Маленькі діти можуть відчувати та проявляти свої «недитячі» емоції! Розуміння того, як краще справлятися з емоціями малюків, є найважливішою частиною виховання. Діти плачуть, коли падають, коли їм страшно, коли інша дитина займає гойдалку або коли вони голодні, втомились, розчаровані своєю черговою спробою навчитись кататися на велосипеді або ж коли сваряться із братами, сестрами або друзями. Неважливо, яка причина їхніх хвилювань. Якщо дитина засмучена, вона емоційно вразлива, чутлива й беззахисна, і нам необхідно допомогти їй упоратися зі своїми емоціями. Варіантів безліч: поспівчувати або допомогти змінити ставлення до ситуації (це допоможе їм залишатись розсудливими), зосередитись на чомусь позитивному чи відволікти увагу, а може, навіть спробувати передбачити реакцію дитини й намагатись уникати ситуацій, які здатні її засмутити.
Життя без емоцій не можливе!
Дуже часто дітям кажуть, щоб вони вели себе, як дорослі, терпіли, не скаржились і взяли себе в руки. Як наслідок, малюк ховає свій страх, образу, сльози, тому що ми, дорослі, не задоволені проявом почуттів. «Не плач, ти ж чоловік!», «Не сварись, ти ж дівчинка!» А в результаті – невпевнений в собі, в своїй поведінці, вчинках стриманий малюк, що не виражає власні емоції та переживання. Якщо дитині не давати можливості виражати власні почуття та емоції, навряд чи він зможе розібратися в почуттях та емоціях оточуючих. А це в свою чергу впливає на взаємодію з оточуючими.
Профілактика дитячої нервовості
У дітей раннього й дошкільного віку психічна діяльність перебуває в стадії активного становлення. Якщо немає оптимальних умов для формування психіки дитини, починаючи із самого раннього дитинства, можуть виникнути функціональні порушення вищої нервової діяльності, що відбиваються насамперед у різноманітних формах неадекватного поводження. За неправильного підходу дорослих форми неадекватного поводження у малюків закріплюються, набувають більш стійкого характеру, у них виникають неврози. Тоді потрібне вже відповідне лікування, обумовлене психоневрологом або психіатром. У низці випадків, якщо не лікувати дитину, неврози призводять у подальшому до несприятливого розвитку особистості.
Порушення поведінкових реакцій
Нормальне поводження дитини характеризується його активним, емоційно-позитивним ставленням до довкілля. Дитина жваво цікавиться всім, що відбувається навколо, охоче вступає у спілкування з дорослими, із захопленням грає самостійно або з іншими дітьми, спокійно, без вередувань, виконує вимоги дорослих: миє руки, одягається й роздягається, лягає спати тощо.
Не можна вимагати від дитини, особливо раннього віку, щоб її поведінка була оптимальною. Незрілість її мозку та недосконалість функцій призводять до певної нестійкості поведінки. Для дитини раннього віку вона природна. Так, будучи захопленим грою, малюк може не одразу відповісти на пропозицію вихователя або батьків йти їсти чи спати. Він може заплакати, якщо в нього забирають іграшку або його забирають від дітей, з якими він грав. Коли дитина стомлена, вона може заплакати від найменшого осудження або невдачі на будь-якому занятті. Але такі реакції короткочасні, непостійні, й причину їх виникнення завжди легко пояснити.
Форми неадекватного поводження
Поведінку дитини можна вважати неадекватною у тому разі, якщо вона часто й необґрунтовано перебуває в негативному емоційному стані та її реакції перешкоджають оптимальному задоволенню її власних органічних і психологічних потреб, або заважають нормальному життю дітей і дорослих, що оточують її.
