Українські народні казки для дітей дошкільного віку

Ведмідь і павучок

Одного разу після довгої мандрівки по лісу Ведмідь заліз у свій барліг і глибоко заснув. А коли прокинувся, то побачив, що по його лапі лізе Павучок.
— Що це ти собі надумав? По мені, Ведмедеві, лазити?! —роздратовано пробурмотів Ведмідь.
Розсердився на Павучка і хотів був його вбити.
Що міг вдіяти маленький Павучок проти такого велетня?
— Простіть мені, вуйку! Я більше не буду,— почав благати Павучок Ведмедя.— Відпустіть мене, я вам ще в пригоді стану.
— Чим же ти, дрібнота, можеш мені послужити?— здивувався старий Ведмідь.— Яка з тебе поміч?
Але все-таки пожалів маленького і відпустив його.
Через деякий час у ліс прийшли мисливці.
Ходять, блукають у лісній гущавині то в один бік, то в другий, а дичини так і нема. Хотіли вже додому повертатися, але несподівано натрапили на сліди Ведмедя і почали за ним ганятись. Бідний Ведмідь не знав, куди подітися, щоб урятуватись від мисливців. Ось-ось виб’ється із сил, як раптом угледів під величезною скелею яму і скочив туди. Павучок це бачив і одразу про все здогадався. Побіг скоренько до тої ями і швидко обснував її густою павутиною. Потім став чекати, що буде далі.   Посидів трохи,  аж  тут   біжать   мисливці. Прибігли і стали неподалік від скелі.
— А може, наш бурмило заліз у он ту яму, що під скелею,— сказав один з мисливців.
— Туди він не міг залізти,— озвався другий мисливець.— Хіба  ти  не   бачиш — там   повно   павутиння. Якби Ведмідь заліз туди, то павутиння порвав би. Хіба не так?
— Це правда!— підтвердили інші мисливці.
Постояли, покрутились та й пішли далі шукати.
А старий бурмило сидить собі тихесенько у тій ямі і від страху ні живий ні мертвий. Так налякався, бідолаха, так перепудився, що не смів навіть поворухнутись. І сидів там довго-довго.
А коли вже набридло сидіти, то вирішив визирнути і подивитись, чи нема якої небезпеки.
Лізе Ведмідь з тої ями і очам своїм не вірить — яма посновану густим павутинням, а Павучок гойдається на ній і сміється.
— Бачите, вуйку!— озвався Павучок до Ведмедя.— Якби не моє павутиння, то вас уже давно не було б на світі. Ви мене тоді пожаліли, то і я вас пожалів. Як кажуть: «Старе добро не забувається».
— Щиро тобі дякую, Павуче, що ти врятував мене від смерті,—відповів зі сльозами на очах старий Ведмідь.
Відтоді Ведмідь ставиться до Павучка з великою повагою і вдячністю.

***

Багач без носа

   У старі часи в одному селі жили три брати – бідняки. Нема чого всім їм удома сидіти, і найстар­ший каже:

— Піду я служити до багача, може, щось зароб­лю.

А той багач був дуже хитрий. Каже йому:

— Візьму тебе на рік і добре заплачу за службу, як будеш справуватися. Лише домовимося так, що ні я на тебе, ні ти на мене не маєш злитися. Якщо ти на мене розлостишся, то я тобі ніс відріжу, а як я на тебе, то ти — мені.

— Хай буде!

   На другий день посилає його багач до лісу дрова заготовляти. Каже:

— Ти йди, а сніданок я тобі винесу.

   Рубає наймит до передполудня, рубає до полудня — вже кишки марш грають, а їсти ніхто не несе. Аж надвечір виходить до нього багач.

— Обід тобі несу, — каже він.

— То аж тепер їсти несете, як я цілий день голод­ний?

— Чи ти не злий на мене?

— Та як не злитися?!

   Свиснув багач, прибігли гайдуки, зловили наймита, і прийшов він додому без носа.

   Йде до багача середущий брат. Погодився він слу­жити до осені на таких самих умовах, що й старший.

   На другий день дав йому багач щось перекусити й посилає в поле косити. Косить він, косить, вже полу­день, а обіду нема та й нема. Аж надвечір виносить багач їсти. Каже наймит:

— То аж тепер їсти несете?

— Не міг швидше. А ти злишся?

— Та як не злитися, як я досі голодний кошу?! Багач свиснув на гайдуків, притримали наймита, і – тут же позбувся він носа.

   Увечері подивився на безносих братів наймолодший, і злість його взяла. Каже їм:

— Ви обидва дурні. Хоч я наймолодший, але буде­те видіти, що я з ним зроблю.

   Прийшов до багача і на тих самих умовах погодив­ся служити, поки зозуля закує.

   На другий день дав йому багач поснідати і посилає пшеницю молотити. Молотить він до полудня, а ба­гача з обідом не видно. Кинув наймит ціп, а сам бе­реться пшеницю вітрити. Навіяв мішок зерна, кинув на плече й пішов до корчми. Наївся там, напився, прийшов до стодоли, ліг і спить.

Надвечір приходить багач і питає:

— Ти чого не молотиш, а спиш?

— А що вам?

— Та нічого. їсти тобі приніс.

— Я не хочу їсти.

— Ти, напевне, вже наївся і напився?

— А що? Мав голодний молотити? Чи, може, ви злитесь?

Прийшов багач з обідом додому і каже жінці:

— З цим вже так не вийде, як з тими двома. Завт­ра я йому таку роботу дам, що до гробової дошки запам'ятає.

На другий день спускає пса і каже наймитові:

— Впрягай воли і ори поле в той бік, куди пес по­біжить.

   А наймит був недурний. Взяв з собою добрий шмат м'яса, добре пса погодував, прив'язав його до плуга, волів пустив пастися, а сам спав аж до вечора. При­їздить він додому, а брами багач позамикав. Пес — через пліт і до буди, а воли не перескочать за псом.

   Узяв він сокиру, порубав волів і поскладав на купу коло пса. Входить до хати, а багач каже:

— Давай, жінко, нам вечеряти. Сіли їсти, а багач питає:

— Скільки виорав? Чвертку, дві?

— Дідько знає, скільки виорав. Куди біг пес, туди й орав.

— А воли де?

— Там, де пес.

— Ти, певно, волів порубав?

— А що я мав робити? Як я приїхав, то брами були позамикані. Ви ж самі казали, аби воли за псом ходи­ли. Пес через пліт перескочив, а воли не могли. Мусив я їм якось допомогти. Чи ви злі?

— Ні, ні. Зажурився багач:

— Що маємо, жінко, з цим наймитом робити? Таж він нас з торбами по світу пустить… їдьмо завтра до міста. А йому скажемо, аби нам такого м'яса зварив, що ще ніхто не їв і їсти не буде. І аби нам такий міст збудував, що ще ніхто подібного не видів і видіти не буде. А коли ми будемо повертатися з міста, то аби нам вночі будо видно по нім їхати.

   Поїхали вони до міста. Наймит забив пса, наварив з нього м'яса — вже є таке, що ніхто не їв і їсти не буде. Пішов до стайні, побив усіх овець і баранів, по­скидав у млинівку — вже є міст. Смеркається, і чує, Що їдуть з міста господарі. Вибігає він надвір і запалює стодолу.

Ще далеко до дому, а багач каже:

— Видно нам, жінко, їхати.

Доїжджають до броду, а там міст з побитих овець.

— Зробив наймит такий міст, що ще ніхто не бачив і бачити не буде.

Увійшли до хати, а наймит подає їм собачу голо­ву.

Господар відсуває і каже:

— Спалив ти нам, наймите, стодолу, знищив овець і баранів і подаєш на вечерю таке, що ніхто ще не їв і їсти не буде. Вороже темний! Що ти наробив? Та я би з тебе паси дер за це!

   Наймит не сказав нічого, лише відрізав багачеві ніс і пішов собі додому.

І на цьому казці кінець.

***

Два з торби

Жили собі чоловік та жінка, і були вони дуже бідні. От чоловік пішов і роздобув десь мішок зерна та й каже жінці:

— Оце піду у млин молоти.

Та й пішов. Поніс у млин те зерно та й оставив там. Аж ось розходився великий вітер. Поламав ступи і млин розвалив, і розвіяв все борошно. Прийшов дід за борошном, побачив, що таке лихо, та й вернувся до жінки за порадою, що його робити. Вирішили позивати Вітра.

Пішов дід позивати Вітра, знайшов його та й каже:

— Коли ти моє борошно розсипав, то тепер скажи, що його робити, що тепер я сиджу голодний.

