Він тихо говорив й палив багато,
І смуток в погляді, у зморшках все чоло.
Розповідав, як загубив він брата,
А їх у нього триста душ було.
Під Іловайськом, в «коридорі», всіх поклали…
Хто був поранений, добили, мов шмаття,
Була домовленність, «зелений» їм давали,
А потім кров’ю вмилась матінка-земля.
Так сталося, що він живим зостався,
Хоч уцілів, але потрапив у полон,
Огидно ворог у лице йому сміявся,
Що підло, низько, розстріляли батальон.
Рубцем на серці рана гоїтись не буде,
Вона кривавитиме довго, все життя,
Він Іловайськ та побратимів не забуде,
Вони ніколи не підуть у небуття…
Ми також мусимо героїв пам’ятати,
Бо то рубець на тілі нашої землі,
Бо наші воїни пішли нас захищати,
Та найцініше віддали — життя свої.
(C. Олександрова)
***
Коли закінчиться війна розжарена від бомб земля –
воскресне.
Ти знімеш з себе автомат, герою,
бронежилет і …
І не секрет для всіх тепер ти –
великий воїн і солдат…
Все знову буде добре, брат,
не буде більше рвати «Град»
над головою
і тільки хлопці,
що у ряд…
від куль, снарядів і гранат…
ніколи не прийдуть назад…
Живи, живи,
герой й солдат,
за всіх, хто не прийшов назад
з святих і вічних…
І та земля, що прийняла
до себе хлопців – тепер також
свята, свята – на всі століття і віка…
Все знову буде добре, брат,
не буде більше рвати «Град»
над головою
і тільки хлопці,
що у ряд…
від куль, снарядів і гранат…
ніколи не прийдуть назад…
А ти живи, живи,
герой і брат,
великий воїн і солдат –
за всіх, хто не прийшов назад
з війни, з безодні
живи, живи –
на цій землі – святій і рідній Україні…
(В. Невідомська)
***
Нам невідомі всіх їх імена,
Хто їх чекає, хто за ними плаче,
Де їхній дім, як їм болить війна,
Яке в них серце – щире чи терпляче.
Як страшно їм, коли усе горить,
Коли руїни, смерть перед очима,
І як в бою важлива кожна мить,
Які в них білі крила за плечима.
Нам невідомі мрії й здобуття,
Всі їхні рани, всі слова прощання,
Вони – солдати, що кладуть життя,
Заради нас і мирного світання.
І без імен помолимось за них,
За трошки вдачі світлої, простої.
В час зрад страшних і втрат таких гірких,
І без імен вони для нас герої.
(В. Невідомська)
***
Я дивлюсь на світлини бійців,
Щирі посмішки, втомлені очі,
Сиві скроні та безліч рубців…
А мій розум сприйняти не хоче:
Це не сон, не сіндром маячні,
Ця війна не в далекій країні,
Не в Ираку чи десь там в Чечні,
А в вишневій моїй Україні.
Саме зараз її вояки
Схід країни від зла захищають,
Б’ються на смерть мої земляки,
Кров’ю землю святу поливають.
Щоб країна ввійшла в майбуття
Вільна, сильна, без чвар та війни.
Віддають саме цінне – життя,
України найкращі сини!
***
Він вижив один з двадцяти…
Осколком від міни поранило ногу,
Шість куль, як на диво, застрягли в броні,
Він впав на траву та втратив свідомість…
Три дні проминули, як миті, в забутті,
Він думав, що в білому янголи з неба,
Та замість могили лиш стеля й чотири стіни,
І лікаря промовив: «Лежи! Тобі відпочити ще треба!»
А потім додому, мамині руки,
І посмішки друзів: «Вернувся! Живий!»
Вітав сам міністр: «Ти – хлопець відважний!»
І орден за мужність солдату вручив.
Та знову лікарня, комісія, вирок:
«Списати! Не може він більш воювать!»
Хоч сила в руках та нога ця проклята,
Довіку тепер доведеться кульгать…
Зневірився воїн: «Навіщо? Для чого?
Чому я не вмер у траві за три дні?
Та в мене ж нікого – лише одна мама,
А стільки ж сімейних лягло на війні!!...
Що ж маю тепер з цим життям я робити?
Сидіти й дивитись новини дурні?
І чути сухе та коротке: «Загинув…»!
А я чомусь вижив один з двадцяти?!
Чому я живий? Хто молився за мене?
