Червоніли на кущі
Ягоди калини
І зривали снігурі
Мерзлі ті жарини
А які вони смачні
У зимову пору
Я й собі зірву пучок
Й повішу в комору
Будуть сильні холоди
І морози люті
Я узвару наварю
І діточок пригощу
Пийте дітки цей узвар
Він із ягідок, мов жар
На кущі калини
Росли ці жарини
(Л. Коваль)
***
Я не груша, я не слива,
Я калинонька вродлива
Я стою в зеленім листі,
У червоному намисті.
***
Ми українці – велика родина,
Мова і пісня у нас солов’їна!
Квітне в садочку червона калина,
Рідна земля для нас всіх – Україна.
***
Я калина красна,
Ягідками вкрилась рясно.
І горять вони вогнисто,
Мов у дівчини намисто.
Калинонька вогниста,
Подаруй своє намисто.
І з тобою ми охоче
Гарний поведем таночок.
***
Ой, у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
Марширують наші добровольці у кривавий тан,
Визволяти наших українців з московських кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
Гей у полі ярої пшенички золотистий лан,
Розпочали Стрільці Українські з москалями тан!
А ми тую ярую пшеничку ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
То прославить по всій Україні Січових Стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
***
Серед поля, край села
Калинонька зацвіла,
Ніби дівчина в віночку
У вишиваній сорочці
Русу косу заплела.
(Л. Біда)
***
Стоїть над водою червона калина…
Віками про неї складають пісні, —
Це образ твій світлий, моя Україно,
Він чистий і ніжний, як цвіт навесні.
***
Посадіть калину коло школи,
Щоб на цілий білий світ
Усміхнулась щиро доля,
Материнський білий цвіт.
Посадіть калину в чистім полі!
Хай вона освятить час!
Рід наш дуже любить волю.
Хай же воля любить нас!
***
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
(Т. Шевченко)
***
Зацвіла в долині
Червона калина;
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало!
Пташечка зраділа
I защебетала...
Почула дівчина,
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький:
Цілує, вітає, −
За руки хватає.
І йдуть по долині
Тихою-ходою
І йдучи співають,
Як діточок двоє;
Під тую калину
Прийшли, посідали −
І поцілувались...
Якого-ж ми раю
У Бога благаєм?
(Т. Шевченко)
***
Біля лугу стояла калина,
На калині гніздечко було —
Соловейкова дружна родина
Його звила собі на добро.
І проходячи мимо калини,
Я завжди зупинявся на мить —
Прислухавсь, як погожої днини
Соловейкова пісня звучить.
Соловей і калина одвічні
Обереги моєї землі —
України то символи вічні,
Наче промені сонця ясні.
І допоки на нашій калині
Соловей буде пісню співать —
Будеш жити і ти, Україно,
І нікому тебе не здолать!
***
Схилилася калина на воду,
Дивилась на красную вроду,
Горобчики з поля летіли,
Всі ягоди з неї об’їли.
У сумі калинонька мила
Все листя у воду зронила
Прийшли за вітрами морози
Замерзли в калиноньки сльози.
***
Говорила мати:
— Не забудься, сину,
Як збудуєш хату,
Посади калину.
Білий цвіт калини –
Радість України,
А вогнисті грона –
Наша кров червона.
Зоряна калина –
Це краса і врода
Нашої країни,
Нашого народу.
Пам’ятай же, сину,
Що сказала мати,
Посади калину
В себе біля хати.
(В. Косовський)
***
Козак умирає, дівчинонька плаче:
“Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!”
– Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,
Буде з тебе на могилі хороша калина.
“Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,
Щоб я мала червоніти серед мого лиха?
Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,
Щоб я мала процвітати, як мені досада?
Чи то ж тобі стане миліш домовина,
Як я буду зеленіти – німа деревина?”
– Як упадуть роси на ранні покоси,
То не в мою домовину, а на твої коси,
Як припече сонце веснянії квіти,
Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.
Ой, так не затужить і рідная ненька,
Як ти, моя калинонько, моя жалібненька…
Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,
Як вже стала калиною мила-жалібниця.
Дивуються люди і малії діти,
Що такої пригодоньки не видали в світі:
“Чия то могила в полі при дорозі,
Що над нею калинонька цвіте на морозі,
Що на тій калині листя кучеряві,
А між цвітом білесеньким ягідки криваві”.
Шуміла калина листом зелененьким:
“Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким?
Поки ніж не крає, дерево не грає.
А хто вріже глибоченько, тому заспіває.
А хто вріже гілку, заграє в сопілку,
То той собі в серце пустить калинову стрілку”.
(Л. Українка)
***
Ось верба, а ось калина, вдалині — зелений гай.
Рідна, мила Україна, найдорожчий в світі край!
Небо радістю ясніє, з джерельця вода біжить…
Скрізь травичка зеленіє… Тож радіти тут і жить!
Сонце ніжно пригріває, на землі справдешній рай,
Щира пісня тут лунає… Найрідніший в світі край!
Україно, рідна й мила, край казок, билин, пісень…
Ти даруєш людям крила кожен час і кожен день.
