Як не любити рідну мову
Як не любити рідну мову
І як її не берегти,
коли із нею в даль грозову
ми йшли на бій – і я, і ти.
Коли за кожне рідне слово
в нас слали кулі вороги…
Ми збили з нього злі закови,
щоб ширить щастя береги,
щоб з ним іти в нові походи
до осяйних життя висот…
Бо мова — це душа народу,
народ без мови — не народ.
Вона для нас, як сонця блиски,
що крають ночі каламуть…
Її ми чули ще з колиски, —
то як же мову цю забуть!
Вона, як світла хор в ефірі,
як білий сад, весняний сад…
Ні, ні! Не вірю, я не вірю,
щоб ти забув її, мій брат!
І в миру дні й години бою
її нам треба берегти.
Де б ти не був, вона з тобою
іде звитяжно у світи!
(В. Сосюра)
***
Любіть Україну!
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі...
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
у хмарах отих пурпурових,
в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину...
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну.
Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час коли гудуть батареї
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!
(В. Сосюра)
***
Як не любить той край
Як не любить той край,
Де вперше ти побачив
Солодкий дивний світ,
Що ми звемо життям,
Де вперше став ходить
І квіткою неначе
В його теплі зростав
І усміхавсь квіткам!
(В. Сосюра)
***
Я знаю силу слова
Я знаю силу слова -
воно гострiш штика
i швидше навiть кулi,
не тiльки лiтака.
Воно промiння швидше,
в нiм — думка й почуття.
Воно iде в народи
для вiчного життя.
Коли це слово — зброя,
як день, що не схолов,
коли живуть у ньому
ненависть i любов.
Воно влуча як куля,
ця зброя золота,
коли у нiм ненависть
з любовi вироста.
Воно над зорi лине,
а в нiм живуть як спiв
любов до Батькiвщини
i лють до ворогiв.
О зброє щастя, слово,
я жить з тобою звик!
Ти — квiтка у любовi,
в ненавистi ти — штик.
(В. Сосюра)
***
Бабине літо
Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.
Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…
В'януть, в'януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.
(В. Сосюра)
***
Білі акації будуть цвісти
Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі...
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип'ю я очі твої молоді,
повні туману кохання...
Солодко плачуть в садах солов'ї,
так, як і завжди, незмінно...
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни...
Ось вона йде у вінку, як весна...
Стиснулось серце до крику...
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
(В. Сосюра)
***
Гей, рум'яні мої небокраї...
Гей, рум'яні мої небокраї,
ви, міста, гомінливі кругом!
По країні весна пролітає
і шумить журавлиним крилом.
Пролітає над полем, над гаєм,
сипле квіти з ясного чола.
їй у відповідь серце співає,
стільки в ньому і світла, й тепла!
Вся вона, як усмішка дитини,
як усмішка дитини у сні...
І пливуть, як веселки, години,
і вітання, й музика, й пісні.
Хай сніги простяглися безкраї,
сиві хмари закрили блакить,-
по країні весна пролітає
і крилом журавлиним шумить.
(В. Сосюра)
***
Я люблю, коли в листя зелене
Я люблю, коли в листя зелене
дерева одягає весна,
і під вітром хитаються клени,
і співає в квітках далина.
Ще задумані далі безкраї
зачаровують душу мою,
коли жито в полях достигає
і зозуля кує у гаю.
І так гарно під небом глибоким
на дніпрову дивитись блакить,
як під вітру задуманим кроком
жовте листя в садах шарудить…
Ще люблю голубу й неозору,
сонцебарвну снігів далину
і на шибках морозні узори,
що нагадують серцю весну.
(В. Сосюра)
***
Блукає осінь
Блукає осінь. Безгомінням
цвіте її очей блакить,
і у садах під вітром синім
багряний плащ її шумить.
Вона мете сумні алеї,
де пада золото руде,
і важкогривий кінь за нею
на чорнім поводі іде.
Вже на квітках іней — не роси,
і недалеко вже до дня,
як сяде осінь жовтокоса
на чорногривого коня,
востаннє гляне на алеї
в диханні голоду й біди
і в даль поїде… А за нею
сніг замітатиме сліди…
(В. Сосюра)
***
Як я люблю тебе, мій краю вугляний...
Як я люблю тебе, мій краю вугляний,
твій кожний камінець, твою билину кожну,
де я пішов на бій за щастя вдаль тривожну,
що снилося мені в заграві заводській...
Коли доводиться в краях твоїх бувати,
од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь...
Щоб сили для пісень джерельної набрати,
я серцем до землі донецької тулюсь.
Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив,
і рейок димний дзвін, і шахти на горі,
куди біжать, біжать вагончики з заводу,
смуглява дітвора, щасливі матері...
Це там, це там, це там зростали ми й любили,
і я горджусь, що я землі моєї син,
де силу мускулів машини замінили,
щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін,
Щоб він злетів орлом в простори наукові,
щоб шлях пізнав до зір не тільки у піснях.
Я шлю тобі слова безмірної любові,
донецький краю мій, на твій громохкий шлях.
Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою
і прокладай нову, іще не знану путь!
В майбутнє ідучи веселою ходою,
у щасті про свого поета не забудь.
(В. Сосюра)
***
Я — квітка осіння
Я — квітка осіння… Дощі мене мочать,
рве вітер мої пелюстки…
І сонце на мене світити не хоче,
тумани пливуть од ріки.