До неадекватних реакцій належать:
- упертість, тобто відмова підкоритися обґрунтованим вимогам дорослих. Наприклад, дитина категорично відмовляється йти їсти або спати, хоча вона голодна і хоче спати; мити руки, які забруднила, одягтипальто, хоча їй холодно тощо;
- вередування, виявляється в тому, що дитина виражає будь-яке бажання, а за спроби його задовольнити від нього відмовляється. Наприклад, просить ляльку, коли одержує її, каже: «Не хочу ляльки!»;
- невмотивований плач, що виникає у дитини з найменшої незначної причини. Наприклад, інша дитина, проходячи мимо, зачепила її або вихователька не одразу зав’язала їй шнурки тощо;
- відмова від контактів з вихователем, шли ніякі спроби заохотити дитину до розмови, викликати до себе позитивне ставлення, не мають успіху;
- відмова від контакту з іншими дітьми, коли дитина прагне бути окремо від дітей, грає тільки одна, осторонь від них, плаче, коли до неї підходять діти, відвертається від них, не розмовляє з ними, не хоче брати участі у групових іграх і заняттях разом з іншими дітьми;
- рухова розгальмованість — дитина дуже рухлива, не може зосередитися на будь-якій діяльності, швидко переходить від одного предмета до іншого, не здатна до стійкої уваги на заняттях і в іграх, заважає грати іншим дітям; агресивна — штовхає й б’є інших, кричить, забирає іграшки, кусає дітей спочатку, щоб забрати іграшку, а потім виражає цим свій збуджений стан; ламає і кидає іграшки.
Причини виникнення неадекватного поводження
Дитина може мати деякі вроджені передумови для так названої дитячої нервовості. Вона може успадкувати від батьків схильність до слабкого або збудливого типу нервової діяльності, а виходить, її нестійкість, призводить до нервовості.
Розрізняють вроджений нахил до нервовості, що виникає у плоду до народження під впливом несприятливих умов внутрішньоутробного розвитку. Такі умови створюються, якщо мати під час вагітності перенесла важке захворювання або нервове потрясіння, погано харчувалася, вживала алкогольні напої, курила. Сприяють цьому також токсикози другої половини вагітності, бо при цьому плід одержує недостатньо кисню. В останні місяці вагітності найбільш активно розвиваються функції головного мозку, у цей час клітини центральної нервової системи особливо чутливі до кисневої недостатності. За таких несприятливих чинників ознаки нервовості проявляються вже в перші дні після народження дитини: вона багато кричить, часто прокидається, будь-які негаразди позначаються на її мозку, який ще швидко розвивається. Це насамперед пологова травма, захворювання періоду новонародженого і у перші місяці життя, а більше у старшому віці — тривалі захворювання, неправильне харчування, недотримання правильних вікових режимів, особливо недостатній денний сон. Дуже рано, з перших місяців життя, починають позначатися і соціальні причини. Уже у віці 1-го року можливі прояви наслідків неправильного виховання.
У першому півріччі життя дитини формуються взаємини в системі «мати — дитина». Усякі порушення в цій системі позначаються на розвитку малюка, особливо на врівноваженості його психіки. У другому півріччі відбувається бурхливий процес становлення спілкування із членами родини. У цьому віці кількість психогенних, так званих стресових чинників збільшується. Дитина зауважує і по-своєму переживає все, що відбувається навколо неї. Що старше вона стає, то більше чинників соціального середовища впливає на її поведінку.
До значної напруги нервової системи та розвитку нервовості може призвести гучна обстановка, сімейні сварки. Дитина починає зауважувати несправедливе до себе ставлення, різкий або нервовий, швидкий перехід від надмірної суворості до пестощів, часті заборони, придушення ініціативи. В умовах ЗДО неадекватне поводження проявляється насамперед при звиканні дитини до нових умов життя.
Як ліквідувати неадекватні форми поводження
Що раніше спробувати позбавити дитину від проявів неадекватної поведінки, то більше успішними будуть результати. Однак для цього слід дотримуватися певних умов: насамперед — порадитися з психологом, лікарем і з’ясувати, який стан здоров’я дитини; налагодити контакт з батьками і разом з ними боротися за нормалізацію психічного стану малюка; пам’ятати, що різні форми неправильного поводження дитини вимагають різного підходу до нього.
Так, у разі прояву вередливості і впертості слід забезпечити до дитини спокійне, доброзичливе ставлення, діяти методом відвертання і не заохочувати неправомірних вимог, не вдаватися до покарань. Краще перестати на деякий час контактувати з дитиною. Без відповідної реакції дорослого їй стає нецікаво вередувати чи впиратися. Тоді треба підійти до неї і спробувати залучити до будь-якої діяльності або гри, при цьому треба зберігати до дитини спокійне та доброзичливе ставлення.
Правильні виховні підходи в родині і в ЗДО приводять до бажаного результату. При плаксивості доцільно відвертати увагу дитини, приголубити, залучити її до спільної гри з дітьми, дати доручення, щоб вона їх самостійно виконувала. Велике значення для профілактики порушень поведінки має єдність дій персоналу закладу й батьків.