Вітер і каже:

— Не журися, діду! Ось на тобі барило, та тільки як вийдеш у поле, так не кажи «Барило, барило, розсипся», бо буде тобі велике горе. А як прийдеш додому, тоді й скажи, буде в тебе все тоді.

Вийшов дід од Вітру та й думає: «Нащо він дав мені це барило? Що ж мені з його за толк? А давай скажу «Барило, барило, розсипся». Сказав. Барило взяло та й розсипалося. Розсипалося барило, і дід перелякався: утворилася перед дідом хороша хатка з усадьбою й ставком. Дід зрадів та й швидче: «Барило, барило, зсипся». Барило зсипалося. Він узяв його на плечі та й пішов далі.

Іде та й іде, надворі вже поночіє, а додому ще далеко. Дивиться, коли стоїть хата маленька, заходить туди, коли там живе сама баба. Він упросивсь до неї переночувати. Баба його пустила. Лягать стали.

От він і каже:

— Оце ж, бабусю, я кладу барило, так ви ж не кажіть «Барило, барило, розсипся», а то буде вам багато горя.

— Та нащо б я його займала?! Кладіть.

Ліг той чоловік та й заснув. Баба підслухала, що він спить, нишком підійшла до барила та й каже:

— Барило, барило, розсипся!

Барило розсипалось, і перед нею зробилась та сама усадьба, що і перед дідом.

— Ага, — каже баба, — підожди ж, я тебе обдурю.

Звеліла вона тому барилові зсипатись, взяла та й заховала його у свою скриню, а замість його поклала своє барило.

От вранці встав той чоловік, взяв своє барило та й пішов додому. Приходить додому та й каже:

— Ану лиш, жінко, іди скликай сусідів дивитись на диво.

— Та яке ж там диво? — жінка каже. — Може, там ще нічого й не буде, а ти скликати.

— Та кажу ж тобі — скликай, бо я ходив Вітра позивати, так Вітер мені дав таке барило, що як звелю я йому розсипатись, то ми будемо найбагатші.

Пішла жінка поскликала сусідів. Насходилось повна хата. От чоловік тоді і каже:

— Барило, барило, розсипся! — барило не розсипається.

Він знову:

— Барило, барило, розсипся! — не розсипається.

Він втретє — і знов нічого. Здивувався чоловік: «Що за оказія! Одурив мене Вітер. Піду знову позивати Вітра».

Пішов, найшов Вітра та й каже:

— Що ж ти мене одурив: дав таке барило, що з його нічого не вийшло. Давай мені що-небудь таке, щоб було мені з чого жити.

Вітер і каже:

— Та й дурний же ти, діду. Я ж тобі казав, як вийдеш у поле, то не кажи: «Барило, барило, розсипся». Ну, добре, — каже Вітер, — на тобі шматок полотна, тільки знову, як вийдеш у поле, не кажи: «Шматок, шматок, розкотися». А скажеш тоді, як прийдеш додому.

— Та ні, — каже дід, — цей раз вже не скажу.

Взяв той шматок та й пішов додому. Вийшов у поле та й думає: «А дай лишень скажу «Шматок, шматок, розкотися», — що воно тут буде?» Сказав «Шматок, шматок, розкотися». Як тільки він це сказав, перед ним стали всякі лавки з усякою всячиною.

Дід зрадів:

— Аж оце буде диво сусідам! Як прийду додому, так ще більше наскликаю, чим учора.

Звелів він тому шматкові скотитися, взяв під плече та й пішов додому. Іде та й іде, вже стало над вечір хилитися, а додому ще далеко. «Що це, — дума дід, — за оказія така. Не хотілось мені заходити ночувати з шматком полотна, а прийдеться». Мусив дід знову заходити до тії баби ночувати.

Увійшов у хату та й каже:

— Оце, бабусю, як я ляжу спати, то ви не кажіть «Шматок, шматок, розкотися».

— Та нащо б я його казала.

Тільки той чоловік заснув, а баба до шматка та й каже тихенько:

— Шматок, шматок, розкотися!

Тільки та баба сказала, як перед нею стали багаті лавки з усякою всячиною.

Каже баба:

— Знов я тебе одурю, чоловіче!

Звеліла тому шматкові скотитися, заховала його мерщій в скриню, а натомість поклала свій.

От уранці встав той чоловік, взяв свій шматок та й спішить додому. Прийшов, а баба вже й не радіє тому, що приніс од Вітру шматок полотна, думає, що вп’ять буде таке, як з барилом. А чоловік їй велить іти скликати сусідів знову. Баба довго не хотіла, а потім таки пішла, наскликала сусідів, посходились люди в хату і ждуть, що буде. А чоловік виніс шматок полотна та й каже:

— Ану, дивіться, що воно буде, як скажу «Шматок, шматок, розкотися».

Сказав він раз — лежить шматок, сказав удруге — лежить шматок.

— Тьфу, — каже дід, — і що воно за оказія, що Вітер мене дурить та й дурить. Піду ще раз Вітра позивати.

Пішов у поле, знайшов Вітра та й каже:

— Дав ти мені барило, дав ти мені шматок полотна, а нічого й досі в мене немає, який був бідний, такий і лишився. Тільки жінка ще дужче лає, що пропав наш клунок борошна.

— Ну, нічого, — каже Вітер, — я твоєму горю допоможу. На тобі цю корову, тільки як ітимеш додому, то не кажи «Корово, корово, розложися», а потім не заходь до тієї баби ночувати, що ті рази заходив.

— Е, ні, — каже дід. — За цим разом не зайду ночувати до баби, поведу корову прямо додому.

Вивів ту корову у поле та й каже:

— Що він мені дав цю корову?! Годувати в мене нічим, що я з нею буду робити? А дай лишень скажу «Корово, корово, розложися».

Не встиг він те сказати, як перед ним утворився панський двір з розкішними хоромами.

— Аж оце, — каже дід, — зроблюся я паном. Таки Вітер не збрехав!

Звелів він тій корові зложитись, налигав її та й іде далі. Іде та й іде, іде та й іде, а надворі вже й ніч наступає, а хати того чоловіка ще й не видно. Думає: «Що ж його робити? Зайти до баби ночувати, так коли б ще не одурила. Іти ж додому — боюся, щоб часом не напали розбишаки та й не відібрали моєї корови. Мабуть, таки зайду до баби та заночую».

Зайшов до баби у двір, прив’язав корову до ясел там, де стоїть і бабина корова, а сам пішов у хату до баби проситись переночувати та й каже:

— Ото, бабо, поставив я коло ясел корову, так ви не йдіть де неї і не кажіть «Корово, корово, розложися».

— Та ні, — каже баба, — нащо б я казала.

Ліг той чоловік спати. Тільки він заснув, а баба нишком вийшла з хати та й каже:

— Корово, корово, розложися!

Корова розложилася. Гляне баба — аж перед нею стоїть панський будинок. Баба зраділа та мерщій звеліла тій корові зложитися. Відв’язала ту корову, одвела в свою загороду та й заховала, а свою корову такої ж масті поставила до ясел. Увійшла нишком в хату та й лягла собі спати.

Прокинувся той чоловік вранці, дивиться: баба ще спить. «Ну, — думає, — не ходила ще баба до корови. Піду ж я мерщій налигаю та буду йти додому». Взяв корову та й спішить додому. «Аж оце, — думає, — здивую всіх сусідів». Прийшов він додому та мерщій на жінку гукає:

— А йди, лишень, жінко, скликай сусідів, нехай подивляться, чим мені Вітер заплатив за клунок борошна.

Жінка сердиться та лає його, що він і сам не робить, і їй заважа. А він все-таки велить їй скликати сусідів.

Скликала жінка сусід, насходилась повна хата. Як посходились люди, тоді той чоловік увів корову та й каже:

— Корово, корово, розложися!

Сказав він раз, сказав удруге — стоїть корова, як і була.

— Ні, видко таки Вітер хоче мене обдурити, — каже дід.

Одвів ту корову в загороду та й зажурився: «Що його робити? Корова є — годувати нічим. Піду знову Вітра позивати».

Пішов він у поле, найшов Вітра та й каже:

— Ну, це вже як хоч, а я буду тебе позивати.

— Оце! — каже Вітер. — Хіба я тобі й досі не заплатив за той клунок борошна?

— Та чим же ти мені заплатив? — каже дід. — Барилом чи шматком полотна? Усе те, що ти мені казав — брехня.

— Ну, — каже Вітер, — оце останній раз даю тобі торбу. Щоб ти до мене більше не приходив. Бери оцю торбу, та як вийдеш у поле, то не кажи, що «Два з торби», бо буде тобі багато горя.