Мене ж, опріч мами, ніхто не чекав!
Чи просто помилка – поплутало небо!?
Не того забрала кістлява стара…»
Болить голова, розриваються скроні,
Душа озивається криком чудним,
Лікує він рану душі алкоголем,
І смерті дурної шукає собі…
Оговтайся, хлопче! Прокинься, юначе!
Ей, парубку, рідний, то ти ж є козак!
Козак – не здається! Мужчина – не плаче!
А ти ж є герой – український солдат!
Ти маєш боротись! Повинен ти жити!
Й прожити життя хоч одне, та за всіх,
Ти маєш багато чого ще зробити,
Й не зрадити пам’яті друзів своїх!
Тож вийди у поле, поглянь лиш у небо,
Послухай як вітер шепоче посохлій траві:
«Не гнівайсь на Долю, не гнівайсь на себе,
Живи, раз ти вижив один з двадцяти!»
***
Невже ти думаєш, що всі вони зі сталі?
Душа не мерзне, серце не болить?
Йдуть воювати сильні й витривалі,
Щоб разом Україну боронить?
Там є хлоп'ята і дівчат немало,
Такі ж, як ти - нема ще й двадцять п'ять,
Легке життя на пекло поміняли.
Комусь же треба мирних захищать.
Чоловіки, що плачуть, наче діти,
Коли читають вірші і листи,
Вони завжди хотіли в мирі жити,
І щастя, і добро у світ нести.
Невже ти думаєш, їм легко помирати
За те, щоб інші мали новий день.
Я знаю, їх давно чекає мати,
Та мріють обійнять своїх дітей.
А ти байдуже мимо них проходиш,
Ти, наче в іншім вимірі буття.
Вони ж – твого спокою на сторожі.
А хтось за тебе вже віддав життя.
(Г. Онацька)
***
Повернувся солдат з війни.
Був у пеклі. В самісінькій топці. …
Шаленіють від щастя сини,
Обліпили героя хлопці.
Його серце болить і плаче –
Він не мріяв, не бачив у сні,
Що повернеться і побачить
Двох маленьких своїх пустунів.
Він жахіття забути хоче,
Богу дякує, що не вмер…
Але тільки закриє очі –
А на нього пливе БТР.
Щохвилини він Богу молиться,
А душа - тремтить як струна…
Десь під Мар'їнкою, на околиці,
Його спокій украла війна.
Десь далеко... В донецьких степах
Він залишив своїх побратимів…
Б’ється серце як зляканий птах,
Піт окропом тече по спині.
- Тату! Тату! Пограймо в футбол! –
....Цій малечі ніяк не сидиться!
- Мама йде робити укол!
- Тату, що це в нозі за спиця?
…Затихають утомлені, сонні
Козаки, не дослухавши казку.
А солдатові наче на скроні
Давить вщент розтрощена каска.
Душу рве за вікном соловей,
Покотились сльозами мрії…
…Хай всі сльози наших дітей
Захлиснуть тебе, клята Росія.
(Т. Малахова)
***
Перед іконою я стану на коліна,
Воскову свічку тихо запалю
І помолюсь за рідну Україну,
За тих солдатів,
Що полягли в жорстокому бою.
Солдате український, я за тебе
Щодня благаю Бога і молю,
Щоб захистив жовте поле, синє небо,
І щоб живим лишився ти в бою.
Перед солдатом стану на коліна,
Воскову свічку тихо запалю
За те, що захищає Україну
В запеклому жорстокому бою.
І вірю я: настане день розплати,
Господь засудить наших ворогів,
В огні пекельному довічно їм палати,
Бо прокляли їх українські матері.
І пам’ятник величний звести треба
Тим, хто Україну так любив свою,
Життя віддав за жовте поле, синє небо
В запеклому жорстокому бою.
(Л. Удіванова)
***
Солдате, тебе чекає мати,
Дружина і маленьке дитя.
Так хочуть всі тебе обняти.
Вони сумують за твоє життя.
Солдате, тебе чекає мати,
Чекає вся засмучена рідня.
Тебе всі друзі хочуть привітати.
І в цім стараюсь це зробить і я.
Хай кріпнуть мужність, Ваша сила!
Хай буде мир і спокій на землі!
Хай молиться та матір, що хрестила,
Коли були в дитинстві Ви малі.
Ми вдячні Вам, наші сини, онуки,
Хай Ваша слава не вмира віки!
