Про долю
Жили собі два брати — один багатий, а другий — бідний. Якось вийшов бідний на братове поле і бачить, що полем ходить якась жінка, збирає колосся і втикає їх у снопи. Ось він і питає: «Хто ти така?» — «Я — Доля твого брата». — «А де ж моя Доля?» — «Вона лежить отам, під грушею». — «Що мені треба зробити, аби й моя Доля була такою ж роботящою, як ти?» — «А ось я тобі дам пораду: візьми ти доброго дрючка, підійди під ту грушу, підкравшись до своєї сонної долі, впіймай її, бий, що є сили, й примовляй при цьому: ось тобі, лиха Доле, за те, що не йдеш у поле працювати на мене, коли біда зовсім уже насіла! Допомагай мені, не то — вб’ю!» Бідняк так і вчинив, після чого все в нього пішло на лад, і він невдовзі зробився багатшим за свого брата.
***
Кармалюкова гора
Біля села Гуменці тече невеличка річка, а понад річку гай. Гай зелений, густесенький. Він підіймається на високу гору. Цю гору називають Кармалюковою. Її знають багато людей. Колись на цій горі знаходили собі допомогу багато людей-бідняків.
Пролетіла селами чутка, що з'явився на цій горі дуже хоробрий, справедливий отаман Кармалюк. Люди говорили, що він панів карає, а бідним допомагає, від багатих бере, а бідним дає. І пішли люди до Кармалюка, щоб разом з ним за вкрадену правду боротись. Але не всіх брав Кармалюк у свої загони. Він відбирав найхоробріших, найсміливіших, тих, що не пожаліють свого життя за правду.
Зібравши хоробрих побратимів, Кармалюк водив їх на панів — кривдників людських карати, а людям правду розказувати, навчав, як з кривдою на двобій ставати. А пристановищем Кармалюка стала гора. В ній були чудові палати, самоцвітами і золотом обсипані. Боялись пани повстанців, як вогню. Викликали вони на Кармалюка військо. Те військо шукало по лісах за Кармалюком, але знайти його не могли. А то рідна земля ховала своїх синів.
Та розвідали якось пани, де Кармалюк притулок має, і захотілось їм скарби забрати і Кармалюка впіймати. Озброїли пани військо величезне і підійшли до самої гори. Відкрились перед ними двері, що вели в глиб палацу. Кинулись пани скарби забирати, але раптом захиталась розгнівана гора і закрився вихід. Так і щезли ті пани. А славний отаман Кармалюк пішов у густі ліси і ще довго допомагав бідним людям.
А гору відтоді називають Кармалюковою.
***
Про терен та калину
Кохав козак дівчину і хотіли одружитися, але не могли, то став хлопець тереном, а дівчина калиною. То терен колючий, що дівчину оберігає, а калина гірка — за милим сумує. Приходять у поле матері, плачуть: вийшла сива мати того терну рвати; дівчиноньки мати калини ламати: «Це ж не тереночок — любий мій синочок! А це не калина — це моя дитина!»
***
Легенда про волошки
Одного разу Небо докоряло рослинам хлібного поля за невдячність: “Усе, що населяє землю, дякує мені. Квіти підносять до небес свої пахощі, ліси — таємничий шепіт, птахи — чарівні співи; лиш ви стоїте, мов закам’янілі, і мовчите. Я наповнюю ваше коріння життєдайною вологою і допомагаю визрівати золотим зернам у ваших золотих колосках”.
“Це не так. Ми дуже вдячні тобі, — заперечило Колосся. — Наша вдячність у тому, що ми прикрашаємо землю морем зелені. У нас немає іншого способу свою вдячність. Ми не можемо піднестися до тебе. Дай нам таку змогу, і ти відчуєш нашу ласку і любов”.
“Гаразд, — відповіло Небо, — якщо ви не можете піднятися до мене, тоді я зійду до вас”.
І ось Небо наказало Землі виростити серед колосків чудесні сині квіточки, шматочки його самого. Відтоді стебла хлібних злаків з кожним повівом вітру нахиляються до посланців синього неба — волошок, ластяться до них і нашіптують їм ніжні слова любові.
***
Про сосну
Жила в лісі маленька пташка, злі мисливці поранили їй крило. Бідолашна не знала як бути - адже незабаром зима, а вона не може полетіти, щоб спастися від холодів. І тоді попросила пташка захисту у берези, дуба та верби. Але всі вони відмовили бідній пташці. Проте сосна, ялина та ялівець приютили поранену птаху, закривши її своїми голками... Цар холоду — Мороз, побачив це та наказав із берези, дуба та верби — зірвати листя на зиму! А сосну, ялинку та ялівець пожаліти і не чіпати — вони добрі! З тієї пори сосна цілий рік не скидає своєї хвої, і радує людей незмінною красою.
***
Як мати стала зозулею
Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей:
— Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться.
— Нема в хаті води,— одказують діти.
— Візьміть глечик,— каже мати,— підіть до річки та й наберіть води.
