і тоді згадаєте, як цей Віка… Як цього Віку…»

Але тут плин Вічиних мрій урвався, бо він і сам уже не міг второпати, яким чином із тринадцятого століття знов опиниться у двадцятому, ще й вчитимсться у якійсь там середній школі…

Загуділи гуслі, наперед вийшов сивий дідок і стримано затягнув давню билину про мудрого Вольгу, про те, як ріс він і набирався розуму.

… Матір сира земля захиталася.
Звірі в лісах розтікалися.
Птахи попід хмарами розліталися,
Риби по морю синьому розкидалися.
Та й пішов Вольга Всеславович
Вчитися всяких хитрих мудрощів…

– Ех, співає, – мовив до Віки князь. – Ну зовсім як про тебе.

Перейшов Вольга на семий рік,
А прожив немов двадцять літ, –

вів далі старий.

Понавчався хитрих мудрощів,
Мов усяких, язиків різних…

І гості навкруги слухали уважно той спів, хоч чули його, мабуть, уже не раз.

– Ну зовсім як про тебе, – повторив князь, коли втишилась музика. – А ти можеш, – запитав із, раптовим занепокоєнням, – як Вольга, на вовка обертатись?

– Не можу, – відповів Віка. – І на сокола не можу, як він. А от літати – будь ласка.

– Літати?

– Не сам, звичайно, але є в нас такі машини спеціальні. Літаками звуться. Із крилами. Заходиш усередину – і лети собі куди забажаєш.

– Ц-ц! – прицмокнув князь. – А ти не той… Не бре?..

– О! Вже й ви мені не вірите! – образився хлопець. – Усе, про що я розказував сьогодні, чистісінька правда.

– Та вірю, вірю, – змахнув рукою князь. – Коли ж ти про все це нам розкажеш докладно? Поясниш коли, покажеш? Так хочеться зрозуміти!

– Тхе, коли! – мовив недбало Віка – Коли хочете. Хоч зараз.

– Правда? Можеш? – зрадів князь.

– А чого ж. Запросто.

– Гей! Запаліть свічки! – гукнув князь, бо вечірні сутінки стати вже помалу загусати у стравниці, і підвівся зі свого місця. – Слухайте, слухайте всі! Зараз наш гість шановний пояснюватиме й показуватиме нам усі чудеса, ті речі нечувані, про які говорив уже сьогодні, але що їх ми по темноті своїй не вповні зрозуміли. Побачимо оце на власні очі ті чудасії мудрі, що їх знає так добре і досконало мій перший радник Вікентій Прерозумний.

Сміх і гамір стихли за столом, з неприхованою цікавістю всі повернулися до Віки, і в залатій тиші він спитав:

– Я сидячи, гаразд?

– Як хочеш. Як тобі зручно, – поквапливо відповів князь і стрельнув поглядом убік, на писця, котрий і тут знайшов собі притулок за невеличким столиком неподалік од музик. Не подобався він чимось Віці.

– Про що ж вам почати? – наморщив він лоба.

– Давай про отой віз, що сам їздить. – запропонував князь.

– Про автомобіль? Ну, слухайте. Весь фокус тут у пальному, у бензині. Заливаєш його у бак, тоді повертаєш ключ запалювання – там же й стартер заодно, тиснеш на педаль газу – і вперед! – аж крикнув трошки Віка – Зрозуміло?

– Не зовсім, – відповів хтось із бояр. – А як же він побудований?

– Ну, чотири колеса, кабіна руль, мотор, – перелічував Віка. – У моторі цей бензин згорає і крутить колеса. Ага, ще там карбюратор є, – згадав. – І акумулятор. І сигнал – бібікати. Зрозуміло?

– То від чого ж колеса крутяться? – поспитав дружньо князь. – Поясни нам усе-таки.

– Ну, згорає там у моторі бензин, – не зовім упевнено проказав хлопець, – і… якось їх там крутить. Не знаю… – стенув плечима.

– Не знає, – шелеснуло за столом.

– Буває, – посміхнувся розуміюче князь. – А нам ти зміг би такий хтомобіль збудувати?

– Для чого він вам? – не дуже зрадів од такого запитання Віка.

– А щоб і собі на педалю тиснути.

– О-о, це дуже складно. Та й багато людей потрібно, робітників.

– Отакої! Робичів у мене вистачить, – запевнив князь. – Майстрів дам, теслів, ковалів… Ти тільки керуй. Зможеш?

Та Віка лише заперечно схитнув головою. Ні, автомобіль він зробить не зуміє. Надто складно.

– О! Не зможе! – пожвавішав Онисим і радо оглянув присутніх.

– Шкода, – запечалився князь. – Але як ні, то й ні. Що там у нас далі? – звернувся до літописця.

– Тіліфон! – з готовністю прочитав той у своїй книженції.

– А він що, усе записував, що я казав? – здивувався Віка.

– Аякже! Все для літопису. Щоб нащадки знали, як ми тут жили. А то як же вони довідаються?

– Гм, – скривився хлопчина. – Це все даремно. Про мене можна було і не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав. Така невеличка скринька з трубкою. Знімаєш трубку, набираєш номер і можеш говорити з будь-ким хоч на тому кінці міста.

– То це я зможу перемовлятися, наприклад, із прибрамною вартою? – запатився князь. – Не виходячи з дому?

– Звісно! Тільки дроти треба натягнути. Із заліза. Чи міді? І дротами ваш голос полетить хоч у кожен дім. В одну секунду.

– Дроти – це можна, – погодився князь. – То як, зробиш нам тіліфончик?

– Зробити? – одразу згас хлопець. Він згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонної станції. Віка тоді з півгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на різнобарвні дротики, клеми й детальки, запхані всередину, але, звісно, що до чого – так і не второпав.

– Зробити, – повторив він, – мабуть, не подужаю.

– Не подужає! – зловтішно підняв вказівний палець догори Онисим. – Не подужає чадо прерозумне!

– Хех! – видихнув розчаровано князь. – Шкода!

– Не зможе! Не зможе! – зашепотілося довкруж, і Віка завважив, як спадає з бояр і з мужів ліпших напруження, заціпеніння; он дехто вже посміхнувся, перемовився із сусідом, потягнувся до тарілки і ніби навіть весело, лукаво поглянув на хлопця.

«Що ж це таке? – подумав Віка. – Як це так: я нічого не можу пояснити?»

Але домислити до кінця йому не дали.

– Що там у нас далі? – знову звернувся князь до літописця, і той чітко й, здалося Віці, мстиво проказав:

– Електрика! Це та, – пояснив, – шо світить.

– Ага! Ну дивіться, – почав Віка. – Висить під стелею така скляна лампочка, ніби груша, а від неї до вимикача теж дріт проведено. Клацаєш вимикачем – от вона й починає світитися.

– А вимикачем отим голосно клацати? – поцікавився хтось.

– Та ні, – непевно засміявся Віка. – Річ не в тім, голосно чи тихо, а в тому, шоб клацнути. Увімкнути. От електрика і йде до лампочки.

– Отже, електрика у вимикачі? – висловив здогадку князь.

– Та ні, – одмахнувся Віка. – До вимикача вона теж іде по дротах.

– А звідки? Де ж вона береться?

– На електростанції. Там її виробляють спеціальні машини.

– І як же її ті машини виробляють?

– Та хто його знає як! – мовив занепокоєно Віка. – Крутяться турбіни і виробляють.

– Ну от… Турбіни ще якісь. Як же вона по дротах тих?.. Біжить, чи що?

– Правильно, біжить, – кивнув Віка.

– То що ж це таке, зрештою, електрика? – нетерпляче вже згукнув князь. – Поясни до ладу.

– От-от, – докинув Онисим.

– Еле-ктрика. – роздумливо протягнув Віка. – Ну, це… Теє… Значить, е-е… Електрика, – проказав, напружуючи пам’ять, і раптом із жахом зрозумів, шо якраз до ладу він нічого пояснити і не зможе.

Таке просте і звичне з дитинства слово, таке знайоме і, здавалось би, зрозуміле… І стало Віці гірко і образливо за те, що він, такий малий і немічний, сидить зараз серед усіх цих дядьків і не може стулити докупи хоч яке пояснення.

– Телевізор! – урочисто оголосив літописець.

– Можеш зробити? – вихопивсь із підступним запитанням Онисим.

