-А можна я піду із вами?
-Не можна, залишся синочку.
Ти будеш моїми руками
Вбиратимеш тата сорочку.
Ти будеш любить Україну,
Майбутнє у неї вкладати.
Ось бачиш-навколо руїни,
Потрібно все відбудувати.
-Я хочу з тобою матусю,
Навіщо мені ця свобода?
Не думай, я геть не боюся,
Та просто тебе дуже шкода…
-Синочку рідненький, мій скарбе,
Ми з татом завжди із тобою.
Ти виростеш мужнім і гарним,
І зникне вся біль із журбою.
-Не зникне, матусю, ніколи!
Я візьму у руки меча!
Бо все стало пеклом, відколи
До нас увірвалась русня.
Я буду тебе захищати,
Країну, родину і дім!
Нікому вже нас не здолати,
Ми сильні господарі в нім!
Замовкла матуся навіки,
Застигли в повітрі слова.
І линуть кривавії ріки,
Сивіє його голова.
Всю мужність від мами і тата
малесенький син перебрав,
Для того щоб ворога вбити,
який і його убивав…
(Н. Городчук)
***
Ніхто не забутий.
На полі ніхто не згорів:
Солдатські портрети
На вишитих крилах пливуть…
І доки є пам’ять в людей,
І живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,
Живі!
(Б. Олійник)
***
Нам не треба війни, не треба –
Ми за спокій і мир на Землі,
Щоб не коршаки в чистому небі,
А космічні пливли кораблі,
Щоб щасливо зростали діти
І не бачили жаху війни,
Щоб зловісний воєнний вітер
Був розвіяний вітром весни.
Вітром правди і сили людської –
Силу ту не здолати в віках –
Нас даремно лякають війною,
Міць народу – в народних руках!
Нам не треба війни, не треба –
Ми за спокій і мир на Землі.
Щоб не коршаки в чистому небі.
А космічні пливли кораблі.
***
Ти чекаєш його із війни
Московитська дружино, чекаєш…
Руки в нього по лікті в крові,
А у грудях вже серця немає…
Він – істота, чорніша за ніч,
Їде з Бучі, твій «освободітель»,
Привезе тобі крадену річ,
Що з дитини зірвав, перш ніж вбити…
І сережки та ще й золоті
Привезе… Та даремно радієш…
Бо сережки оті у крові,
А її ти повік не відмиєш…
Ще парфуми пахучі такі,
Пів флакона, доволі багато…
Донці, туфельки, майже нові,
Що із ніжок малесеньких зняті…
Як ти спатимеш, жінко, скажи?
Серед всіх цих трофеїв кривавих?
Що тобі привезе із війни
Твій невоїн, бездушний, лукавий…
Нечестивий загарбник і кат,
Із прогнилим нутром кровопивці,
Не врятує новий аромат
Від пекельного смороду вбивці…
(Г. Я. Британ)
***
Чуєш кате, бійся засинати,
Бо маленький хлопчик з Ірпеня
Прийде уночі, щоб нагадати,
Як вмирала вся його сім’я,
Коли ти прийшов у їхню хату,
Біль і крик у маминих очах…
Їхній крик повік буде лунати
У твоїх, перевертню, вухах!
Він буде ходити за тобою,
Крок за кроком, кате, щоб ти знав!
Бійся!.. Не дадуть тобі спокою,
Душі, тих, що ти закатував…
(Г. Я. Британ)
***
Що за мати тебе народила?
Що за батько тебе пригортав?
Одягали, поїли, ростили,
Щоби виріс і вбивцею став?
Щоби потім прийшов в чужу хату
З автоматом посеред весни,
Став народ мій жорстоко вбивати…
Милий Боже, чиї то сини?!!
Просто нелюди, варвари дикі,
Злі істоти без серця й душі!
Нечестиві, лукаві, безликі,
Їхні руки навіки в крові…
Що за мати під серцем носила?
Що за батько ростив оце зло?
Що з війною прийшло в Україну…
Тільки в пеклі притулок його!
(Г. Я. Британ)
***
І буде суд, «велікая росія»
Хоч ні, твоє «московія» ім’я,
Сповна пожнеш, усе, що зараз сієш,
І вип’єш все вготоване до дна!
Тебе нема, «велікая росія»
Давай на чистоту – і не було,
Споконвіків обман – твоя стихія,
Завмерлий кадр фальшивого кіно…
Поцуплений сценарій у сусіда,
Що не мовчить – відстоює своє,
І впали декорацій піраміди,
І світ побачив істинну тебе…
І буде суд, московіє імперська,
Найвищий суд, якого не минеш,
За кров невинну, що рікою ллється,
На вічні муки віддана будеш…
(Г. Я. Британ)
***
І знову осінь, глибока осінь.
Вриває вітер за вікном гілки.
Дощем холодним плаче осінь,
Тривожно стукає в шибки.
Вогонь в каміні тріскотить,
Мов підтанцьовує погоді.
В кімнаті тепло, а в ту мить
В моєму серці -тривога бореться в негоді.
-Андрію-сину, як ти там?
У бліндажах, в окопах у болоті.
В страшному сні би не приснилось,
В думках ніколи б не явилось.
Що в Україні йде війна,
Страшна, холодна й нескінченна…
Вбивають -спалюють статистика жахлива.
– Постій синочку вже нейди,
Не треба – досить.
Буде проклятоі війни!
Нехай воюють «ті» хто розпочав,
Хто явно, як вовки « кричав ».
З трибун високих плани готував,
І все це «тісто» – місиво почав.
Я плакала – просила і молила,
Втирала сльози, цілувала,
За руку сина міцно так тримала,
І відпускати вже нікуди не хотіла.