— Та цур йому! Я на неї і дивитись не буду, поки додому не донесу.

Взяв він ту торбу та й пішов додому. Вийшов у поле та й каже:

— А дай лишень я скажу «Два з торби».

Не встиг він це сказати, як з торби вискочили якісь два чоловіки і почали його бити. Як дід не кричав, як не просив їх — не перестають вони бити. От він і думає: «А давай я гукну «Два в торбу». Чи не послухають мене?» Не встиг він це сказати, як ті два вскочили в торбу. Взяв він тоді ту торбу та й пішов додому.

Як чоловік не спішив, щоб завидна додому дійти — не вдалось. Прийшлось знов заходити до баби ночувати.

Зайшов він до баби в хату та й каже:

— Оце, бабо, я ще раз у вас переночую. Сам я ляжу коло припічка, а торба моя нехай висить отут на кілочку.

— Про мене, — каже баба, — нехай і там висить.

— Тільки ви вже, бабо, цієї торби не займайте, не кажіть, що «Два з торби».

— Та нащо мені це казать?

Полягали вони спати. Той чоловік заснув, а баба почула, що він спить, встала тихесенько та мерщий до торби та й каже:

— Два з торби!

Не встигла вона це сказати, як вискочило два з торби та й почали тій бабі під боки давати. Як та баба не просила, щоб вони перестали її бити — не слухають. Баба вже й кричала б, та боїться, щоб той чоловік не почув, а вони все її б’ють та вимагають, щоб вона повернула все те, що забрала в того чоловіка. І божиться баба, і хреститься, що не брала, а вони як припечуть, припечуть! Думає баба: «Ну що ж, признаюсь».

Пішла принесла їм шматок полотна, барило, корову привела, а вони все б’ють, все б’ють. То баба стогнала, а то давай вже кричати. Як стала кричати, то й збудила того чоловіка. Він як схватився, що таке? Аж дивиться: два з торби б’ють бабу. Глядь — коли тут і корова його стоїть, і барило, і шматок полотна — все, що Вітер йому давав.

Він тоді як крикне:

— Два в торбу!

Вскочили ті два в торбу. Взяв чоловік торбу на плечі, забрав те полотно, барило, корову, що Вітер йому дав, та й пішов додому.

Прийшов додому та й пішов сам сусідів скликати. Зійшлось сусідів повен двір. Тоді він і каже:

— Ану, барило, розсипся!

Як розсипалось те барило, як стала перед людьми багата усадьба. Дивуються сусіди та завидують. А далі чоловік і каже:

— Шматок, шматок, розкотися!

Як розкотився той шматок, так і понабиралися десь лавки з усяким добром. А як сказав:

— Корово, корово, розложися! — так і утворились панські хороми.

У людей очі так і розбігаються. Як зашамоталися люди та давай тягти в кишені, хто що попав. Бачить дід, що біда, та й каже:

— Два з торби!

Як вискочило два з торби, як пішли тих сусідів розганяти та набране одбирати. Били всіх сусідів, скільки хотіли, а цей чоловік стоїть та тільки сміється. Потім і каже:

— Два в торбу!

Вскочили ті два у торбу, а сусіди порозбігалися, хто куди попав.

— Ну, — каже, — жінко! Ходив Вітра позивати та й випозивав. Поживемо тепер і ми так, як хотіли!

І стали вони жить та поживать.

***

Українська народна казка

Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» — «Добре, — кажуть бджоли, — пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося».

Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи його страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»

Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.

***

Милосердна пані

Була собі пані, та така… така… Ну, от побачите самі, яка!

Прийшов до неї дід, – старець, що милостині просить. Прийшов під двері, молиться та примовляє: «Подайте, Христа ради! подайте убогому для спасіння душі, милосердна пані!»

Почула пані та й думає: – «А справді! дам уже я йому що-небудь, – от хоч би оце яєчко-зносочок! Що вже там жалувати? Тож для спасіння своєї душі!» Закликала діда в хату, дала йому те яєчко, приказуючи: «На тобі, дідусю, яєчко, іззіж, старенький, та помолися за мене Богові!»

Узяв дід яєчко, дякує: «Спасибі вам, пані! Нехай вам Господь заплатить за вашу добрість!»

Пішов дід, а пані й думає: – «От і добре, що я дала йому те яєчко, – що вже жалувати! Тільки коли б же то він пам’ятав!» Та й гукає на діда: – «Діду! Діду! Вернися!»

Вертається дід (може думав, що пані ще що дасть), кланяється. А пані пита його: «Діду! діду! чи я ж тобі дала яєчко?»

– Дали, пані, – нехай Господь спасе вашу душу! Нехай вам дає щастя й здоров’ячка, – і вам, і вашим діточкам!»

– Ну, іди ж собі, йди! – каже пані, та й думає: «Ні, таки пам’ятає за мій дар».

Але подумала-подумала пані та й знов кличе діда: – «Діду! діду! вернися!».

– Що там таке знов? – думає дід вертаючись. А пані знов його питає: – «Діду! діду! чи я тобі дала яєчко?».

– Дали, пані, нехай вам Бог дає панування! Нехай вам Господь дає чого ви собі просите!»

– Ну, добре!., думає пані. – Нехай же молить Бога, нехай пам’ятає!». Коли бачить пані, що дід уже за ворітьми – так швиденько пішов. «Ой, забуде, ій-Бо, забуде!» Та давай гукати у голос: «Діду! діду! вернися!..».

Вертається дід знов. «Що це, Боже мій», – думає дід, – «не дає мені з двору вийти!»

Підійшов, а пані знов його питає: «Чи я, тобі, діду, дала яєчко?»

Взяла вже тоді старого досада: «Та дали, – каже, – бодай вам дихати не дало! Подарували те нещасне яєчко, та все мені очі вибиваєте! Нате вам його!» Та й кинув пані яєчко.

– Овва! – думає пані. – Через того клятого діда і спасіння душі пропало, і яєчко розбилось!..

***

Українські народні казки для дітей дошкільного віку

Іванко на службі у багача

Молодий Іванко найнявся одного разу до багача на роботу. Домовилися на один рік.

Багач і каже хлопцеві:

– За рік твоєї служби дам тобі стільки-то грошей і одну загадку. Якщо ту загадку відгадаєш, то одержиш плату, а не відгадаєш, то нічого тобі не дам.

Що мав бідний Іванко робити? – погодився на цю умову багача. А загадка була така: «Що таке чистота?!»

Пропрацював Іванко один рік. Прийшов час відгадати загадку, але він не міг. Тоді багач каже:

– Та щоб ти знав, Іване, чистота – то кішка. Вона живе у моїх покоях, щодня її слуги чистять, і ніяких реп'яхів та грязюки на ній немає, тому вона і є сама чистота.

«Нічого не зробиш», – думав Іванко.

Не відгадав загадку, то й плату не дістав. Тільки дав йому багач якийсь старий обдертий костюм.

Потім домовилися вони іще на один рік.

Друга загадка була така. «Що таке красота?»

Проробив Іванко ще один рік, але і тепер не міг відгадати загадку.

– Та щоб ти, Іване, знав, що красота – то вогонь, – відповів йому багач.– З вогнем готують мої слуги і печене, і варене. Усе непотрібне він спалить, та ще й світить людям уночі. Тому вогонь і є найбільшою красотою.

Як за перший рік служби, так і тепер – не дав багач Іванкові жодної плати тому, бо не відгадав загадку.

Але Іванко добре запам'ятав багачеві загадки, бо за них він працював цілих два роки.

Що мав бідний хлопець робити? Найнявся до багача і на третій рік.

Загадка третього року була така: «Що таке благодать?»

Прослужив Іванко у багача і третій рік, але і цю загадку не міг відгадати.

Багач йому каже:

– «Благодать – то вода. Вона втоляє спрагу людям і всім тваринам, вона і колеса моїх млинів крутить, прибутків багато приносить, то ж чи це не справжня благодать?».

Тоді каже Іванко багачеві:

– Добре! Я буду робити у вас іще один місяць, але якщо ви не повторите свої відповіді на всі три загадки, то повинні мені заплатити за всі три роки моєї служби.

Багач на це погодився.

А це було якраз у пору весни.

Вийшов Іванко в поле орати. Через якийсь час дивиться – іде багач.

«Що це може означати?» – дивувався Іванко.

Прийшов багач ближче, сів на межу і дивиться, як Іванко оре.

Як довго він там сидів, то важко сказати, бо час швидко минав.

А коли надійшла обідня пора, то багач послав Іванка до себе, щоби йому приніс обід.