– Ні, – промимрив.

– Радіо! Ліфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! – мов удари гарапника падати на Віку слова, такі дивні в цьому столітті і такі зрозумілі і, виявляється, складні для нього самого. І за кожним словом, за кожною назвою все нижче й нижче схилявся хлопець над столом, відчував, як пекучий сором розливається по всьому його тілу, а щоками повільно котяться зрадливі сльози.

Спроквола звів голову. Із залою коїлося щось дивне – вона клекотіла сердитими голосами, і неприємні за змістом вигуки на Вічину адресу боляче били хлопця по вухах і самолюбству. І ще Віка із прикрістю відмітив – думки присутніх щодо його особи дуже розбігаються з його власними думками.

– Брехун! Самозванець! Зайдисвіт! Радником захотів стати! Щеня! – линуло до нього звідусіль. І під тими криками й лютими поглядами хлопець зіщулився, знепримітнився і крадькома зиркнув, шукаючи захисту, на князя.

Але й той почувався незаслужсно введеним в оману – блимнув непривітно і навіть одсунувся трохи. Не дивився вже прихильно, та й ніяк не дивився – уп’яв очі кудись у стіну й мовчав.

– Я от що мислю, – нараз почув Віка Онисимів голос. – Гадюку ти пригрів, княже, на грудях своїх. Брехуна й базікала. Тільки й уміє, шо побрехеньки справляти та язиком патякати. Понавигадував такого, що й на голову не налізе. «Лампочка-кнопочка! Карбюратор!» А ти його радником одразу. Я теж можу такого понарозказувати! І що мені снилося, і що бабуся розповідала, але ж не видаю те все за правду. А я його одразу розкусив, ошуканця! Авантюрник! У довіру ввійшов. Він нам такого в князівстві понаробив би! Гадаю, княже, не гріх би йому й голову стяти, вражому синові.

– Ну це вже ти… – почав був князь, але голос його потонув у ревищі вкрай обуреного товариства.

– Правильно! Правильно! – згукнуло воно воднораз. – Голову йому стяти! Щоб думав надалі, кого обманювати!

Зацьковано розглядався Віка. Погляд його падав то на мисливські трофеї, розвішані на стінах, то на вікна, вже налиті темінню, то на пики обдурених ним людей шановних. А вони, в цей вечірній час, при світлі свічок, що кидали кругом химерні тіні, здавалися ще страшнішими.

– Що ж, княже, гадаю, ти й сам бачиш, хто сидить поруч із тобою. Тобі й вирішувати, як із ним повестися.

– Людіє! – важко зіп’явся на йоги князь. – Мужі славнії! Думаю, вам так само, як і мені, прикро пересвідчитись – ошукав нас цей зайдисвіт, котрого зустріли ми щиро і з дорогою душею. Так, покарати його ми повинні, зобов’язані, щоб не кортіло іншим чинити такі тяжкі злочини. Бо морочити цілий день голови кращим людям нашого князівства, одривати їх від справ державних – то таки злочин.

– Добре сказано! – відгукнулася радо зала на такі слова.

– Отже завтра, – повів далі, – зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирішимо, яку кару заслужив оцей от… – гидливо вказав на Віку. – А поки що, гей, варто! – гукнув. – Киньте його в поруб!

І поки двоє дужаків з мечами на поясах крокували од дверей до столу, князь печально й серйозно дивився на Віку.

– Стривайте! – сказав лише, коли вартові спритно вхопили хлопця й потягли до виходу. Повільно простягнув руки й зняв із Вічиної шиї золоту гривну – свій недавній подарунок. – Ведіть, – дозволив тихо.

Повз довгий нескінченний стіл, повз примовклі люди, під пекучими, виповненими презирства поглядами човп Віка з низько опущеною головою у супроводі двох воїв із стравниці.

Ех, не так він заходив до неї!

Розділ IV

У супроводі двох воїв брів Віка з низько опущеною головою довгими й неширокими передпокоями. Отак і скінчилося неждано-негадано його тріумфальне життя в хоромах. Не вернеться він більше сюди – хіба для того, щоб вислухати присуд. Що то буде за присуд – Віка не знав, та й замислюватися поки не хотів. Зрозуміло одне – безславний кінець, остаточний провал усіх задумів, омріяних звершень. Не гадалося Віці, не уявлялося навіть, що поява його в XIII столітті завершиться так приголомшливо.

Та хоч який засмучений – Віка все ж помітив: його ведуть не тими переходами, що вдень. І це відкриття ще більше пригнітило хлопця. Проте швидко він збагнув – путь його лежить через чорний хід.

Важкі кроки Вічиної варти глухо відлунювали у темряві коридорів. І ще поворот – і всі троє виходять у двір.

Ступнули з ганку у темряву, та враз хряснули позаду двері, і слідом вибіг розпашілий Онисим.

– Стійте! – гукнув. – Велів князь тут його замкнути, поблизу. За стайнею є прибудова. Отуди й ведіть нашого родничка колишнього, – засміявся зловтішно. – А то застудить горло гість дорогий – не зможе про хтомобілі брехати.

Знов хряснули двері, й Онисимові кроки загупали вже ізсередини.

Віддалялися музика й веселий гамір. Натомість вловлювало вухо нове – сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака… Мирні звуки! І не віщують вони нічого поганого, а ще гостріше пройняло хлопця нехороше передчуття.

– Ось, мабуть! – зупинився воїн із смолоскипом і прочинив двері якоїсь комірчини. Зайшов до неї, звів смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де віконця чи виритого собаками лазу… Тоді додав коротко: – Заводь!

Несильно та невідворотно підштовхнула Віку в спину дужа рука – ще встиг помітити при світлі оберемок старого сіна й розбиту бочку під стіною, – а тоді клацнув знадвору засув, і все поглинула темрява.

Віка лишився сам.

Чув, як зітхали й підфоркували за перегородкою коні, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалось, іржав; і Віці теж хотілося як не заіржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав – ніхто його не почує.

Хлопчина опустився на сіно й занишк.

«От, Віко, і збулися твої мрії! – думалось йому. – Побував ти, де хотів, і сталося з тобою те, що сам собі намислив. Чому ж там, на лаві у скверику, не спало тобі на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?»

Та в цей час якийсь шемріт знадвору порушив довколишню тишу, і подальший плин Вічиних думок, таких простих і справедливих, розчинився в темряві. Віка прислухався.

– За що мені така кара? – долинуло до нього неголосне схлипування. – Для чого я маю все це вчити? – белькотів чийсь знайомий голос. – Навіщо воно мені? Скнієш цілісінькими днями над підручниками, а кому воно потрібно, окрім мого батька і вчителя? Та й хіба може людина все оце вивчити, перечитати?

«Та це ж княжич», – здогадався Віка.

– Ех, якби я жив у ті часи, – не вщухало знадвору, – коли предки наші не знали грамоти, не вміли лічити, не вчили грецької! Хіба не зміг би я прожити без усього цього?..

Давно вже княжичів голос подаленів і стихнув, а Віка все сидів і думав над почутими словами, такими суголосними з його власними, ще зовсім недавніми думками, коли це:

– Віко! – почув. – Де ти?

Віка з надією заквапився навпомацки до дверей і озвався:

– Тут я, тут.

За дверима полегшено зітхнуло, скреготнув засув, і тоненький силует вирізьбився на тлі згаслого неба.

– Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббігав, – усміхнувся до нього Линько. – Тікаймо, Віко! Біжимо! Там щось бояри мудрують… Хочуть зараз тебе скарати.

Не роздумуючи довго, Віка витнувсь із комірчини і скрадливо заспішив за своїм визволителем.

– Тут хвіртка для челяді є, – пояснив той дорогою. – Нею і вислизнемо. А тоді стороною – вуличками, городами… Тільки нас і бачили!

Йшли дворищем, поминали дерев’яні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч.

– Зажди, – застеріг Линько, коли дісталися зрештою до височенного частоколу. Відкрив невидиму у темряві хвіртку й просунув у неї голову- – Тс-с! Назад! – потягнув Віку за якийсь курник. – Міська варта.

Тепер і Віка почув – вулицею наближався гурт людей.

Од палаючих смолоскипів посвітлішали гостро затесані шпичаки частоколу, та й крізь шпарини щільно пригнаної деревини де-не-де, а проб’ється жовтавий промінчик. Кроки, голоси, бряжчання зброї – усе те сунуло зовсім близько.