А очі сина, сині-сині у небо глянули.
У 20 років скроні сиві!
Мою ту матиринську біль він переймав,
Обняв мене, поцілував,
Рішуче з ніжністю сказав:
– Не плачте мамо, Я вже виріс.
Не буду я ховатись за вашими сльозами.
А вас закрию своїми мужніми синівськими плечами.
Пішов — поїхав, як багато тисячів Героїв наших Молодих синів.
Що Україну захищають,
І найманців із Батьківщини виганяють.
– О, Матінко Свята, молю благаю.
Ту «сирість» з України віджини,
Нехай впаде у ями, у яри.
А нам дітей живих -здорових до дому поверни,
Щоб повтерали матиринські сльози і більш не було чутно вже війни.
(Г. Дарммограй)
***
Ти думав що я вмиюся слізьми?
Впаду перед тобою на коліна?
Нащадку сумнозвісної орди
Не по зубах тобі я – Україна!!!
Я – нація, я – сила, я – народ,
Я – світло, що ніколи не згасає,
Я – правда, без прогнилих нагород,
Я – істинна любов, що не вмирає!!!
Ти думав я струмочок без води?
А я ріка стрімка, глибоководна,
Я з кожним днем міцнішаю, а ти?
Все нижче й нижче падаєш, – в безодню…
(Г. Я. Британ)
***
Сльози котилися повільно
За душі мертвих і живих.
Очима синіми невільно
На смерть дивилась молодих.
Змахнула зі щоки сльозу,
Зібрала золоте волосся,
Розтріпане, в тугу косу,
Бо серце сильне, не здалося.
Розправила широко плечі,
Тріпоче сукня на вітру
Червоно-чорна, в руках свічі
Трима за брата і сестру.
Тепер не сльози — біль в очах
І співчуття тим вдовам, матерям.
Немає більше сумніву в словах:
Ворогам смерть! Слава героям!
(Т. Полуфанова)
***
Війна – пролита братська кров,
Розбиті серце й мрія.
Війна – це змучена любов,
А в глибині душі надія…
Надія бійця на майбутнє,
На те, що ще побачить гори,
Ниви й ліси незабутні
І величаві ті простори,
В них річку, що тече на схилах…
Невже цих спогадів замало?
Саду й будинку – рідних, милих
В душі бійцю не вистачало.
Він прагнув жити, щоб побачить
Батька чи неньку,
Брата чи сестрицю,
Чи, може, дружину молоденьку
І чорноброву й білолицю…
Чи, може, дітлахів, що змалку
Він їм колиски обвивав,
Ростив їх, пестив, та з підпалку,
Коли було за що, карав.
В душі солдата смуток, біль
І серце б’ється без зупину,
Він пройде всі людські свавілля,
Не спинить крок ні на хвилину.
Він хоче жити, щоб побачить
Як процвіте його країна.
Він хоче жити, а це значить,
Що в нього є своя родина,
Свій сад, будинок, рідний край
І мати, що чекає сина,
І дітлахи, й зелений гай,
І чорноброва та дружина.
Він знає, що він може вмерти
І правди нікуди дівати,
Він знає, що цього не стерти
І він повинен воювати.
Він знає, що його недоля
Дасть поштовх іншим в майбуття,
І знову запанує воля,
І процвітатиме життя…
Він знає, Бог не вказує людині,
Люди самі обрали свої пути,
Стали на шлях війни і нині
Лишається йому покірним бути.
І грім кривавої війни
Не сполохнув його із поля бою.
Він там поліг, він за чужі гріхи
Поплатився своєю головою.
(Т. Полуфанова)
***
Що там в тебе, російська мамо?
Діточки́ вже спати лягають?
А мої отут у підвалі,
Знов відбою тривоги чекають…
Що там в тебе, російська мамо?
Дітям гарно у парку гуляти?
Мої ж звуків лякатись стали,
І бояться лягати спати…
Прокидайся, російська мамо!
Спокій твій тільки лиш облуда!
Як сьогодні за нас не встанеш
Завтра твої в підвалі будуть!!!
Підіймайся, російська мамо!
За майбутнє дітей, за волю,
Не дамо одному тирану,
Нашим дітям зламати долю…!!!
(Г. Я. Британ)
***
Повернувсь лелека у село.
А села нема, нема… Згоріло.
Де ж йому гніздитися було?
І у птаха серце заболіло.
Він ступав по сивому дворі,
Де крізь попіл – рясту білі іскри.
І над ним ячали димарі.
Димарі, неначе обеліски.
(М. Федунець)
***
Я не знаю, з чого почати.
Навколо міста стіна.
Місто прокинеться —
Навколо міста війна.
Навколо війни спочивають інші міста.
Є шанс, що місто стоятиме.
Шанс є один зі ста.
Далі.
До міста повільно пливуть човни.
Далі.
До міста летять хмари із сарани.
Місто стоятиме.
Хай щонайдовше тягнеться мить.
Місто спатиме.
Хай натомлене місто спить.
Ранок завжди приходить,
Як повернення із небуття.
Смерті немає.
Лише є антонім життя.
Птах вилітає з рук сина прямо в долоні отця.
Я не знаю, з чого почати.
Тому починаю з кінця.
(К. Кулініч)
***
Господи, як там в Тичини:
«І Бєлий, і Блок, і Єсєнін»
як вони нас оточили
з усіх чотирьох обсіли
дай же нам сили і міці
тривожну валізку і хліб
брешуть же їхні лисиці
що в нас ні щитів ні століть
кудись же веде нас Ігор
а Дон зі своїм полком
сьогодні з лютневим снігом
і завтра – з черленим щитом
а тьма їхня з Тьмуторокані
а їхні – мокша і чудь
стріляють по нашому стані
по наших позиціях б’ють
то що там у «Слові о полку»?