Рухове розгальмування можна зняти, включивши дитину в заняття, пов’язані з цілеспрямованою діяльністю, яка має здійснюватися при позитивному емоційному ставленні малюка, його зацікавленості. Варто чергувати періоди рухової активності з періодами концентрації уваги, прагнучи до збільшення стійкості діяльності дитини. Якщо дитина налаштована агресивно, передусім варто з’ясувати причини такого стану: обстановку у родині, стан здоров’я малюка, стан його нервової системи. Слід уважно стежити за поведінкою дитини, не допускати ситуацій, що сприяють прояву агресії. Іноді доцільно перевести таку дитину в групу старших дітей. Дитину з проявами агресії треба постійно тримати в полі зору, займати її індивідуальною грою, давати цікаві доручення, стежити, щоб вона була зайнята грою або цілеспрямованою діяльністю.
Профілактика неадекватної поведінки полягає у створенні для дитини оптимальних умов розвитку, забезпечення достатньої, але не надмірної фізичної й психічної активності повноцінного спілкування з дорослими, правильної організації колективних ігор, систематичного перебування на свіжому повітрі, процедури загартування, чергування активності й відпочинку, зміни різних видів діяльності. Виховна робота має містити індивідуальний підхід до дітей. Так, у нерішучих дітей слід пробуджувати активність, стимулювати їх діяльність, даючи завдання до труднощів, які зростають.
Варто усіляко заохочувати у дитини прояв самостійності. Якщо на слова «я сам» обмежувати дії малюка забороняти йому робити, що він хоче, то він дуже швидко починає відмовлятися виконувати вимоги дорослих. Постійні заборони сприяють розвитку дитячої нервовості.Разом з тим слово «не можна» має бути справжньою забороною. Якщо дитина після слова «не можна» отримує бажане, то це слово не закріплюється як заборона. Для того, щоб у дитини вироблялася диференціювання на слова «можна» і «не можна», дії дорослих мають відповідати змісту цих слів. Відсутність такого диференціювання ускладнює життя дитини, що не слухається не тому, що вона негарна або вперта, а тому, що не може правильно оцінити вимог дорослих. Дитина охоче виконує вимоги, якщо вони сформульовані у вигляді прохання, а не наказу.
Допомагаємо дитині подолати тривожний стан
Якщо ваша дитина страждає від підвищеної тривожності, ви добре знаєте, як важко її заспокоїти. Коли ви хочете підбадьорити й підтримати дитину, ваші слова тільки підсилюють її страхи. Замість того, щоб говорити стандартне: «Все буде добре» або «Немає чим перейматися», використовуйте наступні фрази:
«Я з тобою, ти в безпеці». Відчуваючи занепокоєння, дитина схильна бачити ситуацію в гіршому світлі, ніж вона є насправді. Її страхи посилюються, вона відчуває, що втрачає контроль над ситуацією. Ці слова дозволять малюкові відчути себе в безпеці.
«Розкажи мені, що тебе турбує». Дайте дитині можливість поділитися своїми страхами, не перебивайте її. Деяким дітям потрібен час для того, щоб почати говорити. Не приймайте рішень за неї й не пропонуйте варіанти вирішення проблеми. Іноді малюкові буває простіше говорити, коли він чітко розуміє часові рамки, тому ви можете запропонувати: «Давай 10 хвилин поговоримо про те, що тебе турбує».
«Як сильно ти хвилюєшся?» Допоможіть висловити словами те, наскільки сильно малюк схвильований та стурбований. Дитина може висловити це за допомогою рук (руки зімкнуті разом або розставлені на всю ширину) або у вигляді кола, намальованого на папері (маленьке, середнє або велике). Намалюйте кілька кіл різної величини й запропонуйте вибрати найбільш влучне.
«Що б ти хотів сказати своєму страху?» Поясніть дитині, що занепокоєння схоже на настирливу муху, яка літає навколо неї та змушує хвилюватися. Придумайте разом з дитиною кілька фраз, і нехай вона звернеться до цієї «мухи»: «Іди!» Або «Я більше не хочу тебе слухати!» Нехай дитина скаже це спочатку тихо, а потім голосно.
«Намалюй те, що тебе турбує». Багато дітей не можуть розповісти про свої емоції. В такому випадку можна висловити занепокоєння на папері. Наприклад, намалювати його. Коли дитина закінчить малюнок, попросіть її пояснити. Ставте запитання для уточнення: «Я бачу, у тебе на малюнку багато синього кольору. Що тут намальовано?»