Озвався десь на сусідньому дворі потривожений собака, і раптом тут же таки, поруч, завалував другий – басовито й роздратовано. А далі Віка, терпнучи од перестраху, втямив – зрадливий гавкіт ближчає… Ось і сам собака – біжить, шкірячись, просто на нього. Віка напружився, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псові й зашепотів:

– Тихше, Онисиме! Це я, я. Тихше, ну!

І той зачув знайомий голос – враз умовк, навіть підскочив на задніх лапах, а тоді мов схаменувся, покосував недовірливо на Віку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.

– Його що, звуть так – Онисим? – усміхнувся вспокоєно Віка,

– Еге! Дворові люди назвали на честь боярина нашого. Той дізнався, хто таке вигадав, наказував нове ім’я дати. А собака на нове не відгукувався – то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні – думає, то я все вигадав.

Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обов’язки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.

За півгодини забовванів попереду міський вал.

– Тут недалеко… по праву руку. – заговорив уривчасто Линько, – оті ворота, через які ти в’їхав. Через них не виберешся – зачинені. Ще й варта… А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рідко – прослизнути можна. У мене мотузок є – по ньому й спустишся у рів, а тоді на гостинець виберешся. До світанку далеко. Тільки обережно, бо й стрілою поцілять.

Обоє метнулися до валу й зачаїлися.

За кілька хвилин прочовгати вгорі чиїсь кроки.

– Сторожа, – пояснив Линько. – Поки назад повернеться – встигнемо. Давай за мною!

Пробралися земляним насипом, тоді камінними приступками все вище й вище і ось уже стали на повен зріст на самому вершечку грубезного дерев’яного зрубу. Проте зразу ж присіли, обдивилися.

Нікого. Тьмяніє внизу поснуле місто, чорніє по другий бік валу бентежна прірва.

Линько витягнув з-за пазухи змоток мотузка, один кінець хутко прив’язав до дерев’яної опори, а другий кинув униз, у рів.

– Час. Не боїшся?

– Ні… Трохи. Прощай, Линьку. Спасибі тобі.

– Може, ще побачимося коли?

– Ні… Ніколи. Знаєш, я не можу тобі всього пояснити…

– Не треба.

– Але все, що я розказував…

– А я вірю тобі. Правда… І… Ось від мене на спомин, це я сам зробив, – простягнув глиняного свистика-півника. – Дрібничка, правда…

– Ні-ні… Адже ти зробив його сам… Прощавай!

Віка затис у руках мотузок, тоді сів на краєчок валу і поволі сповз у темряву. Впираючись підошвами у тесані, кладені одна на одну колоди, перебираючи руками, став спускатися. І коли нарешті торкнувся ногами землі, одним духом перетнув рів, чіпляючись за траву, вихопився крутезним схилом нагору й подався кущами уздовж дороги. Може, якимось чином він знов повернеться додому, у своє століття, побачить маму й тата, піде до школи?..

Та враз з-від міської брами почулися крики, галас, шум. А тоді, холонучи, Віка вловив тупіт копит. Усе ближче! Так, немає сумніву – то погоня. За ним!

– Тут він десь, негідник! – голос Онисима. – Тут він, брехун! Роз’їжджайся по обидва боки дороги! Втекти надумав! Зараз ми його, пройдисвіта!

З останніх сил рвонувся хлопець уперед і раптом відчув, що летить кудись донизу, і, вже падаючи, збагнув – удруге за день втрапив він у ту ж таки яму.

Недовго гаячись, чийсь знайомий голос тут таки й гарикнув:

– А це ще хто там? – а тоді щось зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало. Ніби чув уже Віка все те…

Розплющив очі і побачив, що знову стоїть він оце в напівтемній буді, геть переповненій ящиками з пляшками та банками, а поміж тих ящиків пробирається до нього Онисим… Але ж ні – без бороди, у ватянці… Та це ж приймальник посуду! Не набагато краще.

– Та що ж це за день такий! Господи! Не дадуть помріяти спокійно, вірші почитати! Кину, кину цю роботу. Сама вредність для здоров’я. Так і лізуть, так і нишпорять. А от я тебе по шиї!!! – пізнав Віку приймальник посуду – По шияці так і трісну! То у двері ломився, а то вже тут!

Не тямлячи себе од перестраху, Віка кинувся щодуху до дверей і вмить опинився надворі. Хутко роздивився, щоб знов, бува, не трапити до ями та не опинитися іще казна-де і в якому столітті, та не було поблизу жодної ями, лиш бралася вгору, до центру міста, знайома вуличка.

Хлопець ступив до неї, а тоді щось згадав і розчепірив пальці лівої руки – на долоні лежав глиняний свистик-півник…

Віка йшов дорогою дедалі швидше, вже майже біг, і дмухав у свистик, і сміявся, і крутив над головою портфелем, і підстрибував у пречудовому настрої на одній нозі… Бо оце біг він додому, бо оце зараз побачить маму й тата, бо день видався напрочуд гарний і такий не по-осінньому сонячний і теплий…

***

Про Пищика молодця, школи “Сакура” бійця

Жило собі мишенятко. Проте, мишенята різні бувають, і тому я додам: японське мишенятко. Чому японське? Та тому, що жило воно в Японії, на острові Хонсю, в місті Сага й ходило в звичайнісіньку японську школу. Мишенятко (його звали Пищиком) було дуже розумне і з задоволенням вивчало японську мову (а японська мова вона знаєте, яка важка?) . І все було б добре, але… (все хороше колись та закінчується, як морозиво).

Приїхали на острів Хонсю, в місто Сага двоє дуже неприємних котів, та ще й чорного кольору. Звалися вони Давайко та Хапайко. Ці огидні коти працювали в якійсь фірмі (чи то Мафі, чи то Піф-Пафі. Точно не пам’ятаю).

Коти почали заважати мешканцям чудового міста не лише працювати, але й гуляти вулицями. Вони проходу не давали чесним та порядним мишам, а хулігани та ледарі стали їхніми кращими друзями. Адже ці коти були бандитами. Я думаю, ви, напевно, вже зрозуміли. Невідомо, як довго все тривало б, якби не трапилась така історія.

Розділ 2: в якому хулігани на Пищика напали , за ним слідом побігли

Мишенятко Пищик зібралося до школи. Воно взяло портфель, поцілувало маму і вийшло на вулицю.

– Звичайно, найкраща пора року – весна, – розмірковував Пищик, милуючись квітучими деревами сакури (для тих, хто не знає японської, поясню, що “сакура” – це вишня). Світило сонечко, настрій у мишеняти був чудовий і воно заспівало свою улюблену пісеньку:

Квіточки барвисті

заповнили світ,

Та все ж наймиліший –

це сакури цвіт.

Голос у мишеняти був приємний, дзвінкий і тоненький. Навіть соловей не зміг би співати краще.

Але ж відомо, що краса в декого викликає не лише заздрість, а й злість. Цей спів почули Давайко і Хапайко. Вони ж співати не вміли; лише ночами на дахах можна почути дикий вереск і виск, що у них називається співом.

Давайко присвиснув і поцікавився у Хапайка:

– Хто це там пищить?

– Я теж, брате, хотів би побачити цього пискуна, – обізвався той.

І вони відправились на пошуки співака. Далеко йти їм не довелось.

Дивись, ось він! – штовхнув приятеля Давайко.

– Гидкішого мишеняти я в житті не бачив. такий вже чистенький та прилизаний. Давай зіпсуємо йому зачіску! – сплюнув Хапайко.

– Давай! – з захопленням погодився Хапайко.

Бідне маленьке мишенятко не встигло оглянутися, як на нього накинулись якісь велетні та почали боляче скубти, штовхати і смикати за вуха.

– За що? За що? – зі слізьми на очах запитував їх приголомшений Пищик.

– Було б за що, так і зовсім би прибили, – з реготом відповідали котяри, дуже задоволені своїми вчинками.

Не знаю як, але мишеняті вдалось вирватися. Задихаючись, бігло воно вулицями, а за ним з лайками мчали бандити.

Розділ 3: з якого дізнаємось, як Пищик від котів втік та до школи “Сакура” потрапив

Пищик відчував, що від погоні йому не втекти.