Послухав Іванко багача і пішов до нього в будинок. Дивиться, а у багача дім загорівся. Прибіг він на поле і говорить, що трапилося. Та сказав це не просто, а словами багачевих загадок: «Чистота красоту винесла на висоту. Давайте скоро благодать, бо вам домом не владать».

Багач на це нічого не міг відповісти, бо не знав, що ці слова означають.

Тоді він каже слузі:

– Поясни мені, Іване, що означають ці слова, бо я їх не розумію. Тепер Іванко пояснив багачеві: «Чистота красоту винесла на висоту», – то це означає, що на кішку, тобто на чистоту, упала красота, тобто розжарений вугіль, і кішка від страху вибігла на висоту, тобто на горище, і від жару горище загорілося. А дальші слова: «Давайте скоро благодать, бо вам домом не владать», – то це означає, що давайте швидко воду, тобто благодать, щоб вогонь погасити.

Прибіг багач додому і переконався, що Іванко правду казав, бо хата його дійсно згоріла. Діватися було нікуди.

Позичив багач грошей від своїх родичів та й заплатив Іванкові за всі три роки його служби.

Тут і казці кінець.

***

Ох!

Колись-то давно, не з моєї пам'яті, мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий як треба: таке ледащо той одинчик, що господи! Нізащо і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться... Батько й мати журяться:

— Що нам з тобою, сину, робить? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!

Так йому не до того; сидить та просцем пересипається... Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:

— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, куди найняв, то, може б, його чужі люди чому вивчили.

Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік; заліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його побив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його побив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько бідкається — що робить?

— Поведу,— каже,— вражого сина ледащо у інше царство; де найму, то найму, може, він відтіля не втече.— Взяв його і повів.

Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а там над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:

— Притомився я, сяду, одпочину трохи.

От сідає на пеньок та:

— Ох! Як же я втомився! — каже.

Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

— Що тобі,— пита,— чоловіче, треба од мене?

Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому:

— Хіба я тебе кликав? Одчепись!

— Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав!

— Хто ж ти такий? — пита чоловік.

— Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.

— Ні, кликав, ти сказав: Ох!

— Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав: ох!

— Куди ж ти йдеш? — пита Ох.

— Світ за очі! — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома що найму, то й утече.

— Найми,— каже Ох,— у мене, я його навчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його — бери, а не впізнаєш — ще рік служитиме у мене!

— Добре,— каже чоловік.

От ударили по руках, запили могорич гарненько,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

От як повів його Ох, та й повів аж на той світ, під землею, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої, а в тій хатці усе зелене: і стіни, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все... А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!..

— Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та попоїси трохи!

Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.

— Ну,— каже Ох,— піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він його взяв, звелів наносить дров, положив на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох оп'ять звелів дрова рубать — той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, углину сприснув живущою водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та оп'ять живущою водою сприснув углину — і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов у той ліс до того пенька обгорілого, сів та:

— Ох!

Ох і виліз з того пенька та й каже:

— Здоров був, чоловіче!

— Здоров, Ох!

— А чого тобі треба, чоловіче? — пита Ох.

— Прийшов,— каже,— за сином.

— Ну, йди, як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати; Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалося до біса півнів!

— Ну, пізнавай,— каже Ох,— де твій син?

Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові: один у один — не пізнав.

— Ну,— каже Ох,— йди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому.

От виходить і другий рік; чоловік оп'ять йде до Оха. Прийшов до пенька:

— Ох! — каже.

Ох до його виліз.

— Йди,— каже,— пізнавай! — Увів його у кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.

— Йди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме у мене.

Чоловік і пішов журячись.

Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде — аж йому назустріч йде дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.

— Здоров, чоловіче!

— Доброго здоров'я, діду!

— Куди тебе бог несе?

— Йду,— каже,— до Оха виручать сина.

— Як саме?

— Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.

— Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме!

— Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі... Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?

— Знаю! — каже дід.

— Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молить! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!

— Слухай же,— каже дід.— Як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!

Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька.

— Ох! — каже.

Ох і виліз до його, і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх така сила, що господи, і все один в один.

— Пізнавай,— каже Ох,— де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.

От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею, сам собі надувся та оскубається. Чоловік і каже:

— Ось мій син!

— Ну, вгадав! Коли так, то бери.

Взяв, перекинув того голуба — став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує... Раді обидва!

— Ходім же, сину, додому.

От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:

— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний... Служив ти три роки, та нічого не заробив!

— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя, от у нас і гроші будуть, розживемось!

Йдуть та йдуть, аж там на узліссі собаки ганяють лисицю, так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекидається хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.

— Се твій хорт?

— Мій!

— Добрий хорт! Продай його нам.

— Купіть.

— Що тобі за його?

— Триста рублів без ретезя.

— Нащо нам твій ретязь — ми йому позолочений зробим. На сто!

— Ні.

— Ну, бери всі гроші, давай хорта.— Одлічили гроші, взяли хорта — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

Йдуть та йдуть, батько й каже:

— Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись...

— Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— паничі їхатимуть по перепелиці з соколом: то я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів без шапочки.

От йдуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом, так зразу і насів на того перепела. Паничі побачили.

— Це твій сокіл?

— Мій.

— Продай його нам.

— Купіть.

— Що тобі за його?

— Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

— Ми йому парчову зробимо...

Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицю, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

— Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.

— Постійте, тату, ще буде. Як будемо,— каже,— іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.

От підходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувся конем — і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитом землю вибиває! Тут понаходилось купців — торгують.

— Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть!

— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п'ятсот.

— Ні!

А це підходить циган сліпий на одне око:

— Що тобі, чоловіче, за коня?

— Тисячу без недоуздка.

— Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!

— Ні, не рука,— каже батько.

— Ну шістсот... бери!

Як узяв той циган торгуваться, як узяв — так чоловік і шага не спускає.

— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.

— Е, ні, цигане, недоуздок мій!

— Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...

— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.

— Ну, батю, я тобі п'ять рублів накину,— тільки з недоуздком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п'ять карбованців. Взяв і оддав. Запили могорич; чоловік пішов, взявши гроші, додому, а циган — на коня та й поїхав. А то не циган, то Ох перекинувся циганом.

Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари... От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.

— Не втік-таки від моїх рук, вражий син! — каже жінці.

От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить — та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме... От оце вона дожене та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

— Коли ти, кумонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці,— то я і так чую!

Та це що нажене щука окуня та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та:

— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!

Довго ганялись щука за окунем — та ні! А це випливає той окунь на берег — аж там цариця шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі. Царівна й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:

— Який я, таточку, гарний перстень найшла! — Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіть: такий гарний!

Коли це через якийсь там час доложили царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся). Цар вийшов:

— Що тобі треба, старичок?

— Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?

— Ні,— каже цар,— моя дочка знайшла.

Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:

— Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! — А Ох так просить:

— Що хочете, та й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень!

— Ну, коли так,— каже царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю...

Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював... А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі...

А з тієї пшонини перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:

— Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі порадився цар, взяли їх поблагословили та подружили, таке весілля справили, що увесь мир скликали. І я там був, мед-вино пив, хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