Так хочеться потиснуть Ваші руки,
Одіти перемоги всім вінки.
(І. Тищенко)
***
Пишу тобі мій невідомий брат
В цю нелегку для нас усіх годину
Звання ти маєш горде-
Ти солдат і захищаєш рідну Україну.
Всім своїм серцем
Хочу побажати я,
Щоб швидше ви додому повертались,
І щоб жахливі вибухи війни
Ваших сімей ніколи не торкались.
Ви знайте, що ми молимось за вас-
Болять серця і душі плачуть тихо,
Так боляче брати мої за те:
Що стільки душ забрало чорне лихо.
Прошу вас, повертайтеся живі-
Ми вас чекаємо,
Ви тільки повертайтесь,
Не віддавайте молодих війні
Ми вірим в вас брати
Ви не здавайтесь.
(Ю. Котляр)
***
Солдате милий, тобі ж бо непідвладний час,
І неважливо, скільки тобі років.
Та на війну пішов ти , щоб захистити нас,
І ти щодня від смерті лиш за кілька кроків.
Упевнено бійці в руках стискають автомати –
Їм в очі дивляться потужні танки, БТР.
Та ворога теж народила жінка – мати.
Й хіба жадала, щоб син Вкраїну з карти стер ?
Солдате милий,покинув отчий ти поріг,
Не знаючи, що ж завтра у країні буде.
Чому ж ворожа техніка, а не моріг ,
Рідній землі нашій жорстоко давить груди?
Солдате милий, безстрашний ти наш захисник,
Герой, син нашої стражденної Вкраїни!
Віримо тобі – все зробиш, щоб ворог зник!..
Й зціляться рани, зарубцюються руїни.
Солдати милі. Вас дома з нетерпінням ждуть.
А ви пильнуєте на ворога в засаді.
Віримо Вам – перемога й мирні дні прийдуть.
І Вас усіх в цивільному всі бачить раді.
(Л. Лигун)
***
Вам пишу, незнайомі солдати.
Довго думала – варто писати чи ні?
Захистіть ви старого, дитину та мати.
Хай скоріше скінчаться війни тої дні.
Бо війна – кров, розруха, розлуки.
І нікому вона не потрібна із нас.
Не потрібні ті сльози та муки.
Подивіться, який став квітучий раніше Донбас!
Міцно зброю тримайте в руках
Та найперше людьми залишайтесь.
Вас чекають рідні та близькі.
Всі живі додому повертайтесь.
Закінчиться війна, поступово загояться рани.
Тільки можна хіба позабути тих болісних втрат?
Прийде час, і зватись ветераном
Буде кожний з вас, сьогоднішніх солдат.
(Т.Кожевнікова)
***
« Під яблунькою солоденькою
Сидів голубець з голубонькою,
Як летів ворон з чорної хмари,
Забив голуба – немає їй пари…»
Солдате, чуєш , як пронизливо
Звучать слова з народної балади?
Нехай твоя голубка, що чекає вдома,
З тобою вічно дивиться на літні зорепади!
Нехай ніколи ворон чорнокрилий
На землю нашу більш не прилітає,
Про мир і спокій родові людському
Красива жінка радісно співає!
Неси ж, голубе – солдате,
У світ лиш радість .
Білосніжна пташко,
За тебе молимось , посланець миру,
Хоч знаємо: здобути спокій - дуже важко!
Твоя голубка вдома зачекалась,
І голуб’ята – діти ще малі сумують.
Ти повертайсь живий, здоровий,
Тебе там люблять і шанують.
«Мій голуб білий, ще й сизокрилий,
Нема кращого, як мій милий..»
(Р. Нестеренко)
***
Я звертаюсь ночами до Бога,
Та молюся за твоє життя.
Щоб скоріша була перемога,
Прошу Господа кожного дня.
Я благаю, щоб ти повернувся,
До родини своєї, живим!
Та в бою, щоби не спотикнувся,
Ангел став охоронцем твоїм!
Ти солдат і тепер захищаєш,
Рідний край від московських катів.
Нечисть бісівську геть проганяєш,
Що зі зброєю вдерлася в дім.
Знаю синку, ти скучив за мною,
Та за рідним будинком своїм.
Бог почує молитву ту мою,
Повернешся додому живим.
Вірю, буде твоя перемога,
Та майбутнє щасливе життя.
В Україну я вірю та в Бога,
І чекаю на тебе щодня.