– Куди сховатися? – подумало мишеня й озирнулося. – Перехрестя незнайоме. Вулиця пуста… Як врятуватися?

Крики переслідувачів наближалися. Раптом двері одного будиночка відчинилися і на порозі з’явилось… ні, скоріше, безшумно матеріалізувалось кремезне мишеня.

Воно простягло лапку, Пищик злетів у повітря і приземлився вже у маленькій вітальні, єдиною прикрасою якої була гілочка сакури.

Двері тихо зачинились і, ніби по чародійству, зникли крики, галас та регіт.

– Конничава (добрий день!) – привітався Пищик, який завжди пам’ятав про ввічливість. – Спасибі, шановний…

– Сенсей, – відрекомендувався незнайомець. – Я бачу, що у вас неприємності?

– Так, тобто вже ні, – усміхнувся Пищик, витираючи сльози білосніжною хустинкою, яку мама сьогодні вранці поклала йому до кишені курточки.

– Потрібна допомога? – співчутливо поцікавився Сенсей.

– Та як вам сказати, – зніяковів Пищик, згадуючи про бандитів, які чекали його на вулиці.

– Сенсей, я чую, у нас гість? Чому ти не запрошуєш його зайти? – почувся тихий мелодійний голос.

– Хай (да), Вчителю. Зараз, Вчителю, – швидко відгукнулося кремезне мишеня і вклонилось Пищикові. – Прошу вас, проходьте, будь ласка.

– Я, власне… – почав Пищик і махнув лапкою. – Поки я перебуватиму в цьому домі, коти занудьгують, їм набридне чекати і вони підуть собі геть. (Так вирішив наш герой і пішов слідом за гостинним хазяїном).

– Здається, господар оселі теж любить вишню, як і я, – думав Пищик, розглядаючи чудові ікебани (букети), зібрані з квітів і листя сакури.

– Соке – сан, – сказало мишеня, що називало себе Сенсеєм. Спочатку Пищик розгубився. Потім спіймав погляд мишеняти і теж подивися в тому ж напрямі. В кутку кімнати, на гарному килимі, сидів старенький та кумедний дідок з довгою сивою косою.

– Це – Соке – сан, – повторив Сенсей і вклонився старому. Дідусь тільки моргнув, як Сенсей вже кудись зник.

– Дуже приємно. А мене звуть Пищиком. Дуже вдячний вам за гостинність, – мишеня склало долоні, схилило голову і ледь усміхнулось (тобто зробив все, як вчила матуся).

У цю ж мить в кімнаті знову з’явився Сенсей. Він приніс чашки, чайник і окріп.

– Час провести чайну церемонію, – запросив він Пищика.

Пищик милувався напівпрозорою чашкою, присьорбував жасминовий чай і, непомітно для себе, відверто розказав дідусеві про свою найзаповітнішу мрію.

– Шкода, що я слабке, безпорадне мишеня. Коли б я став таким, як борці сумо (національна японська боротьба). Я б захищав усіх маленьких і безпорадних, допомагав би їм. Але, на жаль!.. Це можливо лише в казці!

Старий усміхався та кивав головою. (Пищик подумав, що ця усмішка нагадує посмішку сфінкса). Нарешті Соке – сан заговорив:

– Я бачу, юначе, що ти чесний, добрий, щирий. Бачу, що в серці твоєму немає того жаху, що перетворює мислячу істоту в черв’яка. Тому я хочу запропонувати тобі ось що: залишайся тут; у нас ти навчишся всьому, про що мрієш. А зараз…

На порозі знову (“Він виникає, як привід”, – подумав про себе Пищик) опинився Сенсей.

– Сенсей розповість тобі, куди ти потрапив і чому повинен навчитися, – закінчив старий. Вклонившись, Сенсей, а за ним і Пищик, вислизнули з кімнати.

Розділ 4: в ньому Пищик лягає спати, щоб до ранку сильним стати

– Тут ти будеш жити, – пояснив Сенсей.

– А спатиму я де? – витріщив очі Пищик.

– На цьому, – і Сенсей вказав пальцем на тоненьку, потерту ряднинку.

– Мені здається, що у ліжку було б зручніше, – насурменилося мишеня.

– Коти теж на м’якенькому люблять валятися. Тільки сили в них малувато, – посміхнувся Сенсей.

– Нічого собі малувато, – сказав невдоволено Пищик, намацавши здоровенну гулю на голові.

– У порівнянні зі мною, а тим паче, з Вчителем – дуже мало.

– Слухай, а ти не жартуєш? – Пищик зміряв поглядом свого співрозмовника й уточнив: “Мускули в тебе не накачані та й зріст…”

– Дурненький ти ще, – анітрішечки не обидився той. – Нічого, незабаром про все дізнаєшся. Мене можеш називати Скакунець. У вільний час, звичайно. А на заняттях я – Сенсей. Все.

Спокійного тобі відпочинку.

Скакунець пішов. Мишеня розтягнулося на ряднинці та й заснуло.

Розділ 5: з нього дізнаємося, що боротьба неможлива без розуму

Потяглися дні напружених занять. Першу лекцію Пищик згадував майже щодня. Бо тоді його вразила незвичайність почутого.

– Наша школа називається “Сакура”, – розповідав Сенсей. – Це школа, де ти пізнаєш себе…

– Я й так добре себе знаю. Знаю, які в мене вуха, вуса і хвіст, – перебив його Пищик.

– Ні, поблажливо заперечив йому Сенсей. – Жодна школа не має двотисячолітньої історії. Повір, наше вчення давно забули б, якби воно не було таким важливим і потрібним. У нас кожен учень навчається не лише думати, але й діяти. Захищати слабких, боротися за справедливість.

– Ой, – захоплено запищало мишеня, – отже я навчуся таких прийомів, що жоден кіт не встоїть!

– Ми навчимо тебе, по-перше, стримувати свої емоції. По-друге, навчимо думати. По-третє, зробимо здоровим та дужим. По-четверте…, – загинав пальці Сенсей, – хоча, досить поки що і перших трьох пунктів.

…Заняттям ні кінця, ні краю не було видно. Нарешті Пищик почав займатися з самим Вчителем. Вони вивчали боротьбу тайбо, школу “скорпіона” – самозахист без зброї. Ніщо не могло суперничати з нею за кількостю прийомів і знання нервових вузлів тіла будь-якої істоти. У порівнянні з нею карате та айкі-до були дитячими іграшками.

Пищик виявився здібним учнем. Правда, перемогти Сенсея йому ніяк не вдавалося. А вже в порівнянні з Вчителем Соке…

Вимогливі викладачі повторювали Пищикові, що лише багатолітні щоденні тренування вироблять… Що вони вироблять, Пищик ніяк не міг запам’ятати. Замислювався лише над одним: “Це що ж, Вчитель Соке безперервно, всі 2000 років тренувався кожного дня? Чи це просто красива легенеда?”

Розділ 6: в ньому Соке дає завдання Пищикові пройти випробування

Нарешті Вчитель сказав:

– Прийшов час випробування.

– Іспит складати треба? – поцікавився Пищик.

– Ні, – похитав головою Вчитель. – Тебе життя випробує.

– Як це? – не зрозумів Пищик.

– Завтра ти підеш з цього дому.

– Ви мене виганяєте?

– Сенсей говорить, що ти – його найкращий учень. А я полюбив тебе, як онука. Невже ми можемо вигнати тебе? Пробач, ти тепер повинен навчитися жити без сторонньої допомоги і без чужих порад.

– Чи зможу я? – малого мишенятка охопили тривога і сумнів…

Розділ 7: в ньому не буде ніяких загадок, а Пищик наведе порядок

Ось який він молодець, тут і казочці кінець.

…Стоячи на ганку, Пищик озирнувся. Що це? Рідне місто помітно змінилось. Будинки стояли похмурі, темні. Замість квітучих вишневих дерев – пеньки. Навіть небо ніби опустилось і, замість блакитного, стало сірим.

– Цікаво, куди зникли жителі міста?

Так-так-так! Нарешті ми зустрілись! – почувся чийсь огидний няв і Пищик побачив перед собою двох давніх знайомих – котів.

– Довго ж ми тебе шукали! – горлав Давайко, пританцьовуючи та кривляючись.

– Ну, нарешті зустрілись! Стережись, малеча! – заволав Хапайко та почав засукувати рукава барвистої сорочки.