і що там «шт» та «жд»
ви – скачучи босим вовком
гублячи слину вражди
дійшли до річок та кордонів
до серця мого в кулаці
зчорніли ваші ікони
не відбілите і в молоці
Господи як там в Тичини:
про Київ – Месію – про край
чому ми ці вірші не вчили?
стікай – моє серце – стікай
(В. Махно)
***
Мій бог формує всю ніч батальйони,
Прицільно стріляє, веде бої.
Мій бог толерує мої прокльони
І протирає скельця свої.
Мій бог не ховається поза спину,
Він над дітьми розстеляє покров.
Мій бог скуповує кровоспинне
Й стає у чергу здавати кров.
Мій бог не може поки що спати,
Коли вся країна на варту встає.
Мій бог дозволяє мені не прощати
І називати усе як є.
(М. Савка)
***
Як радісно ввечері стежкою йти
І милуватись тиші ночі
Сміливо прямувати до мети
Ні разу не закривши очі
Як радісно дивитися на лан
Що розложився за селом
І на душі не мати ран
Не бути віч на віч із злом
Як радісно було колись
Тепер же сум в душі панує
Ти матінко за мене помолись
Тоді біда мене не розруйнує
Ти не сумуй, рідесенька матусю
Я повернусь вже дуже скоро
І ніжно я до тебе притулюся
В душі твоїй втамую горе
А зараз, ненько, відпусти
Повинен Батьківщину захистити
Прости, матусенько, прости
Я хочу лиш, раділи щоб всі діти.
***
Ти зайшов у мій дім, і з якого це права?
Це моя́ територія, мо́я земля!
Це моя́ Україна, це мо́я держава!
Ти загарбник… І серця у тебе нема…
Ти зайшов у мій дім, гість непроханий, ворог!
І брудними черевиками просто по моїй душі…
І брудними руками, що вкрилися плямами крові,
Гарячково обстрілюєш серце моєї землі…!
Та невже не боїшся найвищої кари?
Що настигне, настигне, повір, як наступить твій час,
Замаскований вовче, забутої Богом отари,
Пам’ятай – з нами Бог, а це значить, що небо за нас!!!
(Г. Я. Британ)
***
Він вижив один з двадцяти…
Осколком від міни поранило ногу,
Шість куль, як на диво, застрягли в броні,
Він впав на траву та втратив свідомість…
Три дні проминули, як миті, в забутті,
Він думав, що в білому янголи з неба,
Та замість могили лиш стеля й чотири стіни,
І лікаря промовив: «Лежи! Тобі відпочити ще треба!»
А потім додому, мамині руки,
І посмішки друзів: «Вернувся! Живий!»
Вітав сам міністр: «Ти – хлопець відважний!»
І орден за мужність солдату вручив.
Та знову лікарня, комісія, вирок:
«Списати! Не може він більш воювать!»
Хоч сила в руках та нога ця проклята,
Довіку тепер доведеться кульгать…
Зневірився воїн: «Навіщо? Для чого?
Чому я не вмер у траві за три дні?
Та в мене ж нікого – лише одна мама,
А стільки ж сімейних лягло на війні!!...
Що ж маю тепер з цим життям я робити?
Сидіти й дивитись новини дурні?
І чути сухе та коротке: «Загинув…»!
А я чомусь вижив один з двадцяти?!
Чому я живий? Хто молився за мене?
Мене ж, опріч мами, ніхто не чекав!
Чи просто помилка – поплутало небо!?
Не того забрала кістлява стара…»
Болить голова, розриваються скроні,
Душа озивається криком чудним,
Лікує він рану душі алкоголем,
І смерті дурної шукає собі…
Оговтайся, хлопче! Прокинься, юначе!
Ей, парубку, рідний, то ти ж є козак!
Козак – не здається! Мужчина – не плаче!
А ти ж є герой – український солдат!
Ти маєш боротись! Повинен ти жити!
Й прожити життя хоч одне, та за всіх,
Ти маєш багато чого ще зробити,
Й не зрадити пам’яті друзів своїх!
Тож вийди у поле, поглянь лиш у небо,
Послухай як вітер шепоче посохлій траві:
«Не гнівайсь на Долю, не гнівайсь на себе,
Живи, раз ти вижив один з двадцяти!»
***
Я нині розмовляла із дощем,
Він так спішив про все розповісти,
Вростав у душу польовим плющем,
Просив залишитись і ще не йти…
Під супровід сполоханих птахів,
Він говорив, у кожній краплі – сльози,
Всю душу свою вилити хотів,
Бо втримати усе було не в змозі…
Він бачив біль в очах чоловіків,
Що захищають край свій до кінця,
Річки в окопах вийшли з берегів,
Щоб змити болем спалені серця…
Він омивав оголені хати,
Зруйновані садки, театри, школи,
Дитячі іграшки, прострелені ляльки́,
Не гратимуться ними вже ніколи…
Він говорив, все говорив мені,
А по моїй душі немов вогнями,
Він мав з веселками кружляти в вишині,
Краплинами літати над полями…
Він мав би…Та війна пекла вогнем,
Його краплини билися об камінь
Там де колись життя било ключем,
Все стихло, потонуло у тумані…
Я нині розмовляла із дощем
Так щиро і відверто, аж до болю,
На серці залишився тихий щем,
Полинув дощ забравши із собою
Мої думки, якими я живу –
Молюся – Боже, зупини війну!!!