***

Вовк, собака та кіт

Був собі чоловік, і жив у нього собака. Собака цей, поки молодий був, то й стеріг хазяїна, а як зістарився, то господар прогнав його з подвір’я. Ходив він собі степом, ловив там миші, що попало, те й їв.
Уночі перестрів того собаку вовк та й каже:
—  Здоров був, собако!
Поздоровкалися. Вовк і питає:
— Куди ти, собако, йдеш?
— Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його добро, а як зістарився, то він мене прогнав…
Вовк тоді до нього:
— Може,   ти,   собако,   їсти   хочеш?
— Дуже хочу,— відповідає той.
Вовк говорить:
— Ходім, я тебе нагодую.
— Пішли.
Ідуть степом. Побачив вовк вівці й посилає собаку:
— Піди подивися,  що то  пасеться?
Пішов собака, подививсь, вертається й каже:
— Вівці.
— Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємося, голодні   будемо.   Ходім,   собако,   далі.
Ідуть далі. Побачив вовк гуси.
— А піди,— каже вовк,— подивися, собако, що то там пасеться?
Пішов собака, подививсь, вертається й каже:
— Гуси.
— Хай вони повиздихають! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємося, голодні   будемо.   Ходім,   собако,   далі.
Ідуть вони далі. Побачив вовк — коняка пасеться.
— А піди,— каже, — собако, подивися, що то пасеться?
Собака прибігає й каже:
— Коняка.
— Ну,   то   буде   наша,— каже   вовк.
Пішли вони до тієї коняки. Вовк почав щосили рити землю, щоб розсердитися. Тоді питає:
— А дивися, собако, чи в мене вже хвіст тріпочеться?
Подививсь собака.
— Трохи,— відповідає.
— А тепер дивися,— каже вовк,— чи посоловіли в мене очі?
— Авжеж,— відповідає собака.
Тоді   вовк  як  кинеться,  як  ухопить тую коняку за гриву! Розірвав її. Сіли вони разом із собакою та їдять. Вовк молодий, то він і наївся скоро. А собака старий, гризе-гризе й нічого не з’їсть. Поприбігали собаки з навколишніх сіл та прогнали його.
Іде той голодний собака степом. Назустріч   йому   такий   саме   старий   кіт.
— Здоров був, коте! — каже йому собака.— А куди це ти йдеш?
— А так, блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна — миші ловив. А тепер уже старий став, чую погано, миші бачу погано,— хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав із двору… То оце я й блукаю степом…
Собака каже:
— Ну ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака хоче так робити, як вовк).
Ідуть вони вдвох. Побачив собака вівці та й посилав кота:
— Біжи,– каже,— брате,    подивися, що то пасеться?
Кіт побіг, подививсь і каже:
— Вівці.
— Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!
Ідуть. Собака побачив гуси.
— Піди,— каже,— подивися, коте, що то пасеться?
Кіт побіг, подивився і каже:
— Гуси.
— Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємося. Ходім далі!
Ідуть собі далі. Побачив собака коняку.
— Біжи, брате,— каже собака котові,— подивися, що то пасеться?
Пішов кіт, подивився й каже:
— Коняка.
— Ну, це,— каже собака,— буде наша, поснідаємо добре!
Почав собака рити землю, яриться та й каже:
— А дивися, коте, чи в мене вже хвіст тріпочеться?
— Ні,— відповідає той.
Собака знов риє землю, щоби розсердитися, та й знову питає:
— А що, чи тріпочеться?  Кажи, що тріпочеться!
Подивився кіт та й каже:
— Трішки почав тріпотітися…
— Тріпнем бісову коняку! — рикнув собака.
І знов почав він рити землю і питає кота:
— А дивися, брате, чи посоловіли в мене очі?
А кіт каже:
— Ні.
— Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли!
— Ну, нехай посоловіли,— погоджується кіт.
Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А коняка як дасть йому копитами по голові! Собака упав і очі витріщив. А кіт підбіг та й каже:
— Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!

***

Скільки в небі зірок

Жив собі дуже багатий чоловік, він часто хвалився, що краще від нього ніхто не живе, бо він ніяких клопотів не має. Дізнався про це цар і дуже розгнівався, як таке може бути, що цар має клопоти, а хтось їх не має. Написав цар чоловікові листа, загадавши дві загадки: щоб полічив на небі всі зірки і щоб написав цареві, де середина світу. Дав термін чотири дні. А якщо цього не зробить, то зніме йому голову з плечей.

Прочитавши листа, багатий чоловік дуже зажурився. Довідався про це один циган і запропонував чоловікові піти замість нього до царя, якщо той дасть йому корову.

– Я тобі дам і три корови, якщо мене виручиш, – відказує багатий.

Тоді циган помився, поголився, переодягнувся, сів на коня і поїхав до царя.

– От я і приїхав до вас, славний царю, зі своїми відповідями на ваші загадки, – каже циган цареві.

Тоді цар питає:

– Ну, чи порахував ти, скільки на небі зірок?

– Порахував, – відповідає циган.

– Ну, то скільки ж на небі зірок? – питає цар.

– Саме стільки, скільки на цьому коневі волосин, – відповідає циган, – якщо не вірите, славний царю, то самі полічіть.

Бачить цар, що загадка відгадана, і не знає, що на це сказати. Питає другу загадку:

– А де середина світу?

Циган покрутився і на одному місці вдарив палицею об землю і каже:

– Якраз тут і є середина світу. Якщо не вірите, славний царю, то переміряйте.

Не знав цар, що на це циганові відповісти, і відпустив його додому. Приходить циган до чоловіка і розповідає, як було. Віддячив той циганові, дав три корови та ще й триста золотих грішми.

– Оце тобі, цигане, за те, що ти врятував мене від смерті, – сказав на прощання.

І з того часу на небі зірок раховано-непераховано. А де середина світу досі ніхто не знає.

***

Як квітень до березня в гості їздив

Колись давно покликав березень квітня до себе в гості. Квітень поїхав возом, а березень заходився та такого наробив, що мусив квітень додому вернутися: сніг, мороз, завірюха! — не можна возом їхати.

На другий раз знову поїхав квітень до березня в гості, та на цей раз уже не возом, а саньми. Березень пустив тепло, сніг розтанув, річки розлилися,— знов мусив вернутися квітень.

Зійшовся квітень з травнем і скаржиться:
— Скільки вже разів зриваюсь їхати до березня в гості, та ніяк не доїду — ні возом, ні саньми. Поїду возом — зробиться зима така, що й осі пообмерзають, і колеса не крутяться; поїду саньми — теплінь така стане, що ні возом, ні саньми.

А травень і каже:
— Я тебе навчу, як доїхати. Зроби так: візьми воза, сани й човен, то тоді, певне, доїдеш.

Послухав квітень і, діждавшись слушного часу, зробив так, як порадив травень. Їде саньми, а на санях воза й човен везе. Березень дав тепло, і сніг розтав. Тоді квітень кладе сани й човен на воза і таки далі їде. Став знову мороз і сніг — квітень знов поскладав човен і воза на сани. Далі розтав сніг, розпустило скрізь річки, і не можна їхати ні саньми, ні возом. Тоді квітень склав на човен сани й воза і поїхав ще швидше по воді. Приїхав до березня в гості так, що той і не сподівався.

Здивувався березень та й питає:

— А хто тебе навчив, як до мене дістатися?

— Та, спасибі йому, травень порадив, як їхати.

Березень і каже тоді:

— Зажди ж ти, маю, я ще тобі крильця обшмагаю!

То від цього й тепер часто в травні березневі морози бувають, бо березень і досі сердиться на травня.

***

Українські народні казки для дітей дошкільного віку

Королевич і чортова дочка

Був один король, що мав лиш одного сина. А той син був ще дуже молодий, може, мав десь так сімнадцять або вісімнадцять років; він ходив усе з своїм татом на полювання. Та одного разу якось в лісі, не хотячи розлучилися, й розійшлися. На того молодого натрафила десь в лісі біда та й його ухватила й занесла на хмарах так далеко, що він і сам не знав куди – десь геть на край світа до найстаршого чорта. А в того чорта були три доньки – всі три однакі, дуже файні. Ну, як його вже принесло хмарами до того найстаршого чорта, він там переночував, а рано взяв його той найстарший чорт та й повів у ліс, відміряв йому сто моргів лісу – самих дубів – та й каже:

– Маєш мені нині до вечора цей ліс – цих сто моргів – зрубати та й порізати, та й в шуги скласти. А як мені то не зробиш, то будеш повішений або розстріляний.

Та й лишив його, а сам собі пішов геть. А він так зажурився, так йому жаль умирати, але що, коли добре знає, що не годен сам і за рік тілько лісу скласти в шуги, а не то за один день. Він і не зачинає нічого робити, бо знає, що йому однако вмирати, хоть би робив так, щоб аж розпирався, а хоть нічого таки не буде й зачинати. Сів та й плаче.

Вполудне виносить йому їсти того чорта донька найстарша та й каже:
– А ти чого плачеш?

Він каже:

– А як же не плакати, коли мені твій тато заміряв сто моргів цього лісу та й казав, що як до вечора не зітну та й у шуги не складу, то мене або завісять, або розстріляють.

Вона каже:

– А оженишся ти зо мною?

Він каже:

– Чому ні, оженюся.

Ну, то не журися нічого, їж та лягай спати.

Він попоїв та й ліг спати, а вона дал а чортам знати й сказала, аби їй зараз той ліс стяли, порізали та й у шуги склали. Чорти як пустилися та й за півгодинки увесь ліс дʼземлі звалили. А нім він один сон проспав, то вже шуги стояли готові, та й він нікого не видів, лиш її, що коло нього сиділа.

Вона каже:

– Ну тепер ти бери сокиру та й собі щось ніби поковтуй коло шугів, аби тато видів, що ти щось робиш, як прийде дивитися, чи ти стяв ліс. А я йду додому, аби тато мене тут не застав.