– Можливо, ви мене з кимось переплутали? – поцікавився Пищик. – Я вам нічого поганого не робив.

– Ще й як зробив, – люто скривився Давайко й стиснув кулаки.

– Ми підкорили собі всіх. Нас усі бояться, – захрипів Хапайко. – Лише ти уник наших лап. Тепер, коли ми зламаємо тебе, то станемо всевладними господарями міста.

– Так ось ви які, злодії! Стережіться! – широко розкрило очі мишенятко.

– Ха-ха! Він загрожує нам! – майже ласкаво мурликнув Давайко. – Незабаром він про це пожалкує! – рявкнув він, йдучи в атаку.

Пищик глибоко зітхнув, майже невловимо відхилився вбік і… Кулак Хапайка врізався в залізну огорожу. Тишу розірвав жалісний котячий вереск.

– Фу–у–ух! – повз голову мишеняти просвистів величезний товстезний ланцюг. Це Давайко замахнувся ланцюгом і зразу відчув, як у коліно йому начебто встромили ножа. Потім щось вивернуло йому ногу, він відчув ривок, а в очах запалали білі, рожеві та блакитні зорі. Вони беззвучно зірвалися і … погасли.

Коли Хапайко озирнувся, то побачив у пилюці свого непереможного приятеля. Здивувавшись, він зализав розпухлий кулак і вихопив з кишені величезний пістолет. Але мишеня не чекало пострілу. Воно прослизнуло у кота під лапою, блокувало її, а потім його маленький стрімкий кулак розчавив ніс хулігана, як тістечко.

Плачучи, Хапайко почав жалібно нявчати:

– Мишенятко, любесеньке, відпусти! Ми більш не будемо. Ми станемо дуже-дуже чемними.

Пищик посміхнувся:

– Не бійся. Я вас не чіпатиму. Лише обіцяйте, що ніколи не кривдитимете слабких та беззахисних.

– Обіцяю, обіцяю! – зашморгав носом Хапайко. – А як же Давайко?

– Ти його виховуй. Власним прикладом, – намагаючись говорити голосом Вчителя, порадив Пищик.

З того часу мешканці чудового міста Сага, ніколи не бачили двох бандитів – Давайка та Хапайка. Кажуть, ніби коти так злякались Пищика, що відтоді перестали хуліганити і пішли працювати на птахоферму – діставати курчат з інкубатора. А проте, можливо, й не на птахоферму, а в цирк – клоунами, розважати дітей. Та це не важливо.

Важливо інше: коти стали зовсім іншими і не заважають спокійно жити чесним людям.

А Пищик виріс і став пілотом. Він літає високо-високо на своєму літаку та дивиться згори: чи не кривдить хтось слабких та беззахисних. Чи не потрібна комусь допомога?

Та ось він летить, бачите?

***

Як черепаха Наталка у Школі Пішохода навчалася

Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка – добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, пугача Федора Федоровича, стоніжку Ніну, пуголовка Грицька (щоправда, Грицько зараз став жабкою).

Черепаха любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, допоможе або й врятує. А ще вона завжди навчається. Ось і зараз черепашка Наталка вирішила вивчити правила дорожнього руху. Не вірите? Тоді послухайте, як це було.

Вогник 1. З ким познайомився Тришка

Черепаха Наталка поспішала до школи. Але ж ти, любий друже, знаєш, як повільно рухаються черепахи. Одна лапка, друга… третя… – фу-ух! – четверта! І знову: одна… друга… Навіть, коли черепашка поспішала, все одно, бувало, запізнювалась.

Тому виходила з дому (тобто, з нірки) вона на зорі, коли інші звірята й пташки ще десятий сон у своїх ліжках бачили.
Ось і сьогодні Наталка підхопилася ранесенько вранці. Справа у тому, що суворий вчитель – пугач Федір Федорович – оголосив учням, що завтра, на першому уроці вони писатимуть диктант.
Поспішає Наталка, квапиться. А назустріч їй – тритон Тришка.

– Ой, Наталко, – кричить, – що зараз зі мною було! Що було!

– Що? Що таке? – захвилювалась Наталка. – Тебе хтось образив? Чи, може, ти знову поснідати забув?

– Ні, поснідати я не забув. Навпаки, аж двічі манну кашу з варенням поїв – щоб сили стало той диктант складний писати. І не ображав мене ніхто. Я зараз такий сильний став, що ого-го!

– То що ж тоді?

– Я тобі зараз таке розкажу! – прошепотів їй на вухо Тришка й озирнувся. – Але це таємниця, бо, окрім тебе, мені ніхто не повірить.

Ось що він розповів Наталці.

Вогник 2. Тришка розповідає

Йду я до школи, і все мізкую. Як би мені той диктант без помилок написати? Я ж до нього не готувався.

– Як не готувався? – не витримала Наталка. – Ти ж знаєш, що оцінка за диктант – то оцінка за цілу чверть!

– Ну-у, воно якось так, вийшло. Розумієш, грали ми вчора із Грицьком у футбол…

– Еге ж. Все зрозуміло, – перервала його черепашка. – Про це в нас окрема розмова буде. Ти далі веди, про свою таємницю.

Тришка знову притишив голос.

– Сушу я, значить, собі голову, прикидаю на різні лади, а на стежку й не дивлюся. Тож хотів дорогу на червоне світло перейти. (Що таке перебігати через дорогу на червоне світло – ти й сам, любий друже, знаєш. Або міліціянт засвистить слідом так, що аж у вухах залящить, або машина з-за рогу вискочить, або перехожий за руку схопить. Бува, один заєць мені так лапу на плече поклав, що я потім цілий тиждень із синьо-жовто-зеленим відбитком ходив).
Тільки, значить, зібрався переходити, хтось мені ласкаво каже:

– Не поспішай, тритончику.

Я озирнувся: нікого. Що б це значило?

А голос знову:

– Та ось же я, поруч стою.

Я ще раз озирнувся. Й заціпенів. Невже, думаю, привид зі мною розмовляє? Так і запитав. Голосно-голосно. Для хоробрості.

– Ніякий я не привид, – ображено відповів голос. – Одразу видно – з дядьком Світлофором ти не товаришуєш.

Підняв очі – не я буду! – стоїть Світлофор і трьома очима мені підморгує.

– Доброго ранку, – розгубився я. А Світлофор посміхнувся і… залізну руку до мене простягає.

– Ходімо, – пропонує, – зі мною. Тут поруч країна є чудова –Світлофорія. Там нещодавно Школа відкрилася. А тобі ж бо треба правила дорожнього руху вивчити. Ти ж, тритончик, їх часто-густо порушуєш.
(«Ніби мені однієї школи мало! З усіх предметів мене тільки географія й фізкультура цікавлять, – маракую»).

– Ой, шановний, вибачте, не можу, – кажу. – До справжньої школи поспішаю. У нас сьогодні диктант. До того ж, учитель у нас суворий. За запізнення він «двійки» ставить. А ще мама не дозволяє мені з дорослими незнайомцями кудись ходити. І видав «залізний» аргумент: мовляв, вона може навіть у міліцію звернутися, про зникнення сина заяву написати.
Світлофор моргнув пару разів і погодився:

– Звичайно, диктант – це дуже серйозно. Та й мама завжди права. А щоб вона не хвилювалася, ми у Світлофорію вночі вирушимо. Уві сні. А щоб тобі не нудно було, запроси разом із собою приятелів.

Я аж рота роззявив, так здивувався.

– Як так уві сні?

Окрім того, що Світлофор такий балакучий попався, то невже він ще й до мого сну залізти може? Світлофор відповідати не став, жовте око закрив загадково, зелене відкрив і рукою махає:

– Проходь, – тобто, – не затримуй рух.

Я й пішов.

Вогник 3. Наталка разом із Тришкою збираються до Світлофорії

– Цікаво як, – зраділа Наталка. – Я теж із тобою хотіла б до Світлофорії потрапити. Візьмеш?

– Чого питаєшся? Я ж для того й розповідав. Звісно, бажання знову вчитися в мене немає, але хотілося б побачити, що за країна така – Світлофорія. Мабуть, там машинок багато. Ото ними побавлюся!

– Тоді зробимо так, Тришенько, – запропонувала черепаха. – Після уроків підемо до твоєї мами.