Одізвався старший хлопець:
— Я не маю чобіт, нехай іде сестра.
Мати до дочки:
— Піди, доню, принеси мені води.
— Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший.
Просить мати меншого сина:
— Піди, Івасику, принеси мені водички.
— Я не маю в що вдягнутися,— одказує той.
Так ніхто і не приніс хворій матері води.
Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить —— мати вже стає зозулею, став гукaти до брата і сестрички:
-— Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.
Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:
— Мамочко, мамочко, пий воду.
А мати вже вся обросла пір’ям, стала зозулькою, одлітає од хати:
— Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку, ку-ку…
І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих.
А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.
***
Легенда про м'яту
Колись русалка сподобала хлопця. Усе-коло нього вертілася, все старалася щось приємне зробити для нього. Було підійде хлопець до лісового струмка, а та русалка про кладку потурбується, звалить дерево від одного дерева до другого. Косить хлопець на луку траву, а тут хмара насувається – русалка ту хмару відведе вбік і втішається спостерігаючи, як радіє парубок. Але ж хлопець не знав, що має таку подругу-помічницю. Бо звідки мав знати, коли та невидима і безмовна.
Отож прийшла пора і він закохався у звичайну видиму дівчину зі свого рідного села. Зажурилася русалка, дуже їй хотілося бути на місці тієї дівчини. І почала вона просити Лісовика, щоб той зробив її видимою. Той був досвідчений і мудрий, він дуже добре знав людей, знав, що коли двоє кохають одне одного, то третій для них зайвий, хоч би він мав золоту душу і серце. Але ж русалка так уже просила, що він перетворив її на траву м’яту. Той хлопець, звичайно, так ні при що і не здогадався, хоч ця трава пахла йому і на лузі, і біля річки, і з хатньої долівки на зелені свята, і у весільному вінку нареченої.
Зате згодом, люди гідно оцінили її пахощі, до того ж виявили, що вона допомагає добре при хворобах.
***
Про березу
У незапам'ятні часи над сивим Дніпром жив молодий і ставний красень Доброслав. Був він один у матері-вдови, то ж стара жінка мала його за єдину опору в житті, за єдину надію і втіху.
Уже й одружувати хлопця прийшов час, уже й пригледіла мати синові пару, а собі невістку, молоду, гарну дівчину Любаву.
Та сталося лихо: напали на рідну землю вороги. І пішов Доброслав із княжою раттю проти супостата. Серце материнське кров’ю обливалося за сином, сльози туманили старі очі. А син у січах кривавих відстоював рідну землю, захищав і материнську старість і молодість своєї нареченоюї Любави.
Якось почула стара мати кінське іржання під ворітьми. В надії і тривозі вийшла з хати і побачила сивого коня, на якому син поїхав битися з ворогами. Осідланий, стояв він під ворітьми без вершника і жалібно, мовби когось оплакуючи, іржав.
Усе зрозуміла мати, заплакала гірко, схилилася на ворота в тузі. Цілу ніч отак стояла, а на ранок побачили люди на тім місці білокоре дерево. І тому мабуть, що хата вдовина стояла при самім березі, то й назвали те дерево березою.
Від материного доброго серця має береза багато цілющих ліків. З лікувальною метою використовуються бруньки, листя, кора та сік берези.
***
Українська легенда
Це було дуже давно. В одному селі на Україні дівчата і жінки вирішили показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан, і кожна принесе найкраще, що вона зробила своїми руками: вишитий рушник, мережива, полотно, скатертину, одяг.
У призначений день всі дівчата і жінки прийшли на майдан. Принесли безліч дивовижних речей. У шанованих дідусів та бабусь, яким суспільство доручило назвати наймайстерніших майстринь, очі розбіглися: так багато було талановитих жінок і дівчат. Дружини і дочки багатіїв принесли вишиті золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мереживні фіранки, на яких були вив'язані дивовижні птахи.
Але переможницею стала дружина бідняка Марина. Вона не принесла ні вишитого рушника, ні мережив, хоча все це прекрасно вміла робити. Вона привела п'ятирічного сина Петруся, а Петрусь приніс жайворонка, якого він сам вирізав з дерева. Доклав Петрусь жайворонка до губ - заспівала, защебетала пташка, як жива. Всі стояли на площі, не ворухнувшись, всіх зачарувала пісня, і раптом у блакитному неба заспівав справжній, живий жайворонок, залучений співом з землі.
"Той, хто творить розумного і доброго чоловіка, — найвправніший майстер", — таким було рішення старійшин".
***
Про вогонь і воду
Колись спорив вогонь з водою, хто сильніший? То, що підніме вогонь полум'я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього. Вогонь бачить, що не подужає, та й утік в камінь — там уже йому нічого вода не зробить.
Нема в світі мудрішого й хитрішого, як вогонь: він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоть тіло витягнеш; а вже як згорить, то хіба попелецю згребеш в купку, та й то — вітер дуне, то й розлетиться.