«А як ми можемо змінити кінець історії?» Діти, які відчувають тривогу з приводу будь-якої ситуації, що повторюється, часто не бачать з неї виходу. Допоможіть дитині: перекажіть її історію, але залиште її незавершеною. Потім придумайте разом кілька варіантів закінчення цієї історії. Деякі варіанти можуть здатися безглуздими, але хоча б один виявиться реалістичним. Сконцентруйтеся на тому, як малюк долає свій страх.
«Як тебе заспокоїти?» Дійте на випередження: напишіть список зі способів, які допомагають дитині заспокоїтися. Випробовуйте дані методи протягом дня, коли дитина спокійна. Коли ж вона відчує перші ознаки занепокоєння, використовуйте спосіб, який вибрав малюк.
«Я роблю глибокий вдих». Іноді дитина може бути настільки стурбована, що вона відкидає всі спроби її заспокоїти. В такому випадку покажіть їй приклад того, як угамувати тривогу. Говоріть, що ви робите й що при цьому відчуваєте. Деякі батьки пригортають дитину до себе, щоб вона могла відчувати ритм їх дихання.
«Це мине». Дану фразу можна використовувати, коли дитина відчуває сильну паніку. Всі почуття минають. Часто дитині здається, що тривога ніколи не мине, що вона з нею не впорається або це виявиться для неї занадто важким завданням. І це нормально. Акцентуйте увагу дитини на тому, що скоро їй стане легше.
Тривожність і занепокоєння проявляються в кожної дитини по-різному. Можливо, не всі з описаних стратегій допоможуть вашій дитині. Ви краще за інших знаєте свою дитину. Якщо якийсь спосіб не допомагає впоратися із занепокоєнням – не впадайте у відчай. Наступного разу спробуйте інший спосіб. Так із часом ви знайдете слова, які допоможуть дитині заспокоїтися, підбадьорюючи її, додадуть сил.
Формуємо в дитини вміння правильно виражати свій гнів
Дошкільники живуть емоціями й керуються ними, коли обирають способи поведінки. Емоції супроводжують відчуття й практичні дії дитини, регулюють її розумову діяльність, роблять навколишній світ різноманітним, цікавим і значущим. Психологи наголошують, що немає правильних і неправильних почуттів та емоцій, адже всі вони відіграють важливу роль у житті дитини. Проте часто дорослі переконують дитину, що не можна виражати негативні емоції, зокрема гніватися. Через це замість того щоб навчитися виражати свою злість адекватно, дитина звикає стримувати її.
Не примушуйте дітей утримувати гнів, бо він є сильною та суперечливою емоцією. Це одне із базових почуттів, яке людина отримала внаслідок еволюційних процесів. У тваринному світі гнів необхідний для того, щоб вижити, подолати ворога, стати ватажком зграї. Однак у світі людей діють інші закони. Гнів виникає у відповідь на ситуацію, що людині не подобається, що висуває перешкоди на шляху досягнення мети. Тоді відбуваються зміни на тілесному рівні: підвищується серцебиття, напружуються м’язи, дихання стає частішим. Маленькі діти можуть кричати, битися, кидатися предметами. Зазвичай дорослі закликають дитину взагалі ніколи не сердитися та жодним чином не висловлювати своїх переживань. І тоді щоразу, коли дитина відчуває гнів, вона думає, що з нею відбувається щось погане, соромиться себе, внаслідок чого ще більше сердиться.
Дитина не може не відчувати гнів, бо це фізіологічний механізм, який може спровокувати будь-яка ситуація, що перешкоджає досягненню певної мети. Не можна карати дитину за прояви агресії, привчати її щоразу стримувати гнів. Адже так дитина лише накопчуватиме негативні емоції й рано чи пізно зірветься й виплесне їх. Однак уже не на ту людину, яка зумовила ці почуття, а на ту, яка першою потрапить під руку, або на ту, яка слабша й не зможе дати відсіч.
Дитина зазвичай поводиться агресивно, бо не знає, що можна інакше виражати негативні емоції, має бідний поведінковий репертуар. Для того щоб розширити його, батьки й вихователі мають пояснювати та/або демонструвати, як можна реагувати та ті чи ті ситуації, давати змогу обирати серед запропонованих варіантів поведінки, виражати гнів у прийнятний спосіб.