– Навіщо? – не зрозумів Тришка.

– Попросимо, щоб дозволила тобі у мене на ніч залишитися. Нам-бо треба з тобою потренуватися: диктанти без помилок писати.

– Ну, в тебе розуму, як маку в маківниці, – захоплено вигукнув тритончик.

Домовившись із Тришкіною мамою, звірята поспішили до черепашкиної нірки. Швиденько зробили уроки, вмилися, почистили зуби і вляглися на канапку.

– Щось мені лячно, – пробурмотів Тришка. – Може, він про мене забув, той дядько Світлофор?

– Він же сам тебе запросив, – заспокоїла його Наталка.

– Чому ж не йде? – буркнув Тришка, ховаючись з головою під ковдру.

– Ми ж не спимо, а теревені теревенимо. Засинай, от і подивимось, що буде, – сказала черепашка.

– Ще ж світло, – почав каверзувати Тришка.

Наталка встала й запнула штори.

– Так краще?

Тришці нічого й не залишилося, як заплющити очі і почати згадувати, який Світлофор красивий, який блискучий…
Тут хтось його по плечу поплескав.

– Не гай дарма часу, тритончику. Он, подруга твоя вже напоготові. Пішли швиденько.

– Дядечку Світлофор! Ви прийшли! – зрадів Тришка.

Швиденько схопився і… разом із Наталкою вони опинилися на вулиці, біля якогось будинку. Двері були відчинені, а над ними висів величезний плакат: «Ласкаво запрошуємо до Школи Пішохода».

Вогник 4. У Школі Пішохода

– А що це за школа така? – поцікавився тритончик у Світлофора.

– Проходьте, – той усміхнено закліпав вогниками («І як це у нього виходить – лампочками посміхатися? – подумав Тришка»). – У цій школі кожен навчатися може. І всі, хто гарно вчиться, отримує посвідчення «Пішохода-професіонала».

– Ух, ти! А я теж можу його отримати? – застрибав тритончик.

– Звичайно, – і дядечко Світлофор підштовхнув Наталку з Тришкою до дверей. – Йдіть, не запізнюйтеся на урок.

Тут задзвенів дзвінок і діти увійшли до класу.

Ось це так! У величезній кімнаті стояли не парти, а моделі різних машин. І в них можна було сидіти.

– Чудово! – заплюскотів у долоньки Тришка. – Ось якщо… Ой! – Він задивився на машини і випадково штовхнув кицю з поламаною лапкою.

– Вибачте, я не навмисне…

– Нічого, – нявкнула вона. – Ти не зробив мені боляче.

– А що з твоєю лапою? – поцікавилася Наталка.

– Поламала. Але ж я сама винна: не можна переходити дорогу на червоне світло. Вже ж світлофор блимав-блимав, про небезпеку попереджав… Так ні, не послухалася. Добре, що тільки лапку машина забила. Ось тепер вирішила виправитися, у Школі Пішохода повчитися. Закінчу її та інших навчати буду.

– Вчителькою станеш? – здивувався Тришка.

– Ні, інспектором дорожньої служби. ДАЇ називається. Державна автоінспекція.

– Оце так! – навіть позаздрила киці Наталка. – Які ти слова розумні знаєш. Я навіть і не знала, що така служба існує.

– Ти що, з лісу прийшла? – витріщила очі киця. – Хто ж про ДАЇ не знає? Ця служба і пішоходам, і водіям допомагає, за порядком на дорогах стежить. До речі, мене звуть Муркошею. А вас? – продовжувала розумаха, сідаючи у білий автомобіль із синьою смугою.

Тришка з Наталкою похапцем всілися у червону пожежну машину, бо саме в цей час до класу увійшов учитель… Та це ж дядечко Світлофор!

Вогник 5. Про що дізналися Наталка з Тришкою на першому уроці

– Починаємо перший урок, – почав дядечко Світлофор дзвінким голосом. – Слухайте уважно і запам’ятовуйте.

Наталка озирнулася. На передніх лавах різних дивних машин розташувалися собачки і кішки, навіть ворони і голуби. Наприкінці класу сиділи… дорослі – великий собака, коза з дзвіночком на шиї, їжак, рожева льоха: хто з поламаною ногою, хто з перебинтованою головою.

– А ці чого?.. А ті?.. – запитував Тришка у Муркоши.

– Це – дорослі звірі, які потрапили в аварію, бо правил дорожнього руху у дитинстві не вивчили. А позаду сидять, щоб не зустрітися зі своїми знайомими. Соромно їм, бач. Чого приховуватися? Ось я чесно провину визнала – і на душі легше стало. Звірі і птахи теж повинні всьому вчитися. А навчаться – ще розумніше за людей будуть.

Навколо зашикали, і Муркоші довелося замовчати. Дядечко Світлофор продовжував говорити. Цікаво так! Наталка аж заслухалася.

– Перше моє запитання таке: «Ви любите гратися м’ячем?»

Усі зашуміли, зарухалися. Особливо Тришка. Звичайно, адже футбол – його найулюбленіше заняття.

– Ми зараз не граємо, а вчимося, – заспокоїв усіх Світлофор. – У Школі Пішохода. І тому давайте вивчимо перше правило: «Діти, грайте на подвір’ї. На вулицю без дорослих ходити заборонено!»

– Далі, далі! – крикнув якійсь горобець із висмикнутим хвостом.

– Що він кричить? – не зрозумів тритончик. – Наталко, він же кричить: «Шайбу, шайбу!»

– Тобі почулося, – відповіла Наталка. – Будь ласка, не заважай мені слухати.

Вона дістала зошит, ручку й почала занотовувати все, що казав Світлофор. А він вів далі.

– Якщо ви граєте м’ячем, грайтеся тільки на подвір’ї. Катаєтеся на скейті – не виїжджайте на вулицю. Якщо сіли на велосипед… Тут і говорити нема про що. Пам’ятайте: згідно з правилами, на велосипеді їздять тільки по спеціально розмічених доріжках. Малюки до 16 років можуть кататися на велосипеді тільки на подвір’ї.

– Чому таке обмеження? – підняв лапку песик з обідраним боком й вухом, розірваним навпіл.

– Що з твоїм боком? І з вухом? – жахнувся дядечко Світлофор.

– З велосипеда впав, – засоромився песик.

– А обмеження існують тому, – зітхнув Світлофор, – що на вулиці багато машин, і всі вони їздять дуже швидко. На подвір’ї машини з’являються рідше та їдуть не поспішаючи. Так зазначено у правилах для водіїв: у проїздах між будинками, на подвір’ях, де граються діти, машини їздять повільно, а водії уважно дивляться в усі боки. Тому давайте вдруге повторимо перше правило: «Не ходи з подвір’я!»

Тришка насмішкувато подивився у той бік, де сиділи дорослі звірі. Йому стало цікаво, як дорослим повторювати те, що дітлахи з підготовчої групи дитячого саду знають?
Озирнувся – дорослі сидять тихо, повторюють голосно…
У цю мить почулося.

– Тришко, йди-но до дошки. Зараз подивишся два фільми й будеш відповідати, – і Світлофор підійшов до вчительської катедри й натиснув на якусь кнопку.

Тришка зрадів, що навчатися у цій Школі цікаво, адже фільм був про жабенят, які грали у футбол. У першому фільмі жабенята грали у футбол на спортивному майданчику; грали вони, на погляд тритончика, так собі. Ніхто голів не забивав, ніхто не сварився, не кричав. Нецікаво!

Клац! Світлофор вимкнув цей відеофільм, й на екрані замигкотіли нові кадри. Тепер жабенята грали на вулиці, біля дороги, по якій мчали автівки. Шубовсь! Шубовсь! М’яч перелітав від одного гравця до іншого… го-ол! М’яч підскочив і пострибав далі – на самий шлях, туди, де гарчали й шурхотіли машини. Якесь жабеня рвонуло навздогін м’ячеві. Пронизливо запищали гальма… Світлофор вимкнув екран, дав час усім подумати, а потім звернувся до Тришки.

– Хто, на твій погляд, чинив вірно, а хто порушував правила?

– Хм, питання серйозне, – зітхнув тритончик.

– Шановний дядечко Світлофоре! – звернулася до вчителя Наталка. – Можна, я допоможу своєму товаришеві?