Він так і зробив. Узяв сокиру та й ходить помежи шуги, щось поковтує, ніби щось поправляє. А найстарший той чорт виходить та й дивиться, що він щось поправляє, та й каже:

– А що, стяв-єс увесь ліс?

Він каже:

– Таж-єм стяв, от дивіться, що-м стяв. Чорт подивився, пообзирав шуги та й каже:

– Ну, ходім додому.

Прийшли вони додому та повечеряли, чорт дав йому екстра-цимбрю (кімнату) та й казав у ній спати.

Рано як пробудився й поснідав, чорт прийшов до нього та й каже:

– Ходи зо мною.

Він пішов з ним, а той завів над море таке велике, що оком його не мож зоздріти, та й каже:

– Маєш мені до вечора це море вичерпати так, щоби тут була суха земля. А як не вичерпаєш, то будеш або повішений, або розстріляний – памʼятай собі!

Він взявся черпати то море. Черпає, черпає, може, зо дві години, але й знаку не слідно, аби води зменшувалося. А він так зажурився, так йому жаль умирати, але що, коли добре видить, що не годен і за ціле своє життя тілько води вичерпати, а не то за один день. І він лишив черпати, бо знає, що йому однако умирати, чи сяк, чи так, хоть би черпав так, щоб аж розпирався, а хоть не буде нічого робити. Сів та й плаче.

Вполудне виносить йому їсти середуща донька чортова й видить, що він плаче, та й каже:

– А ти чого плачеш?

Він каже:

– А як же мені не плакати, коли твій тато казав, що як це море до вечора не вичерпаю, то мене або завісять, або розстріляють.

Вона каже:

– А оженишся ти зі мною?

Він каже:

– Чому ні, оженюся.

– Ну, то не журися нічого, їж та лягай спати. Він попоїв та й ліг спати. А вона дала чортам знати та й сказала, аби їй зараз то море вичерпали та й висушили. Чорти як пустилися та й за малу годину вичерпали та й випили геть усю воду з того моря.

А нім він один сон проспав, то вже була там суха земля, де було море, і він нікого не видів, лиш вона сиділа коло нього та й каже йому:

– Ну тепер ти йди та щось ніби роби, поправляй, аби тебе тато застав при роботі, як прийде дивитися, чи ти вичерпав море. А я піду додому, аби мене тут тато не застав.

Він так і зробив, а вона побігла додому. Увечір вийшов найстарший чорт та й каже:

– А що, вичерпав-єс?

Він каже:

– Таж-єм вичерпав, от дивіться, що-м вичерпав.

Той взяв його додому, повечеряли та й пішли спати. А рано прийшов знов до нього найстарший чорт та й каже:

– Ходи зо мною.

Він пішов. А той його знов привів на то місце, що вчора, та й каже:

– Маєш мені до вечора це поле, що-с вчора висушив, виорати та й засіяти пшеницею, ту пшеницю ізжати та й до вечора в клані скласти. А як не зробиш так як тобі кажу, то будеш або повішений, або розстріляний – ну, памʼятай же собі.

Та й сам пішов собі геть від нього. А він як то вчув, та й таки засторопів, бо йому й на думку не приходило, щоби то так мож було зробити. Він і не зачинає нічого, лиш сів та й плаче до розпуки, бо жаль було вмирати, а знав, що йому вже ніщо не поможе. Плаче він так аж до полудня і не зачинає нічого робити.

Виносить йому їсти наймолодша донька того чорта ї уздріла, що він плаче, та й питає:

– Чого ти плачеш? – бо їй жаль його зробилося.

Він каже:

– А як же мені не плакати, коли твій тато сказав, що як нині до вечора не зорю оце поле й не посію на ньому пшеницю, як ще до вечора не зберу тоту пшеницю в клані, то мене або повісять, або розстріляють.

Вона каже:
– А оженишся ти зо мною?

Biн:

– Чому ні, оженюся.

Вона:

– Ну, присягни ж мені, що оженишся.

А він каже:

– Ну , як же я можу з тобою ожинитися, коли ви всі три однакові, так що я вас не можу розпізнати та й намість (замість) тебе можу з другою ожинитися?! To як можу присягати?

А вона каже:

– Я вже на то дам раду, що ти мене пізнаєш, лиш присягни.

Він взяв та й присягнув. А вона каже:

– Дай же ти мені свій перстінь, а я дам тобі свій, та й лиш подивишся на свій перстінь, зараз мене пізнаєш межи сестрами.

Ну вже вони заміняли перстені, а вона каже:

– Ну, тепер ти не журися, їж та й лягай спати.

Він попоїв та й ліг спати, а вона дала знати всім чортам та й наказала їм, аби зараз то поле зорали, засіяли пшеницею та й аби зібрали ту пшеницю в клані. Чорти зараз пустилися та й за мінуту зробили все так, як вона розказала. Той пробуджується та й дивиться, а то вже стирти з пшеницею на тім полі. Він утішився, а вона каже:

– Ну тепер я біжу додому, аби мене тато тут не застав, як вийде дивитися, чи ти зробив то, що він казав тобі зробити. А ти йди та щось ніби поправляй клані, аби тебе тато застав при роботі. І памʼятай за присягу й за перстінь, та й побігла додому.

А він встав, взяв граблі та й ходить помежи клані, щось ніби загрібає, поправляє. Старий надходить та й питає:

– А що, зробив-єс, що-м ти казав?

Він каже:

– Ну, таж-вм зробив, а подивіться, що-м зробив.

– Ну, ходім додому.

Прийшли вони додому, повечеряли та й лягли спати.

А на другий день приходить до нього старий чорт та й каже:

– Оженишся з моєю донькою?

Він каже:

– Ну, та як хочете, аби-м ожинився, то оженюся.

А чорт каже:

– Ну то ходи зо мною.

Та й повів його ід своїм донькам. Прийшли дʼним, а то стоять три дівки, всі три однакі та й однако убрані, доста того – три, як одна. Чорт каже:

– Ну, котру собі вибираєш?

А він глипнув по руках, уздрів свій перстінь, та й каже:

– З оцею оженюся.

А чорт сказав, аби знов пішли перебратися інакше, але всі три однако, та й аби стали інакше в ряді, як перше. Перше та наймолодша стояла на краю, бо вони стояли по старшині. Ну вже вони стали в ряд так, що та наймолодша була всередині. Чорт привів його дʼним та й знов питається, котру собі вибирає. А він знов пізнав по перстеню та й каже на середню:

– Оцю.

Він (чорт) знов казав їм перебратися та й стати так, аби та наймолодша стояла на тім місці, на котрім насамперед стояла найстарша, та й приводить його ід ним, та й каже:

– Ну, котру собі вибираєш?

А він знову глипнув на перстінь та й каже знов на наймолодшу:

– Оцю.

Чорт каже:

– Ну, то оженишся з нею.

Але чорт десь вийшов з дому, а він її підмовив, аби вона з ним тікала до його краю, що там ліпше й веселіше та й що він великий багач. Вона дала намовитися, та й утекли. Вона його взяла на хмари, та й тікають що можуть. Чорт прийшов додому, а їх нема дома. Він розіслав чортів на всі боки, аби довідалися, де вони. Але всі поверталися, кажуть:

– Не знати де. Були ми скрізь по всій землі, та й ніде нема.

Але надбігає ще один та й каже, що втекли хмарами в край того королевича. А стара чортиця – нібито жінка того найстаршого – каже свому чоловікові:

– Біжи, аби-с мені їх зараз завернув.

Він, чорт, перекинувся в грім та й летить за ними. Вже мав їх подогонити, але вона, та донька чортова, подивилася назад себе, ніби обіздрілася, уздріла його та й перемінилася сама у воду, а королевича перемінила в слуп, та й поставали. А він (чорт) прибіг до води та й вернувся назад додому, каже:

– Втекли, не видів-єм їх ніде, лиш видів воду та й слуп.

А чортиця каже:
– Таже та вода, то вона, а слуп, то він, бодай же тебе, нащо-с такий дурний! Біжу я сама за ними.

Перекинулася в блискавку та й летить хмарами. А вони, як старий чорт вернувся, знов тікали хмарами що могли. То вже великий час минув, нім він вернувся додому, нім їй розказав та й нім вона пустилася здоганяти. Але вона як перекинулася в блискавку, як пустилася хмарами та й подогонила. Вона, та донька чортова, обіздрілася та й пізнала свою маму, що здоганяє, та й в той раз перекинулася в море, а він – у хрест. А стара чортиця прибігла до моря й до хреста та й дивиться, що вже дальше нічого не видко, та й сама обійшлася, ніби не пізнала, що море – то ї донька, а хрест – то він, того короля син, та й вернулася додому. А вони за той час утекли додому, ніби до тата його. Як вони прийшли, то дома ним дуже утішилися, звичайно, не виділи його через довгий час, бо хто знає, як довго його не було. Вже гадали, що його ніколи не будуть видіти, що може вже вмер або що його щось в лісі розʼїло.