Тут усі талановиті, вишиванки скрізь цвітуть.
Люди щедрі, працьовиті, в мирі з усіма живуть.
Й мова тут найкрасивіша, хліба щедрий урожай…
Україно, наймиліша, найсвітліший, рідний край!
(Н. Красоткіна)
***
Хай і знов калина
Червоніє, достигає,
Всьому світу заявляє:
„Я – країна Україна –
На горі калина!”
(П. Тичина)
***
Ось калина над рікою.
Віти стелить по воді.
Хто це щедрою рукою
Їй намистечко надів?
Червонясте, променисте
Розцвітає, як вогні…
Дай хоч трішечки намиста,
Калинонька, і мені.
Колишися, калинонько, колишися,
Зеленими листочками розкошися,
Сонячними променями розмалюйся,
З дужим вітром буйнесеньким розцілуйся.
А ще й срібною росою вмийся чисто,
Надінь свої ягідочки як намисто.
***
Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому,
І світло люблю я, купаюся в ньому.
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю,
Червоні ягідки додолу схиляю.
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара,
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.
(І. Франко)
***
Ми посадим калину у себе в городі,
Ту калину, що люблять і славлять в народі,
Нашу радість сумну, нашу втіху єдину,
Ми посадим у себе червону калину.
Є на світі плоди і дерева незнані:
Помаранчі, цитрини, кокоси, банани,
Виногради солодкі, інжир і маслини,
А для нас наймиліша – червона калина.
І наїдку мало, й краса небагата,
Не вистигне влітку, терпка й гіркувата.
Восени червоніє, а спіє – в морози.
І не ягоди в неї – кривавії сльози.
Чумаки від’їжджали в далеку дорогу
І калину везли, проти лиха підмогу.
Запорожці пили із калини напій,
Як за правду і волю виходили в бій.
Ми в калині родились, в калині зростали,
В калинові сопілки журбу виливали,
І калину на серці несли в домовини,
На могилах у нас виростали калини.
І цвіла наша доля калиною в лузі,
Розливалась піснями в скорботі і тузі.
Стали душі у нас і терпкі, й гіркуваті,
Бо калинове горе живе в нашій хаті.
Нас давно, як калину, отак поламали,
Як калину червону, в пучки пов’язали,
А ми пута розірвем і будемо жити,
І калину червону ми будем садити.
І садити, й любити, і ніжно плекати,
Їсти ягоди з неї, терпкі й гіркуваті.
Хай нам стукають в серце калинові сльози,
Щоб ми більше не гнулись в негоди і грози.
Розростуться, розквітнуть гаї калинові,
І сопілки заграють мелодії нові,
Кожну душу зігріють, застиглу й холодну,
І розбудять і славу, і силу народну.
То ж давай-но посадим калину червону,
Нашу радість гірку і від зла охорону,
Ми у неї здобудемо мужності й сили,
Щоб калиновий край врятувать від могили.
(І. Коваленко)
***
Писала калина листи з України
До білих російських беріз,
І падали крупні червоні краплини
Чи крові її, чи то сліз.
Писала вона: «Заберіть своїх хлопців,
Що в гості незвано прийшли,
Навіщо в чужій вони гинуть сторонці?
Бої тут тривають страшні.
Вам брешуть нахабно, що хлопці «блукають»,
Їх кинули в жерло війни...
Війна – не навчання…тут дійсно вбивають,
Це ж ваші брати і сини.
Навчать їх стріляти в людей із гармати,
Підступний віддавши наказ.
Чи варто для цього синів в світ пускати,
Щоб тут зупинився їх час?
Ви ж хлопцям хрести одягали на шию,
Вони ж тепер цілять в людей
Із ними одної і мови, і віри
Заради химерних ідей.
Вже дехто ніколи додому не верне,
Рясніють поля від могил,
Живі ж - то каліки, їх доля злиденна,
Птахи, що позбавлені крил.»
Писала калина листи, й розсилала
Зі зграями чорних круків…
Навколо ж калини горіло й палало,
І попіл на землю летів.
Хоч постріли «Градів» лякали калину
Й пожежі змикались в кільце,
Писала, кричала вона до загину
Й була таки справжнім борцем…
Поламані ребра, посічені скроні,
Вже цілих нема гілочок,
І падали краплі червоно-солоні,
Мов сльози церковних свічок.
Бо вся ця земля не росою вмивалась,
А кров’ю людською без меж,
Не сонечком ніжно вона зігрівалась,
А попелом після пожеж…
Писала калина листи з України
У різні куточки Землі:
«Не спіть, поможіть. Нам стріляють у спини.
І знищити хочуть в Кремлі…»
З війною і втратами важко змиритись,
Народ взяв цей хрест і поніс…
І нам до землі тій калині б вклонитись,
За кожен написаний лист,
За щирість її, не підкуплену совість,
Що навіть в вогні не згорить…
І хай ще в країні беріз спить свідомість,
Та скоро весь гай зашумить!
(Л. Васильєва-Лєгостаєва)