– Будь ласка, – погодився Світлофор. – Якщо можна, то відповідайте разом.

– Ніяк інакше, – запевнила його черепашка. – Спочатку скажи, Тришко, як ти думаєш, чи спіймало теє жабеня свого м’яча?

Тритон почухав потилицю й невпевнено бурмотнув:

– А хто його зна… Може, та вантажівка, що мчала тоді щодуху, не зупинилася і м’яч розчавила. А, може, його інші автівки переїхали чи…

– Ну ж бо, далі, далі кажи! – підбадьорила тритончика Наталка.

– Могло так статися, що під колеса потрапило жабеня, – схопився за голову тритон. – Адже той, хто порушує правила, заважає водіям, та й сам може потрапити під колеса… Ви ж, дядечку Світлофоре, самі нам так казали!

– Молодець, все зрозумів, все запам’ятав, – схвально покивав головою Світлофор. – І ти, люба Наталко, молодець. Підтримала товариша. Сідайте!

У цю мить задзвенів дзвоник. Але черепашка із тритоном з класу виходити не схотіли. Тут було цікавіше. Яких тут тільки автівок не було!
Поки вони розглядали автівки, знову задзвеніло-задзеленчало. Починався другий урок.

Вогник 6. Про що треба пам’ятати пішоходу на вулиці

Дядечко Світлофор відразу перейшов до справи.

– Уявіть, що ви на вулиці. Тут вам не тихе, спокійне подвір’я. Але, той, хто вивчить друге правило, ніколи на вулиці не розгубиться. Увага! Ось це правило: «Бруківка для машин, тротуар для пішохода». Досвідчений пішохід, – повчально запалахкотів вогниками Світлофор, – ніколи не буде йти по бруківці. Навіть не зійде з тротуару: небезпечно – і водіям перешкода. А для тих, у кого погана пам’ять, у небезпечних місцях ставлять міцні залізні загороди. Іноді їх фарбують у яскравий червоний колір – щоб було помітніше. Такі бар’єри нагадують: ні кроку з тротуару.

– А якщо не в місті? – до Світлофора застрибало маленьке сіре зайченя. – Якщо на шосе?

– Цікаве запитання, – попестив зайченя Світлофор. – Якщо на шосе, тоді узбіччя для пішохода! І ходити треба по лівому узбіччю, щоб автівки або вантажівки їхали тобі назустріч. Водій вчасно тебе побачить, і ти вчасно помітиш машину.

На перерві Наталка із Тришкою продовжили розглядати парти-машинки. Так ось які автомобілі прийшли на зміну найпершим, схожим на карету! Вони стали зручніше і їздять швидше. Є серед них і таксі, і автобуси, і вантажівки. А під колесами у них вже не бруківка, а рівний асфальт.
Малюки звернули увагу, що біля кожної машини висять таблички. Як зручно: дивитися на машину і мати змогу одразу ж про неї дізнатися!

– Тришко! Наталко! – це Муркоша помахала їм здоровою лапкою, а потім підійшла до Світлофора. – Дядечку Світлофоре, мені терміново потрібно в лікарню. На процедури. Можна я завтра ще прийду? Ви так цікаво розповідаєте.

– Не тільки цікаво, а й повчально, – зауважив песик з обідраним боком і розірваним вухом, що сидів поблизу. – От якби я все це знав, ні за що не вибігав би з подвір’я – гавкати на машини.

– Не треба бояться вулиці, – погладив його дядечко Світлофор. – Ось на третьому уроці ми про це й поговоримо.

Його слова заглушив дзвінок. Черепашка й тритон з нетерпінням приготувався слухати.

Вогник 7. Про вогники-помічники

– Яку б вулицю ви не переходили, не поспішайте ступати на бруківку, – підійшов до рожевої льохи із поламаною задньою ногою дядечко Світлофор. – Уважно подивіться праворуч і ліворуч. Спочатку, не сходячи з тротуару, подивіться ліворуч: чи не наближається машина. (Дядечко Світлофор вказав пальцем вліво. Дорослі звірі, як зачаровані, разом повернулися). Якщо наближається – не намагайтеся її обігнати й не змагайтеся з машиною у швидкості. Обов’язково почекайте, поки вона проїде. (Добродійка свиня з поламаною ногою здригнулася і заплакала). Чому ліворуч? Та з тієї простої причини, що з цього боку і їдуть машини (Світлофор простягнув льосі носовичок, поплескав по плечу й делікатно відвернувся).

– Іч, як заходиться, сердешна, – зашепотіла Наталка тритончику. – Уявляю, як їй болить.

– Ти ж нічого собі не ламала. Звідки тобі знати? – розсердився Тришка. – До того ж вона сама винна. Ніхто її не примушував під машину лізти.

– Ой-йой! Хто б казав! – форкнула черепашка. – Ще сьогодні вранці ти сам порушував правила. Треба подякувати шановному дядечкові, що застеріг тебе.

– Годі вже мене носом у грязюку пхати, – образився Тришка. – Краще не відволікай від уроку. І сама слухай.
– Якщо дорога вільна – йдіть. Швидко, але не біжіть. Дійдете до середини вулиці – зупиніться. І знову подивіться уважно, на цей раз праворуч: звідти йде зустрічний потік автівок. Якщо вони наближаються, не намагайтеся перебігати дорогу – не встигнете. Зачекайте, поки автівка проїде, – наголосив Світлофор.

– Все це чудово, – перервала дядечка коза з дзвіночком на шиї. Коза була розмальована зеленкою так рясно, що стала схожою на величеньку копицю сіна. – Та чому Ви не розказуєте про себе? Для чого Ви потрібні?

– От, як би я був Світлофором, – розсердився Тришка, – то покарав би цю порушницю дисципліни. Чого вона зі своїми зауваженнями лізе….

– Та-та-та, – пирснула черепашка. – Але ж ти зовсім не він. Дивись, дядечка Світлофор, навпаки, зрадів.

– Саме про це я і хотів зараз поговорити, – вклонився козі Світлофор. – Уявіть собі: машина йде за машиною. Кінця не видно. Такий транспортний рух, що ніяк вулицю не перейти. Будеш стояти з ранку до пізнього вечора.

– Що ж робити? – налякалося безхвосте білченя.

– А нічого робити не треба, – заспокійливо промовив Світлофор. – Ось спалахне перед машинами червоний вогонь світлофора – і все водії натиснуть на гальма. Автівки тоді завмирають; стоять – не ворухнуться. Адже для пішохода загорілось зелене світло. Це дозвіл перейти через дорогу. Ви знаєте, про що сповіщають сигнали світлофора? Червоне світло: стій, небезпека! Жовтий – не кваптеся, будьте уважними, зараз сигнал зміниться. А зелений повідомляє: йди!

– Чому саме зелений і червоний? Адже можна було вибрати рожевий і блакитний. Вони найкрасивіші у світі, – пропищала крихітна гусінь, яка сиділа прямісінько на катедрі, у крихітній автівці «Швидкої допомоги».

– Такі кольори вибрали не випадково. У правилах для пішоходів і водіїв нічого випадкового немає. Якого кольору аварійна машина? – оглянув присутніх наш вчитель.

– Червоного, червоного! – заволав Тришка і задоволено поглянув на Наталку. – Бачиш, я перший встиг відповісти!

– Саме так. Тільки червоного, – підкреслив Світлофор. – Цей колір тривожний, він нагадує нам про небезпеку. Побачивши червону пожежну машину, всі зупиняються, щоб пожежники встигли до місця загоряння вчасно. Те ж і з червоним сигналом світлофора. Побачив його – зупинись. Не переходь дорогу. Пропусти автомобілі, трамваї, автобуси, – і Світлофор багатозначно подивився на Тришку.

– А чому жовтий? – стиха мовив Тришка, зніяковівши.

– Це колір попередження: будь уважний. Машини, які працюють прямо на дорогах, – бульдозери, асфальтові котки – зазвичай пофарбовані у жовтий колір. Ті, хто працює на дорозі, обов’язково одягають яскраві жовті куртки. Водії бачать здалеку жовте, зменшують швидкість, обережно ведуть автівки. І ти, будь ласка, поводься обережно, побачивши жовтий сигнал світлофора. Не поспішай, зажди, – порадив йому дядечко Світлофор.

– А зелений? – посунулась до Світлофора Наталка.