(Г. Я. Британ)
***
Кудись сьогодні вітер поспішає,
Збиває з ніг, голосить мов дитя…
Що трапилось? Й на мить не затихає…
Так ніби це кричить саме життя…
Спинися на хвилинку, вітре милий,
Доволі тобі нині голосить…
Поглянь на землю, все навкруг зчорніло,
Кругом гілля поламане лежить…
За кимось видно плачеш чи бануєш,
Що так сьогодні квилиш по землі..?
Я знаю, біль з’їдає і руйнує,
Мій любий вітре, боляче тобі..?
Спинися тут, посидь, поплач тихенько,
У полі чистім, де людей нема,
Де місяць обійме тебе легенько,
Ослабне ця натягнута струна…
Спинися тут… Поглянь на Україну,
Там у окопах діти і брати,
Не дми, прошу, не залишай руїни,
А навпаки на поміч їм прийди…
Ти відчуваєш те, як плаче мати,
І болем б’єшся по її землі?
Та так ти можеш тільки зруйнувати
Тому не дми, сховай свої жалі..!
(Г. Я. Британ)
***
Повертайся, будь ласка, живим.
Я прошу не багато, й не мало.
Кожен вечір молюсь всім святим
Щоб нещастя тебе не спіткало.
Щоби Янгол закрив от біди,
Над тобою розправивши крила,
І шоб куля лихої орди
Не побачила, не зачепила.
Ясним ранком, та днем дощовим,
Я шепочу у синєє небо:
Повертайся, будь ласка живим,
Батьківщина чекає на тебе.
***
Я дивлюсь на світлини бійців,
Щирі посмішки, втомлені очі,
Сиві скроні та безліч рубців…
А мій розум сприйняти не хоче:
Це не сон, не сіндром маячні,
Ця війна не в далекій країні,
Не в Іраку чи десь там в Чечні,
А в вишневій моїй Україні.
Саме зараз її вояки
Схід країни від зла захищають,
Б’ються на смерть мої земляки,
Кров’ю землю святу поливають.
Щоб країна ввійшла в майбуття
Вільна, сильна, без чвар та війни.
Віддають саме цінне -життя,
України найкращі сини!
***
Ти отам, у вогні серед поля,
Серед в’їдливих звуків війни,
Серед холоду, жаху і болю
Ти отам, лиш тримайся, живи…
Ніч обійме тебе темнотою,
Не побачать тебе вороги,
Зранку поле омиє росою,
Тільки, чуєш, тримайся, живи!
Глянь, на обрії сонце і світло,
Глянь на обрії майже весна,
Онде листя в обіймах із вітром,
Вимальовує танець життя…
Біля тебе ангелик схилився,
Обійняв тебе міцно крильми,
Знає Він – ти сьогодні молився,
Щоб не було страшної війни…
Щоб побачити знову кохану,
Щоб додому вернутися зміг,
Обійняти схвильовану маму,
Щоб не збила війна тебе з ніг…
Знай, так буде, Господь із тобою,
Ти повернешся скоро з війни,
Буде мир, дорогий, буде воля,
Тільки чуєш, тримайся, живи!!!
(Г. Я. Британ)
***
Між двох вогнів так боляче нестерпно,
Між двох вогнів пече несамовито,
Серце кричить, душа від болю терпне,
Як вибратись? Як ці вогні згасити..?
Між двох вогнів стою, молюся Богу, –
«Допоможи,Татусю, дай дощу!»,
Я знаю, прийде Він на допомогу!
Сльозами ці вогні не погашу…
Потрібен дощ, благословенний небесами,
Жаданий, життєдайний, неминущий!
Молюся, стоячи поміж вогнями,
Які згасають від краплин цілющих…
Легенький вітерець розвіє попіл,
Дим від вогню, залишиться рубцем
На серці… А в душі наступить спокій,
Навіяний проникливим дощем…
(Г. Я. Британ)
***
Привіт, моя матусю мила,
Я змерз в окопі, та я не скорюсь,
Я відчуваю за спиною крила,
Ти знаєш я нічого не боюсь…
Учора, як ревіли злісно гради,
Я відчував як сильно плачеш ти,
Не бійся, ми не кинем тебе мамо,
Ми переможемо, дійдемо до мети!
Бо ми нескорені , ми нездоланні,
Ми не впадем матусю, на коліна,
Скінчиться бій і завтра на світанні,
У лузі знов цвістиме кущ калини…
Ми не покинемо тебе єдину,
Бо любимо тебе понад усе,
Будеш щаслива, моя рідна Україно,
Я обіймаю серденьком тебе!
(Г. Я. Британ)
***
Повернувся солдат з війни.
Був у пеклі. В самісінькій топці.
…Шаленіють від щастя сини,
Обліпили героя хлопці.
Його серце болить і плаче –
Він не мріяв, не бачив у сні,
Що повернеться і побачить
Двох маленьких своїх пустунів.
Він жахіття забути хоче,
Богу дякує, що не вмер…
Але тільки закриє очі –
А на нього пливе БТР.
Щохвилини він Богу молиться,
А душа - тремтить як струна…
Десь під Мар'їнкою, на околиці,
Його спокій украла війна.
Десь далеко... В донецьких степах
Він залишив своїх побратимів…
Б’ється серце як зляканий птах,
Піт окропом тече по спині.
- Тату! Тату! Пограймо в футбол! -
....Цій малечі ніяк не сидиться!
- Мама йде робити укол!
- Тату, що це в нозі за спиця?
…Затихають утомлені, сонні
Козаки, не дослухавши казку.
А солдатові наче на скроні
Давить вщент розтрощена каска.
Душу рве за вікном соловей,
Покотились сльозами мрії…
…Хай всі сльози наших дітей
Захлиснуть тебе, клята Росія.
***
А дзвони так тривожно б’ють у церкві,
Вже п’ятий день іде війна.