Але він, королевич, як вже прийшов додому, її не схотів, тої чортової доньки, прогнав її від себе. А його тато вибрав йому таки в своїм селі дівку в якогось доброго багача. Але як він ту чортову доньку прогнав, то йому умкло (замкнуло) мову так, що не говорив, а донька того багача не хотіла за нього йти. Але її зачали силувати, та й таки вже мало бути весілля.

В тім селі був мельник, а він мав служницю. Та служниця була паскудна. Вона пішла по воду до кирниці. А та чортова донька, що її той не хотів, пішла та й влізла в кирницю. Служниця прийшла по воду до тої кирниці, уздріла її та й гадала, що то вона уздріла свій образ у кирниці, та й гадала, що то вона така файна. Кинула коновками ід землі та й каже: «Але світ забув, щоби я, така файна, вам, мельникам, служила». Та й пішла собі геть, а коновки лишила. А та чортова донька вилізла з кирниці, взяла коновки, зачерла води та й занесла до мельника й каже:

– Принесла-м вам коновки, що ваша служниця кинула коло кирниці та й казала, що вона, така файна, не буде вам служити, й собі пішла геть. Якби-сте хотіли, то я би у вас служила.

Мельник прийняв її на службу, та й вона служить. А той син того короля прийшов до млина молоти вже на весілля. Вона його уздріла та й зачала з ним щось говорити, та й йому трохи попустило мову. Ну, пішов він додому, а до млина прийшов багач также молоти на весілля. З ним прийшла і його донька, що мала віддаватися за того сина королевого, уздріла ту служницю, як прийшла додому та й каже:

– Як мені справите таку одежу, як має мельникова служниця, то піду за нього – за того сина королевого, а як ні, то ні.

Але такої одежі ніде не мож було купити. А вони що не що робити – пішли зичити одежі в мельникової служниці. Прийшли до неї, а вона каже:

– Як мені позволите з князем спати одну ніч, то позичу, а як ні, то ні.

Ну, не було що робити, мусили їй позволити. А вона як зачала його просити, аби з нею таки оженився, каже:

– Видиш, я тебе вирятувала від смерті та й єм лишила свого тата й маму, та й пішла-м з тобою, куди-с сам хотів. Якби не я, то ти би вже ніколи не був видів ані свого батька, ані мами, ані хати своєї, а ти мені за то так відплачуєш – га?!
Доста того, що як зачала його конопатити, та й його так загулюкала, що він таки з нею оженився.

***

Дерево до неба

Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив раз один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.

Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою — то не легка справа!

Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та і прості хлопці, хто дуже красивий був.

Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.

Айбо дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їй. І сказала батькові, що немає дяки віддаватися.

Цар розсердився:

— Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.

Але дівка мудрує.

Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть — у теплих, гарячих краях — квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар.

Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.

Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними:

— Не бійтеся, квітоньки, не лишу я вас, хоч як нянько буде намагатися видати мене за якогось далекого принца.

Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося... Випав страшний град. Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити.

Але сад був чорний од спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите... І все геть посохло, як би гарячою водою було спарене.

Вийшов цар з палацу і не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А вона не озивається. Шукав, шукав — не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питають... Нема!

Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство.

Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула.

Дуже журиться цар. Одна в нього була дочка і зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів.

Ходять до нього лікарі, та задар: хирів і хирів.

Раз задрімав цар у саду, й приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка...

Пробудився цар і думає собі:

«Сон сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану, спробуймо!»

І дав знати по усіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі володіння передасть йому.

Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легені... Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний голосився у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником. Лізли — одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видно, але далі не могли і злазили.

Так тривало день, другий, третій... Далі — тиждень, два... Успіху ніякого!

Та був у царя один свинарчук — колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилізти на дерево, й думає собі:

«Гей, коби цар дозволив мені, приніс би я од змія його дівку!»

Й не перестав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось проговорив уголос:

— Гей, коби цар дозволив мені!

А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже:

— Газдо, спіши до царя й проси дозволу лізти. Ти вилізеш на високе дерево і визволиш дівку. Я тебе добре знаю. Сю пораду даю через те, що ти нас чествував. Най цар заріже старого безрогого буйвола, най з нього злуплять шкіру, а з тої шкіри най накаже пошити для тебе три кожухи.

Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений в саду, дарма його смішив придворний блазень.

— Чого, Іване, ти прийшов?

— Пресвітлий царю! Бачу, тут багато лазунів. Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцезну-доньку.

Засміявся цар, хоч невесело в нього на душі:

— Тобі, Іване, на дерево лізти? Ліпше приголосися цьому дурневі за помічника. Дурна твоя бесіда!

Розсердився хлопець:

— Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти! Тоді цар питає свого блазня:

— Но, що ти скажеш на Йванову бесіду?

— Дайте мені Івана помічником, бо він ще дурніший, аніж я. Гірше розсердився легінь.

— Пресвітлий царю,— каже грізним голосом,— не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та із його шкіри пошити три кожухи. Й дозвольте мені лізти. Якщо вернуся без принцезни, робіть з моєю головою, що захочете.

Дивиться цар на хлопця і думає: «Тут уже не фігля»,— і говорить.

— Добрі є. Буде, як ти хочеш. Заб'ємо буйвола. Але пам'ятай, що без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади із дерева і ліпше зломи собі голову. Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає.

Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкіри хлопцеві кожухи. Як було готово, покликав Івана:

— Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти. Або царство, або смерть!..

Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив'язав на плечі. Узяв сокиру і пішов під дерево. Людей — страх! Усі чекають...

Іван оглянув дерево і затяв сокиру. Став на сокиру, потім вийняв і затяв над головою: так піднімався все вище і вище. Скоро зник з очей.

Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одяг на себе другий кожух — знову лізе, лізе... Та через день подерся і той.

— Но, кожуше,— каже третьому, коли на себе одягнув,— хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу.

І доліз до гілки, котра рівно вбік росла.

Хлопець сів на гілку і говорить сам собі: «Іване, вернися!» А другим голосом: «Іване, не вертайся, лізь сміливо далі!»

І доти доліз, що подерся і третій кожух: груди — у крові...

Не зважав на це Іван. Добрався вже до першого листя, зажмурив очі й каже:

— Но, світе, здоров був! Або виграю, або програю!

І з зажмуреними очима скочив на перший лист. Лиш простерся...

Розплющує очі, а тут такий світ, як і долі, звідки він прийшов: трава росте, поля, ліси, гори...

Йде, йде. Блудить. Нараз бачить: на горі палац обертається на качачій нозі.

Вдарив Іван сокирою в цю ногу, й палац зупинився. Навколо двері й брами нараз повідчинялися, і хлопець — шмиг! — у царський двір. В ту ж мить усі двері зачинилися, і палац знову крутиться.

Іде Іван, розглядається, а ніде нікого. Коли зайшов у палац, біжить до нього дівчина. Дивиться, а то царська дочка! Вона до нього:

— Ой Іванку, як ти сюди потрапив?

— Не питай нічого, збирайся до нянька, бо той вмирає за тобою.

Вона як це почула, то аж зблідла:

— Іване, не кажи такого, бо коли тебе почує змій, мій чоловік,— зразу кінець буде і мені, й тобі!..

Не встигла договорити, а змій уже тут: сім голів, і з кожної гортанки палахкотить полум'я, на сім метрів усе палить. Злякався Іван.

— Що се за творіння? — питає змій.— Відразу йому кінець. Дівчина осмілилася і заговорила:

— Се ж мій вірний слуга! Не може без мене і прийшов сюди, аби й тут мені служити!

Змій притих, та хмураво ще поглядає на Івана.

— Добре, не вб'ю тебе. Але задар хліба не будеш їсти. Йди за мною. Дам тобі роботу.

Йде Іван за змієм. У кінці двору хлів. Змій відімкнув двері, а там на помості лежить кінь, бідний-пребідний: мухи бринять над ним, шкіра облізла. Не може встати, лише крекче.

— Видиш цього коня? Будеш його доглядати, годувати і поїти. Давай йому доста всього, але того не дай, що буде просити.

— Та як то все давати, а що просить — не дати?

— Я тобі сказав, а ти виконуй! І йде геть. Потім вернувся:

— Іване, міркуй! Якщо спробуєш мене обдурити, твоє життя кінчиться...