– Коли загорілося зелене світло, – спокійно переходь дорогу. Зелений колір – спокійний, приємний. Це колір молодої трави й листя.

– Прошу повторити! – чивікнув горобчик.

– Обов’язково, – погодився дядечка Світлофор. – Правило це кожному треба знати назубок: червоний – стій, жовтий – чекай, зелений – іди. От і вся наука, яку ми опанували з вами на уроці. Запам’ятали? – уважно подивився на Тришку з Наталкою дядечко. – А тепер можете відпочити.

– Слава! Дзвінок! – застрибав Тришка. – Щось я зголоднів. У мене від голоду аж голова паморочиться. Наталко, давай дізнаємось, де їдальня.

– Лишенько! Про вузлик із вечерею я й забула, – забідкалася черепашка.

Звірята сіпнулися до виходу, але у цю хвилину до них під’їхала невеличка автівка з причепом. На її покрівлі стояли тарелі з бутербродами та тістечками. У причепі – одна біля одної – різноманітні скляночки з соками, водою, холодним чаєм, молоком, тож кожен міг вибрати, що йому до смаку.
Тришка з’їв величезний бутерброд із сиром, а потім наздогнав машинку і взяв два тістечка. Випив склянку молока і задоволено зітхнув:

– Ух! Оце так наївся!

Наталка не встигла нічого йому відповісти. Задзвонив дзвоник і перерва закінчилася.

Вогник 8. Як «зебра» допомагає пішоходу

Зебра – пішохідний перехід

– Тепер я розумію вислів: «Ситий голодному не товариш», – потягуючись, сказав Тришка. – Хіба можна щось запам’ятати, коли їсти хочеться?

– Але ж є інший: «Сите черево на науку не квапиться», – заперечила йому Наталка. – Тепер будеш вуркотіти, що тобі спати заважають.

– Та ні, тут цікаво, – відповів тритон. – Он, чуєш, про якусь зебру дядько Світлофор розказує. Давай послухаємо!

Дійсно, Світлофор вже повістував, що як завгодно вулицю переходити не можна, оскільки це небезпечно. Бруківка – вона для машин, і пішоходу затримуватись там зась!

– Але ж як її переходити? – підняла лапку черепаха Наталка.

– Пояснюю, – жваво підхопив Світлофор. – Переходити вулицю можна там, де не заборонено.

– А де не заборонено? – запитав Тришка. – Як знайти таке місце?

– По смугам, що намальовані на бруківці, – замигав очами Світлофор.

Далі він розповів, що перехід називають «зеброю», бо вони схожі – обидва смугасті. Білі смуги потрібні для того, щоб кожен – чи то дорослий, чи дитина, здалеку помітив: саме тут можна перейти на другий бік вулиці.
Якщо ж смужечок поблизу немає, то треба уважно оглядітися: може, є неподалік сходи, що ведуть під землю? Є? Чудово! Знайте, що це підземний перехід, по якому спокійно перетинають вулицю.

– Тому запам’ятайте, юні друзі, коли поряд є підземний перехід, бруківкою вулицю переходити не можна! – підкреслив дядечко Світлофор.

– Дозвольте запитати, – гавкнув великий собака, що сидів на останній парті (пробачте, машині). – Але ж є такі собі тихесенькі вулички або стежки у лісі, якими майже не їздять машини. І немає там ані «зебр», ані підземних сходів. Чи дозволяють правила дорожнього руху перетинати їх у якому завгодно місці?

– Звичайно, ні, – озвався вчитель. – Спочатку стань так, щоб було далеко видно дорогу – і ліворуч, і праворуч. Потім знову подивись ліворуч: чи не наближається автівка. Обов’язково почекай, нехай проїде. Перейшов до середини – зупинись. І знову подивись, на цей раз вправоруч, бо звідти машини йдуть з протилежного боку. І вже тоді переходь – не поспішаючи, але й не кваплячись.

– А чому спочатку тільки ліворуч дивитися? – здивувався Тришка.

– Тому, що машини їдуть саме з цього боку. Рух у нас, в Україні, лівосторонній.

– Але, вчителю, – не витримала й Наталка, – може статися, що машина з’явиться, коли я перейду вже частину вулиці або стежки. Що тоді?

– Там же ж і зачекай, – блимнув очами Світлофор. Прямісінько на білій межі, що поділяє бруківку навпіл. До речі, на переході широкої вулиці часто-густо малюють білою фарбою острівець. Ставши на нього, ти будеш у безпеці. Його саме так і називають: острівець безпеки.

Великий собака чемно вклонився дядечку Світлофору і всівся, а Наталка кинулася усі тлумачення занотовувати.
Навіть на перерву не пішла – все записувала.

Вогник 9. Наталка з Тришкою вивчають незвичайну абетку

Дядечка Світлофор знову натиснув на червону кнопку, і великий екран засвітився.

– З чого починається навчання у звичайній школі? З абетки. У нашій школі не так. Абетку ми будемо вчити, закінчуючи перший клас. Тільки абетка буде особлива – дорожня.

Всі ви бачили уздовж доріг на вулицях вивіски. Це дорожні знаки. Вони розповідають нам, де переходити дорогу, де підземний перехід, а де – школа. Це і є азбука дороги. Запам’ятовувати її всю поки що не треба. Але деякі дорожні знаки повинен знати кожен пішохід.

Ось, наприклад, перший знак, – мовив Світлофор. – На блакитному чотирикутнику намальований білий трикутник. На самому трикутнику – знак переходу через вулицю (нагадаю, що називається він «зебра»), по якому йде людина. Це – знак пішохідного переходу. Він вказує, що тільки у цьому місці можна переходити вулицю.
На другому, у блакитному чотирикутнику, ми бачимо сходинки, по яких людина спускається. Це – знак підземного переходу. Він вказує, що переходити дорогу можна тільки саме підземним переходом.

Цей знак – велосипед у червоному колі, – дозволяє їздити на велосипеді, а цей, – велосипед, закреслений червоною смугою, – сигналізує, що їздити на велосипеді у цьому місті суворо заборонено.

Закреслений червоною смугою пішохід у червоному колі – хіба що не кричить, що нам з вами заходити сюди ні в якому разі не можна. Треба шукати інший шлях.

Машина у червоному колі – означає, що дорога призначена тільки для пішоходів. Автівкам тут робити нічого.

Ще один знак – довга стрілка. Цією вулицею усі машини їдуть тільки в один бік. У той, куди вказує стрілка. Тобто, якщо хтось із вас переходить дорогу, дивитися він може не ліворуч і праворуч, а тільки ліворуч. Або тільки праворуч.

Загалом, знаків цих багато. Знати всі повинні професійні водії, ті, хто знаходиться за кермом. А вам, любі учні, треба знати ті, що призначені для пішоходів. Сьогодні я розповів вам лише про деякі з них.

Вогник 10 і останній

Закінчивши розповідати, дядечко Світлофор кожному з учнів роздав завдання:

– Якщо ви на «відмінно» виконаєте цю контрольну роботу, – вважайте, що посвідчення «Пішохід-професіонал» у ваших кишенях.

Коли Тришка з Наталкою побачили свої завдання, то зрозуміли, що все це знають. Недарма сиділи на уроках, слухали уважно.
Швидко написавши відповіді, вони відділи їх дядечку Світлофору.

– Молодці, – схвалив він, – все вірно. А тепер отримайте…

Тритон простягнув лапку і… Кімната, як кімната. Канапки, стіл, килим. А де ж Школа Пішохода? Невже наснилася? Він кинувся до черепашки, яка тільки-но розплющила очі.

– Гей, Наталко, це дійсно відбувалося? Дядечко Світлофор, навчання у Школі Пішохода, посвідчення…

Наталка позіхнула, встала, розправила спідничку і замислилась.

– Знаєш, Тришко, – сказала вона, – посвідчення ми тепер безперечно отримаємо. Я забула тебе повідомити, що Федір Федорович з наступного тижня буде читати нам додатковий урок. І називатиметься він «Правила дорожнього руху». Гадаю, що тепер найвища оцінка нам із тобою забезпечена. А для старанного учня це найкраще посвідчення.

Тепер, переходячи вулицю, Наталка з Тришкою дотримуються всіх правила дорожнього руху. Дядечко Світлофор підморгує їм зеленим оком і вітає: «Доброго дня, пішоходи!»