Від пострілів, гармат та кулеметів
Здригається наша земля.
Неначе моторошний сон,
Лунає SOS – повітряна тривога.
І плаче небо, плаче дітвора,
Яка ще вчора жваво так ганяла у футбола.
А зараз тиша, вулиці пусті,
Горять свічки й лампадки у домівках.
А матері – синів проводять у дорогу,
Дружини – своїх чоловіків.
Дитина з татком у обіймах,
Не йди, рідненький, повертайсь живим!
А завтра вже весна настане
І перший пролісок зійде.
Сади розквітнуть, зацвітуть дерева,
На Україну неньку Перемога вже прийде.
Засяє Сонце, трава зазеленіє,
І вийдемо всі зі своїх бункерів.
Все буде добре!
Слава Україні!
І слава Господу, щоб нас усіх зберіг!
(А. Добровольська)
***
Не смій опускати руки,
Ти чуєш? Ні в холод, ні в зливу.
Почуй свого серця стукіт,
Відчуй у собі ту хвилину,
Коли в тобі сила збереться
В кулак, і ти знову до бою,
Лихе лиш тоді минеться,
Коли найсильніша є воля.
Не зітруться з пам’яті свічі,
Що вістрями дивляться в небо
Герої, сказавши, що треба
Заради життя і світла,
Щоб мирно сонце сміялось,
Земля по-новому щоб квітла,
Дитина у щасті купалась.
Щоб сни із жаху не снились
Усім, бо народжені жити…
А ми об’єднаймо всі сили,
Щоб встати з-під цього гніту.
ПРИЧЕТНІСТЬ – ЦЕ СОВІСТІ СИЛА
Війна терезами стала.
НАМ ТАК ПЕРЕМОГА ПОТРІБНА!
На інше не маємо права.
(Л. Яцура)
***
Ми співаємо гімн,
І кладемо на серце руку,
“Плúве кáча” рве душу,
З рукою на серці теж…
Дай нам Боже не впасти
В зневіру – гірку розпуку,
І надалі любити
Свою Україну без меж.
Треба жити, боротись –
І задля цього не вмерти,
Спити чашу гірку,
Що не має країв і дна.
Щоби світ зрозумів,
Нерозумний і хитро-впертий,
Що біда не у нас,
А у нього – на всіх одна.
Визнають вже усі,
Що сусіда у нас агресор,
Співчувають і зичать
Здолати тернистий путь,
Нас шанують у світі,
І нам аплодують конгреси,
Тиснуть руки, всміхаються –
Та зброї нам не дають.
Ми свій вибір зробили –
Зовуть європейські зорі,
А за нами Майдану
Тугий і гіркавий дим.
Ми лікуємо схід –
Він у нас екстремізмом хворий,
Нам обрізують руки –
Донецьк, і Луганськ, і Крим.
Нас не збити з путі,
І нам не страшні погрози –
Заплатили за волю,
Бо знали ціну клейма.
Але тільки часами
На очі находять сльози –
Як хоронимо друзів.
А нóвих братів нема…
(І. Гентош)
***
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю.
I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.
(О. Максимишин-Корабель)
***
Ти, головне, повертайся додому,
Врешті знімай запилюжені берці
І вчися наново жити потому
З перепрошитою вірою в серці.
Ти, головне, повертайся, здолавши
Чистого зла непрожований стогін,
І відпускай цю ненависть назавше
Посеред мирної тиші густої.
Ти, головне, повертайся тим шляхом,
Що вбереже твої душу і тіло.
Чорна земля із розпеченим пахом
Тільки дощу, а не крові хотіла.
Ти, головне, повертайся до мами.
Десь там сивіючи за видноколом,
Матері тужать і дружать домами,
Що пахнуть ніжністю та корвалолом.
Ти, головне, повертайся назовсім
І народи-посади-споруди, а
Вже у твоєму дітиську курносім
Виросте радість, нова і правдива.
Ні, ця війна не потрібна нікому.
Так, ми її не пробачимо, себто
Перемагай і вертайся додому.
Просто живим повертайся, і все тут.
(І. Цілик)
***
... На місячній доріжці зустрілись дві душі,
Одна - до Бога пішки, а інша – в грішний світ.
Одна – душа солдата, загиблого в бою,
А інша – немовляти, народжена в Раю.
І так би розминулись… але душа бійця
На іншу обернулась: знайоме щось з лиця.
Сказала: «Гей, малеча, а нумо, хлопче, стій!
А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?
Душа же немовляти була як чистий сніг:
«Мене чекає мати, аби я вчасно встиг…
Казав Господь, Галина - таке її ім’я,
Ось-ось народить сина, а син її – то я!
Мене на Землю жити Господь благословив,
Я маю народитись… ти вже там пожив?» -
Так у бійця спитало майбутнє немовля
(Воно ще знань не мало: що то таке – Земля?)
А той боєць «Галина» повторював ім’я …
Та це ж його дружина чекала немовля.
Сплили перед очима щасливі ті роки:
Як він , ще був хлопчина й просив її руки…
Весілля і навчання, І пристрасті потік…
Він всі її бажання виконував, як міг.
Усе було чудово: вагітність – добрий знак!
І взяв він з жінки слово, що родиться козак!
А потім…сум в родині... в країну зло прийшло.
Галини очі сині зробилися мов скло.
«Не йди – вона просила – Бо смерть гуляє там.,
Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!»
Та він своїй дружині сказав приблизно так:
«Як друзів я покину, який же я козак?
Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік?
Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?»
Поцілував Галину і рушив на війну…
А потім… постріл в спину… і запах полину….
Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав:
«Ти бережи Галинку що краща буде з мам.
Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів.
Та буду я невпинно з тобою з перших днів!
Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш,
А все що буде треба в житті ти сам знайдеш.
Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя
А я прикрию спину тобі із небуття»
На місячній доріжці невпинний душ потік:
Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік.
Народжуються діти, в воєнний час страшний,
І щоб їх захистити хтось винен йти у бій.
Але допоки в серці в жіночому любов,
Життя не перерветься, відроджуючись знов!
(Л. Лєгостаєва)
***
Наш дім, нашу пристань, наш рай
московська орда потоптала…
Вставай, Україно, вставай –
фальшиві зривай запинала!
Рятуй і себе, і весь світ
від злої, страшної потвори!..
Бог благословляє твій міт –
для світлих доріг та орбіт –
і меч твій, що зло упокорить…
(Н. Поклад)
***
Горять книжки, і душі, і земля:
війна регоче, розриває світ....
Народжене в підвалі немовля
ще запитає Господа про звіт;
про Батьківщини зраджені дзеркала -
і ту любов, яка щитом не стала...
(Н. Поклад)
***
Чорний будинок
з чорними вiкнами,
Бiльше не стати ïм
знову привiтними,
Будуть новi,
та не буде вже ïх,
На свiжi рани
ляга тихо снiг...
Снiговi теж
за Вкраïну болить,
Як порятунок
вiн з неба летить.
З нього на вогнищi
звариться чай,
Боже, ще нiч
протриматися дай!
Ще одна нiч,
ще один день,
До переможних
наблизить пiсень,
Сумнiву в цьому
нi в кого немає,
На цiй землi
iкла ворог зламає!
Iкла зламає,
та бiльша ще кара,
Коли iз попелу
наша держава,
Ката лишивши
з беззубою пащею,
Вкотре пiдiйметься,
й стане ще кращою!
(Ю. Дмитренко-Деспоташвiлi)
***
За що ти, Каїн, Авеля вбиваєш?
До рук чому узяв ти автомат?
Навіщо мирний люд життя лишаєш?
Який ти нам, до біса, старший брат?
Одвіку завидющі в тебе очі,
Загарбати волів би цілий світ.
Ми ж зроду до чужого не охочі,
Але й чіпати нашого не слід.
Повстанемо пліч-о-пліч, не здамося,
В єднанні — запорука перемог.
Щоб націю здолати не вдалося,
На нашім боці — правда, віра, Бог.
А ти проклятий Каїн, начувайся!
Хай згине твоє військо сатанинське.
Покайся перед Авелем, покайся!
За те, що цілиш в серце українське.
Наш дух міцний не знищити, не вбити.
Підтримку маєм Божого плеча.
Прийшов ти, Каїн, вільний люд бомбити,
Сконаєш сам від судного меча.
(Т. Семенченко)
***
Ти не смій не вернутись назад
Ради тих, що там вдома чекають,
Що у Небо за тебе взивають,
Ти живим повертайся, солдат!
Ти не вір, що шепочуть вітри…
Вір, що це лиш часова розлука,
Що обіймуть тебе ніжно руки,
Що тримали й просили: «не йди!…»
Ти у серці печаль не ховай,
Хоч можливо до болю тривожно, —
Мужнім плакати, кажуть, не можна, —
Ти надію міцніше тримай.
Ти лишив за спиною свій дім,
Протиставши навалі ворожій,
І стоятимеш скільки лиш взмозі,
Прикриваючи серцем своїм
Не кордони, не землю — людей:
Рідних, близьких, дітей, сиву маму…
Вони сил додадуть і наснагу,
Їх молитви для серця єлей.
Ради них повернися назад
І прикрий серце вірою в Бога,
А коли буде зовсім незмога,
Бий у Небо щосили в набат.
І не смій не вернутись назад,
Ти молися всім серцем невпинно,
За плечима твоя Україна, —
Ради рідних, ти чуєш, солдат!
А попереду право на волю,
Мирне небо, щасливе життя,
Де надіям не видно кінця.
Хай Господь береже твою долю!
Повертайся скоріше назад!
Тисячі голосів кличуть в Небо,
Від недоброго захист для тебе.
Ти живим повертайся, солдат!
(І. Галишко)
***
Хто ти, росіє, мачуха чи мати,
Що породила стільки люті й зла?
Своїх дітей навчила ти вбивати
Дітей чужих... Бо вбивця ти сама...
Скажи мені, чим ти їх годувала?
Кров'ю людей? Поїла їх слізьми?
А колискові ти які співала?
Про біль і горе? Про війни страхи?
Чи вчила ти, скажи, дітей молитві?
Про Бога вони знають,а? Чи ні?
Чи в вічних змовах, за грошима у гонитві
Ти забувала про обов‘язки свої.
То нащо ж ти на світ їх породила,
Як виховать — не знаєш як... Скажи,
Чи думала війна є, смерть і сила,
Оце і все, що треба на Землі
Чого ж ти змалку їх не обіймала,
Любить не вчила, правда? Тож скажи —
Пила, гуляла, злочини вчиняла,
Вони ж — як бур’яни собі росли.
Бездушні, безсердечні, Боже милий,
Глухі і підлі... Мов кроти сліпі...
Зі смертю грають в ігри божевільні
З народження... А винна в цьому — ти...
Вони й тепер тобі не треба... Вбиті...
Ти відречешся... Скажеш — не мої...
Ти найжорстокіша «матінка» у світі
Ти — підла зрадниця! Такі й твої сини!
Як жити будеш? Як ти будеш спати,
Не змивши кров із рук дітей своїх?
Чи й далі будеш вчити убивати?
Мовчатимеш... Про кару і про гріх...