***
Ти, головне, повертайся додому,
Врешті знімай запилюжені берці
І вчися наново жити потому
З перепрошитою вірою в серці.
Ти, головне, повертайся, здолавши
Чистого зла непрожований стогін,
І відпускай цю ненависть назавше
Посеред мирної тиші густої.
Ти, головне, повертайся тим шляхом,
Що вбереже твої душу і тіло.
Чорна земля із розпеченим пахом
Тільки дощу, а не крові хотіла.
Ти, головне, повертайся до мами.
Десь там сивіючи за видноколом,
Матері тужать і дружать домами,
Що пахнуть ніжністю та корвалолом.
Ти, головне, повертайся назовсім
І народи-посади-споруди, а
Вже у твоєму дітиську курносім
Виросте радість, нова і правдива.
Ні, ця війна не потрібна нікому.
Так, ми її не пробачимо, себто
Перемагай і вертайся додому.
Просто живим повертайся, і все тут.
(І. Цілик)
***
Ніхто не забутий.
На полі ніхто не згорів:
Солдатські портрети
На вишитих крилах пливуть…
І доки є пам’ять в людей,
І живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,
Живі!
(Б. Олійник)
***
Повертайся, будь ласка, живим.
Я прошу не багато, й не мало.
Кожен вечір молюсь всім святим
Щоб нещастя тебе не спіткало.
Щоби Янгол закрив от біди,
Над тобою розправивши крила,
І шоб куля лихої орди
Не побачила, не зачепила.
Ясним ранком, та днем дощовим,
Я шепочу у синєє небо:
Повертайся, будь ласка живим,
Батьківщина чекає на тебе.
***
Привіт, cолдате! Ти мене не знаєш,
Я — просто дівчина, живу собі, як всі.
В моєму місті тихо, не стріляють.
Але війна торкнулася душі!
Чому пишу тобі? Бо серце просить,
Бо я так звикла, і вірші, що на душі,
Я викладаю на листі! В моїй країні сльози, біль і розпач,
І так нестримно пишуться листи.
Ти зараз там, на Сході України,
Душею б’єшся на передовій,
Там дуже страшно, постріли лунають,
Та не здаєшся ти, ідеш вперед!
Ідеш у бій і остраху не маєш!
Ти борешся за волю України,
За незалежність та її життя,
І за майбутнє кожної людини,
А серед них живу і я!
Ти тільки повернись, благаю, чуєш,
Ти не лети далеко в небеса,
Бо тут, на цій землі, тебе чекають
Батьки, родина — вся сім’я.
І вся країна молиться за тебе,
Щоб швидше повертався ти живий,
І я також щодня молюся небу,
Аби в моїй країні настав мир…
Я сподіваюсь, ці рядки почуєш,
А може прочитаєш у листі,
Я дякую тобі за те, що захищаєш
Мою країну… Дякую тобі!..
(Ю. Бощенко)
***
Одного разу я прокинусь вранці рано,
Грайливо сонце буде небо цілувати,
Птахи за вікнами співатимуть сопрано,
А у кутку у чорній хустці… сива мати…
Що то за горе і чи це мені наснилось?
Та янгол за спиною відповість мені:
«Тебе немає, вже за тебе помолились.
Ти вбитий «Градом» був учора на війні…
***
Пішов на схід. Та повернутись обіцяв.
Я пам’ятаю, як гуртом ми проводжали
Тебе в АТО. А ти сміявся та не знав,
Що там, на небі, вже для тебе готували.
Ти був в боях, ти бачив ворога лице,
Хоче лицем його оскал навряд чи зветься,
Коли попав із побратимами в кільце,
Ти розумів, що битись на смерть доведеться.
А мати в ніч ніяк заснути не могла,
Чомусь молилась, довго-довго так молилась,
Неначе сердцем поруч весь цей час була,
Аж поки пташка у вікно її забилась.
І в цю хвилину зрозуміла:»Вже нема
Її соколика», бо то в віконце билась
Його душа, мов птах, самотня та сумна,
І головою мати стомленно схилилась.
Мій друг — герой, загинув вчора на війні,
І ми продовжувати маєм його справу,
Стати на захист української землі
Бо захищаєм Батьківщину та державу.
Всіх до одного ми повинні пам’ятати,
Хто нас в цей час тяжкий на сході захищав,
Щоб знала кожна вбита горем мати,
Що не даремно син життя своє віддав.