Була я колись і пахуча, й хороша…
Та все це як сік у маю.
І ранками сипле холодна пороша
на бідну голівку мою.
Пороша розтане, як сонце прогляне
із хмар, як надія, на мить
і зникне… І знов напливають тумани,
і знову дощить і дощить…
Без тебе я в'яну, згубив я свій спокій,
але все надіюсь і жду,
мов квітка осіння по бурі жорстокій
в потоптанім щастя саду.
(В. Сосюра)
***
Я знаю силу слова
Я знаю силу слова —
воно гостріш штика
і швидше навіть кулі,
не тільки літака.
Воно проміння швидше,
в нім — думка й почуття.
Воно іде в народи
для вічного життя.
Коли це слово — зброя,
як день, що не схолов,
коли живуть у ньому
ненависть і любов.
Воно влуча як куля,
ця зброя золота,
коли у нім ненависть
з любові вироста.
Воно над зорі лине,
а в нім живуть як спів
любов до Батьківщини
і лють до ворогів.
О зброє щастя, слово,
я жить з тобою звик!
Ти — квітка у любові,
в ненависті ти — штик.
(В. Сосюра)
***
Іще не скресла крига на Дніпрі...
Іще не скресла крига на Дніпрі,
а вже весни дихання благовісне
в снігах я чую, наче угорі
прозорий крик, крик журавлиний висне.
Іще нема конвалій у гаю,
і гай мовчить у білому спокої,
та я весни п'янке дихання п'ю
з його гілля, що мріє наді мною.
Ось я іду, один між багатьма,
такий, як всі. Чого ж так серце сяє?
Іще весни немає, ще нема,
але весна в мені уже співає.
(В. Сосюра)
***
Хто в рідному краї тепло здобуває...
Хто в рідному краї тепло здобуває
З пластів у підземнім бою,
Хто в полі ростить все нові урожаї,
Той любить Вітчизну свою.
Хто молодість нашу і світ ясновидий
Леліє у ріднім краю,
Хто ворога серцем усім ненавидить,
Той любить Вітчизну свою.
Тому вона рідна, тому вона мила
Й миліша за інші краї.
Як мати, вона нас для щастя зростила,
Тож будем любити її!
Квітучих садів нахиляються віти...
Вона ж як весна молода!
Для неї, для неї і жити й творити
Під прапором миру й труда!
(В. Сосюра)
***
Ластівки на сонці
Ластівки на сонці, ластівки на сонці,
як твої зіниці в радісних очах...
Зацвіли ромашки десь на горизонті,
й пахнуть поцілунки, як китайський чай.
Я твою шинелю цілував до болю
і твої коліна, любі без кінця,
ніжні та рожеві, як берізки голі,
що ростуть далеко, на чужих сонцях...
Бачу за морями молоді дороги,
де припав до неба синьоокий степ...
А у тебе, мила, щастя і тривога
на щоках холодних од очей цвіте...
У вечірнім місті плакали трамваї,
пропадали сльози сині на дротах.
Я тобі сьогодні назбирав конвалій,—
і солодко дзвонить у моїх руках...
Ластівки на сонці, ластівки на сонці,
як твої зіниці в радісних очах...
Зацвіли ромашки десь на горизонті,
й пахнуть поцілунки, як китайський чай.
(В. Сосюра)
***
Літо
Ходить літо берегами
в шумі яворів,
і замовкнув над полями
журавлиний спів.
В хвиль блакитнім прудководді
сонце порина...
і в барвистім хороводі
одцвіла весна.
Тане хмарка кучерява
в небі голубім.
Мліє день, і мліють трави
в лузі запашнім.
Але труд забув про втому,
про квіток печаль,
і у полі золотому
дзвонить гостра сталь.
Суне силою своєю,
як грози потік,
і прощаються з землею
колоски навік...
Та ніхто із них не знає,
що в хвилини злі
з їх печалі виростає
радість на землі.
(В. Сосюра)
***
Люблю весну, та хто її не любить...
Люблю весну, та хто її не любить,
Коли життя цвіте, як пишний сад.
І, мов у сні, шепочуть листя губи,
І квіти шлють солодкий аромат.
Люблю весну, коли плюскочуть ріки,
Коли рида од щастя соловей
І заглядає сонце під повіки
У тишині задуманих алей...
Люблю, коли блукає місяць в травах,
Хатини білить променем своїм
І п'є тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманів дим...
Весна вдягла у зелень віти в дуба,
уже курличуть в небі журавлі.
Люблю весну, та хто її не любить
на цій чудесній, радісній землі!
(В. Сосюра)
***
Місяченько
Не шуміть ви, осокори,
Щоб синок вас не почув.
Довго бігав він надворі,
Натомився і заснув.
Місяченьку, чародію,
Не жартуй крізь вікна з ним,
Не лягай йому на вії
Ти промінням голубим.
(В. Сосюра)
***
Облітають квіти, обриває вітер...
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка біла мерзне під вікном.
(В. Сосюра)
***
Проміння грає на столі
Проміння грає на столі,
у дзеркалі, на квітах,
тремтить у пташки на крилі,
в садах, росою вмитих.
День в'яже сонячні снопи
і кличе в даль, за річку...
Маленькі губки кажуть: "Спи!" —
й цілують лялю в щічку.
(В. Сосюра)
***