Ну, що ж... мовчи... Хай сняться тобі очі
Невинно вбитих і наляканих дітей,
І матерів, що смерті тобі хочуть,
І вирвать тобі серце із грудей.
Якщо ти мати, прошу, схаменися,
Покайся перед світом і дітьми
Проси прощення і сльозьми умийся,
Стань на коліна перед Богом і людьми!
Ані добра тобі не буде аж до скону,
Що сіяла життя... Потім і жни...
Ти втратиш все... Дітей... Землю... Корону...
За біль і сльози ти колись відповіси...
(Л. Юсковець-Сєрікова)
***
О, зупинися вражий сину!
Чуєш, моя зброя — то молитва.
Я молюсь за мир, Україну!
Проти тебе є світ — йде битва.
О, прошу, Всемогутній Боже!
Зупини війну, хижу орду!
Опам'ятай військо вороже!
Зніми, з його очей полуду.
Вкажи орді путь додому!
Перед важким гріхом зупини!
Нехай він не робить погрому,
Не слухає указ сатани.
Немає прощення у Бога,
Хто вбиває невинне дитя.
Град спалює землю... тривога!
Сіє смерть там, де буяє життя.
Що тобі треба, руський "герою"?...
Ти мирних людей вбиваєш!
Ти, став блудним псом і ізгоєм!
І відкрито у війну граєш.
Зрадник, за тридцять срібних продавсь
З вертоліт сіє гради вночі.
Тихо, як злодій, вбивця підкравсь,
Україна у вогні, в плачі.
(М. Чайківчанка)
***
За Україну молюсь, молюсь за близьких,
Звертаюсь до Бога, до неба, святих.
Дай миру, дай спокою, Боже, прошу,
Дай світлої радості — знаю, часом грішу.
Прости Ти нам Боже, провини всі наші,
Прости Ти нам Боже, надіюсь на краще.
Надіюсь і вірю, Ти нам допоможеш,
Вистоять, витерпіть, здаватись не можна.
Не здамо України, Україна із нами,
Наша Державо, гордися синами.
Гордися своїми, Країно, дітьми,
За Тебе, всім серцем, молимось ми.
(В. Ковтун)
***
Ранок починається не з кави,
Дзвоню до тих, кого люблю.
Дзвоню спитать у них: як справи?
І Господа тихесенько молю.
Молю, щоб було усе добре,
Щоб закінчилась клята ця війна.
Хай Мати Божа нас усіх пригорне.
Усе погане, щезне хай до тла.
Ранок починається не з кави,
Ранок починається з думок.
Щоб мир, добро було із нами,
Хай береже усіх нас Бог.
(В. Ковтун)
***
Тривожні й радісні ідуть новини,
Лунають безперервно із екрана,
З надією слідкує Україна
За тим, що діється, із вечора до рана.
Жовто-блакитний український стяг
Крилом укрив від ворога країну,
А той лютує! Села і міста
Перетворити хоче на руїну.
Не вдався план бліц-кріговський йому:
Не ждав такого спротиву народу!
Хай буде світло! Знищимо пітьму –
Ми захищаєм волю і свободу!
Як гордо майорить вкраїнський стяг
Над Києвом справіку і донині!
Звитяга наша житиме в віках!
Ми переможем! Слава Україні!
(Л. Добровольська)
***
Будь же стійкою, люба,
І просто — БУДЬ!
Тьма виявляє грубу,
Злочинну суть,
Смертний ужин ракетний
В твоїх містах.
Світло сердець шляхетних
Крізь біль і страх
Будить, єднає вперто
В один вогонь,
Попри загрози смерті,
Ряди безсонь.
Нитка живого світла
Зшиває світ,
Плавиться кожна титла
У моноліт,
В слово життя незгубне,
В дієву круть.
Будь же стійкою, люба,
І просто — БУДЬ!
(Г. Сливка)
***
Діво Богородице, Пресвятая Мати!
Дозволь у цю годину молитву читати.
Глянь Свята Марія на нашу країну —
Від заходу до сходу — скрізь хрести біліють.
Українська ллється кров роками без впину.
Пошкодуй старих батьків і малу дитину.
Поглянь Богородице — матері ридають,
А маленькі діти й вдови батька виглядають.
Для них небо почорніло і сонця не видно...
Поможи їм Божа Мати і попроси Сина.
Хай поможе Україні ворогів здолати.
Хай хвороби і нещастя минуть наші хати.
Покровителько Святая, змилуйся над нами.
Прикрий синів Омофором, хай не плачуть мами.
Покровом своїм Святим прикрий Україну
Від усякої біди у тяжку годину.
Благаємо, Пресвятая, молитву прийняти
І з своїм небесним Сином нам допомагати.
Амінь.
(А. Генелюк)
***
Мій тато не повернеться додому...
Він — янгол, і тепер — на небесах...
Я вдячний Богу за такого тата!
Як жаль, що він тепер лиш у думках.
Ніколи не візьме мене на руки
І пісню він уже не заспіва.
Я вдячний долі за такого тата!
Як жаль, що він тепер лиш спогляда.
Із неба дивиться на сина
І на дружину, що в платку:
"Я вдячний долі за такого сина,
він теж піде служить у ЗСУ.
Тоді вже буде тихо в Україні,
Не буде чути вибухів й гармат.
Тоді вже буде новая держава
Й нікому не захочеться стрілять.
Синочку, рідний, скоро перемога!
Ти мамі так тихенько це скажи!
Усі птахи повернуться додому.
Ти вір, синочку, а мене не жди.
Я дякую країні нашій милій
За те, що ти зростаєш на землі,
Де правда, слово і жага до волі
Все переможе, і настане мир!"