Озвучуйте стан дитини
Для того щоб дитина навчилася розпізнавати свої почуття, завжди озвучуйте її стан. Психологи стверджують, якщо батьки з раннього віку озвучують почуття дитини, то вона вже з 3—3,5 років не вважає себе поганою, якщо з нею відбувається щось, що не подобається батькам. Дитина починає розуміти, які емоції переживає в тій чи тій ситуації: злість, сум, радість, здивування, страх тощо. Відтак вона вчиться виражати свої емоції в різний спосіб. Якщо дитина на щось помітно розсердилася, то дорослим — батькам чи вихователю — важливо сказати, що вони бачать її стан, наприклад: «На мою думку, ти гніваєшся … (на когось чи на щось)». Дитина, яка звикла звинувачувати в усьому інших, досить швидко опише, що сталося і на кого/ на що вона гнівається. А от дитина, яка приховує свої переживання, може одразу не зізнатися, що трапилося. На жаль, зазвичай це відбувається з остраху, що дорослі засудять її. Тому під час взаємодії з такою дитиною потрібно докласти зусиль, щоб її розговорити. Для того щоб заохотити дитину розповісти про свої почуття, можна сказати: «Я бачу, що ти сумуєш — напевно, щось трапилося. І я хочу тобі допомоги». Також у такій ситуації доцільно поділитися з дитиною спогадами з власного дитинства: «Коли я була маленькою, то дуже сердилася, якщо…» — далі навести ситуацію, подібну до тієї, що сталася з дитиною.
Приєднуйтеся до почуттів дитини
Дорослі здебільшого не намагаються приєднуватися до почуттів дитини, обходять стороною цей важливий момент і одразу починають давати поради. А потім дивуються, чому після їхніх «корисних» рекомендацій замість подяки чують докір: «Ти мене не розумієш!». Річ у тім, що лише приєднавшись до почуттів дитини, дорослі допомагають їй від них звільнитися, заспокоїтися та відкритися для конструктивного обговорення. Коли дитина сердиться, дорослим варто говорити, що вони розуміють емоції дитини. Наприклад: «Відчуваю, ти такий злий, що готовий добряче допекти своєму кривднику», «Я розумію, що коли потрапляєш у неприємну ситуацію інколи хочеться зникнути». Такими коментарями батьки, з одного боку, демонструють дитині свою готовність вислухати та підтримати, а з іншого — розширюють її уявлення про те, що спровокувало гнів. Адже дитина часто не розуміє, що саме її так сильно розсердило. Тому важливо, щоб дорослий проводив такі логічні зв’язки. І бажано робити це не на піку роздратування дитини, а лише після того, як вона заспокоїться.
Допомагайте дитині виразити гнів адекватно
Якщо гнів постійно стримувати, то напруга починає накопичуватися в певних зонах тіла, через це виникають м’язові спазми. Невдовзі з’являється погане самопочуття, біль, дитина стає неуважною, плаксивою та роздратованою. Тому так важливо своєчасно «звільнитися» від гніву та злості. Зрозуміло, що не можна дозволяти дитині битися, лаятися, кусатися, плюватися тощо. Однак важливо, щоб відбулася реальна дія. Наприклад, дитина може виявити злість, яку вона відчуває, за допомогою певного звуку або руху. Також, якщо дитині необхідно «випустити пару», можна їй запропонувати: побити подушку; виконати фізичні вправи; порвати папір; зобразити свої емоції та зіжмакати або порвати малюнок; скористатися «мішечком для крику»; постукати по столу надувним або уявним молотком тощо. Якщо вдасться справді щиро позлитися, дитина швидко заспокоїться та буде здатна організовувати свою подальшу діяльність.
Обговорюйте те, що відбулося Після того як дитина втішилася, необхідно в спокійному тоні обговорити, що насправді її так роздратувало. Адже всіх, наприклад, штовхають, однак не всі через це зляться. Здебільшого за такими сильними емоціями приховують переживання, пов’язані з власною невпевненістю, бажанням бути лідером, завоювати повагу ровесників тощо. Якщо виявити справжні мотиви та потреби, можна знайти спосіб, як їх задовольнити.
Якщо такої схеми дотримуватися постійно, то дитина навчиться справлятися з гнівом. Вона також буде розуміти, що з нею відбувається та зуміє пояснити це іншим. Зможе виражати негативні емоції у прийнятний спосіб, без шкоди для себе та інших. І що важливо, вона засвоїть для себе різні варіанти виходу зі складних ситуацій.