(К. Гусельникова)
***
Уклін тобі, солдате, материнський
За стійкість, за відвагу, героїзм,
За те, що нищиш намір сатанинський...
Даєш серцям надію й оптимізм!
Чи їв, чи спав... в холодному окопі
Ціною свого власного життя
Ти носа втер Америці й Європі
Борониш світ без неба покриття.
Зі слів молитви зшию сорочину
Ворожа куля серця не торкнись!
Живим і неушкодженим в родину,
Будь ласка, кожен воїн, повернись!
(Т. Радюк)
***
Тримайся, моя рідна Україно!
Хоч зболена, хоч зранена — живи!
Ми віримо — піднімешся з руїни!
Якщо ми з Богом, що нам вороги?
Тримайся, нене, стій заради діток,
Заради волі, правди, мирних днів.
Ти не одна, розкиданих по світу
мільйони в тебе дочок і синів!
Гуртуються у горі діти й друзі,
Гуртуються на зло всім ворогам!
І перемога вже на виднокрузі,
Бо з нами Бог! І щезне злого план.
Не здайся, моя рідна, Україно!
Не смій вклонитись лютій силі зла.
Лиш перед Богом падай на коліна,
Проси прощення, миру і добра!
Просімо, українці всього світу,
Просімо в Бога прощення щодня.
Щоб Бог дав сили встояти в цій битві,
Щоб милість була Божа і броня!
Щоб взяв Господь, під Божу охорону
Країну нашу зболену, в сльозах.
Щоб ворогам Свою дав перепону,
Щоб зрештою закінчився цей жах!
Бог завжди чує щирі покаяння,
Молитву серця і душевний плач.
Помножмо всі зусилля та благання,
Скажімо кожен: "Господи, пробач..."
Щоб відродилась ненька-Україна,
Щоб у стократ прекрасніша була!
Щоб знав весь світ, кожнісінька країна,
що з нами Бог! Бог миру і добра!
(Н. Паснак (Мельник))
***
Зникли числа, дати, значимі події
Вже ніхто нічого не святкує.
Молються всі Богу, мають одну мрію:
Знищити напасть, що зараз лютує!!!
Я вклоняюсь низько кожному герою
Ви не просто воїни: ви — наша броня!!!
Увесь час під кулями, рветеся до бою...
Вами так пишається вся наша Земля.
Увесь світ дивується нашому народу
Надпотужна нація — дочки і сини.
Кожен мужньо бореться за свою свободу...
Вже забули, як це — мирні тихі сни.
Ми усе здолаємо!!! Буде перемога!!!
Відбудуєм разом неньку-Україну
Та не раз згадаються сигнали тривоги,
Від орди ворожої всі оці руїни.
(А. Мелешко)
***
Мовчить будинок. Завмерли кроки.
А він ще вчора ростив малят.
Лічили діти на пальцях роки.
Не буде більше у ньому свят.
Не буде більше у нього завтра.
Мовчазним свідком упало скло.
Мовчазним свідком палає ватра.
Розбились мрії, як не було.
Ковтнула вирва високі стіни,
Перекосився побитий дах.
У чорних вікнах блукають тіні,
Блукають злидні, блукає страх.
Мовчить будинок. Там тільки вітер
Веде розмови свої пусті.
Там тільки вітер, безхатько вітер
Гойдає люльку на самоті.
(Н. Карпенко)
***
"Російський солдате!
Я, українська мати,
Хочу тебе запитати:
Чи маєш ти маму і тата?
Чи дозволив би ти в них стріляти за те,
що на мові чужій розмовляти
Не хочуть вони? Скажи! Не мовчи!
Доки ти не прийшов, ми не знали біди!
Залишиться слід твій навіки.
Не буде прощення тобі й твоїм дітям
За гріх цей! Хіба що у пеклі горіти,
Бо душі невинні змусив тремтіти.
Дуло наставив свого автомата,
За що ти розкидав повсюди гранати?
Ракетами б'єш по моєму народу
За те, що ми прагнемо мати свободу?
Нас, українців, Господь береже,
Світ підставляє своє плече.
Владі твоїй нас не скорити,
Скоро у полі всі будете гнити.
Скажи, російський солдате!
Як можеш ночами у спокої спати?
На землю пролив ріки крові,
Через кулі твої діти гинуть від болі!
Невже ти вважаєш, що кари не буде?
Ні люди, ні Бог — ніхто не забуде!
Тобі не відмитись від цього жахіття,
Про це писатимуть книги століття.
Захочеш із часом знайти виправдання:
"Нам дали наказ, це було завдання.
Не міг я по-іншому, мусив стріляти."
Від совісті будеш не раз ще тікати!
На землю чужу прийшов із війною,
На мирних людей підняв свою зброю.
Називаєш нацистами нас і хохлами,
Катуєш до смерті, ріжеш ножами.
Знай, тіло помре та душа буде жити.
Дух українській ніколи не вбити!
Україна — незламна, відважна і сильна
Буде назавжди незалежна і вільна!
(О. Аннич)
***
Що з нами збудеться,
мила, що з нами стане?
Вітер сліпий жебракує поміж містами.
Мох проростає дахами,
тоншають стіни.
Те, що здавалось непевним,
стало постійним.
Те, що здавалось далеким -
стало свідомим.
Хочу додому, чуєш!!!!
Я хочу додому...
Спогад пече, розлука гірчить безпідставно...
Що з нами збудеться,
мила,
що з нами стане?..
Там, де, здавалось, завтра, настало сьогодні.
Наші тіла годовані,
душі - голодні.
І уві сні так беззахисно й підсвідомо:
«хочу додому,
мила, я хочу додому...»
(М. Терен)
***
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.
(Л. Костенко)