Почав Іван носити коневі їсти: доброго сіна, конюшини, вівса, ячменю. А кінь і в рот не бере. Лежить і голову не підводить. Іван пошкодував його, гладить і приговорює:

— Їж, конику, їж... Може, поздоровшаєш. Я тебе по-людському буду обслуговувати.

Кінь слухає, слухає і людським голосом озвався:

— Виджу, хлопче, ти доброго серця. Ай-бо задар силуєш мене їсти сіно та овес. Се не моя їжа.

— А чим же тебе годувати?

— Я їм гарячу грань, а п'ю полум'я. Давай мені грань і напувай полум'ям, тоді буду здоровий.

— Але шаркань наказав того не давати, що будеш просити!

— Як ти слухатимеш змія, то не визволиш принцезну, бо я знаю, що ти би хотів її урятувати. А тут нема нікого, хто може змія знищити, лиш я. Через це він мене отак мучить, аби я загинув.

— Проси, конику, що хочеш! Все дам, аби визволив принцезну!

— Я від тебе багато не прошу. Лиш у неділю, коли шаркань полетить за гори, спали козел дров, а я грань поїм. І буде все гаразд. Та будемо діяти таємно.

Так і сталося. Коли була неділя, змій розпростав крила й полетів. Іванові тільки того й треба. Запалив дрова. Ще вони не догоріли, набрав лопату жару і поніс коневі. Кінь одним духом проковтнув і вже годен був підвести голову. Поніс Іван другу й третю лопату жару. Як це кінь з'їв, уже й на ноги встав.

Тоді Іван зняв з нього ланцюги. Кінь вибіг на двір, поковтав усе полум'я й поїв усю грань.

Іван приглядається: коник не простий! Шерсть золота, замість чотирьох у нього п'ять ніг, крила зверх лопаток стирчать.

— Но, Йване, виконав ти все, що я тобі казав. Починаймо діяти, доки шарканя не є. Йди у пивницю: там є сідло, шабля і вуздечка. Принеси на мене. Поспішай!

Пішов Іван. Шукає, шукає — бачить змієві бочки із вином. Намацав у потемку сідло, шаблю, вуздечку. Взяв і несе. Якраз вийшов з пивниці, а змій на дверях!..

— Що ти наробив, хлопче? Ти мене обдурив. Тепер пропадеш! Вихопив із рук Івана шаблю й хоче йому відрубати голову.

Той просить:

— Відпусти мене, ніколи більше тебе не обдурю...

— Не відпущу, мусиш тут загинути. Ай-бо наперед вип'ємо вина за твої гріхи.

Завів Івана знову до пивниці, розбив бочку, налляв собі й хлопцеві по одному відрові. Змій п'є, а Йван просить:

— Відпусти мене.

— Не відпущу. Тепер вип'ємо за мої гріхи.— І знову налляв собі відро вина. Далі — друге, третє, четверте... Сім відер вина випив! Сп'янів і розум стратив. Танцює, співає, ходить узад-уперед, крутиться. А тоді впав і заснув як мертвий.

Іван зрадів: узяв тихенько шаблю й хоче рубати змія. Але думає собі: «Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу і знищить мене!»

Вхопив сідло й вуздечку і побіг до татоша. Розповів, що сталося в пивниці.

— Дуже добре ти зробив, що не чіпав шарканя. Ти би його не вбив. Давай сюди сідло!

Кінь фукнув, і з сідла вся іржа пропала, а появилося дорогоцінне каміння.

— Сідлай мене й тікаймо! Осідлав Іван татоша.

— Но, куди йдемо?

— Не питай. Чимскоріше маємо вибратися звідси! Піднявся кінь. Летів, летів, і зрештою, у темному лісі спустився на землю.

— Но, Іване, тут, у цьому лісі, є дикий кабан. Уважай, бо дикуна мусимо забити. В його голові — живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові діамантова шкатулка, і в тій шкатулці сім жуків. У тих жуках і є сила шарканя. Якщо їх вб'ємо, він утратить міць. Дивись, біжить на нас дикун...

Глянув Іван: дикун величезний, а ікли, як шаблі. Роззявив пащу й женеться на них... Кінь підхопився у повітря, й, коли п'ятою ногою вдарив кабана в голову, той лише простягся.

Іван шаблею розколов йому голову, а звідти нараз вихопився заєць. Іван на коня. Кінь наздогнав зайця й ногою вбив його.

Тоді Йван спокійно зліз із свого татоша, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову шкатулку. А в шкатулці жуки дзижчали, як мотор.

Іван розглянувся й побачив плескуватий камінь. Поклав шкатулку на той камінь, а другою брилою так гепнув, що із жуків і сліду не стало!

— Но, можемо спокійно вертатися,— каже йому кінь. Іван сів на коня й прилетів у палац.

Дивиться — серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Коли Іван приступив до нього, той жалісно сказав:

— Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу.

— Не лише силу, а й життя твоє візьму, й царівну заберу.

— Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти,— тільки життя мені лиши! Я ж тебе не вбив...

— Ні! Тут тобі смерть! — Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував. Змієва кров до колін на дворі текла...

Іван зайшов у палац і каже принцезні:

— Можемо збиратися додому. Вільна путь!

Дівчина не вірить. Глянула через вікно, а надворі повно крові.

— Йой, Іванку, понеси мене до мого нянька!

— Понесу!

Дівчина бере свої речі, а Йван вийшов надвір, проходжується й думає: «Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося би злізти, а з дівчиною...»

Сказав про це принцезні. Тепер обоє журяться, ходячи по дворі.

— Ліпше було б зі змієм помиритися,— каже дівчина. Ходять смутні. Нараз перед ними — дурк! — з'явився кінь.

— Чого журишся, мій газдо?

— Тяжке діло вибратися звідси...

— Не журися! Готові обоє?

— Готові...

— Тоді сідайте на мене! Сіли на коня. Татош каже:

— Зажмуріться!

Зажмурили очі й лише чують, як гучить повітря. Летять кудись зі страшною швидкістю.

Через кілька хвилин кінь дубнув ногами, гейби на тверде скочив.

— Розплющіть очі й розгляньтеся...

Відкрили очі, бачать — вони у нянька серед двору! А тут багато людей. Всі засмучені.

— Що сталося?

— Цар на смерті!

Принцезна й Іван швидко побігли до палати. Цар лежить — одна нога в могилі...

А коли донька проговорила, старий, почувши її голос, нараз розплющив очі. Відразу схопився зі смертної постелі. Здоров'я повернулося, почав говорити. Коби була музика, то і танцював би! Аж помолодшав.

— Як ти тут опинилася?

Тоді дівчина розповіла нянькові про все, що трапилося. Цар вислухав і каже:

— Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Ай-бо межи нами була й така угода: як приведеш мою дочку, будеш моїм зятем. Даю за тебе єдину доньку і призначаю своїм наслідником.

Загнав за гудаками. З'явилися цигани, й почалася велика гостина.

Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворців, але й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали.

Іван перебрав царство і ще й тепер царює, як не вмер...

***

Чому пес живе коло людини

Давно, дуже давно жив собі самітний пес. Нарешті надокучило йому самому блукати в лісі, і він вирішив знайти собі друга-товариша. Але хотів, аби цей його товариш був найсильніший з усіх тварин.

Лісові звірята радили йому піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:

– Вовче, брате, живімо разом!

Вовк відповів:

– Чому би ні!

Почали жити разом. Раз, як ночували в лісі, почув пес якийсь шелест і почав трястися-боятися. Збудив вовка, а той йому й каже:

– Будь тихо, бо прийде ведмідь і з’їсть нас!

Пес тоді здогадався, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:

– Ведмедю, братику, живімо разом!

– Коли разом, то разом, – відповів ведмідь.

Минула коротка доба. Раз на зорях почув пес якийсь шелест і почав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:

– Заховаймося в корч, бо ще надійде лев і роздере нас обох!

Подумав пес, що лев має бути сильнішим. Залишив ведмедя й пішов до двору короля лева.

– Леве, леве, королю звірів, живімо разом!

– За слугу прийму тебе, – відповів лев.

Пес зостався з ним. Одного разу ввечері почав пес боятися й почав вити, гавкати.

Вибіг лев із палати й каже йому:

– Мовчи, бо ще надійде людина й застрелить нас обох!

Пес замовк, але здогадався, що людина має бути сильнішою, коли її лев боїться.

Пішов пес до людини й пристав на службу до неї. Від того часу й живе пес з людиною.

***

Про сімох братів-гайворонів і їх сестру

Жили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.

Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома сама з хлопцями, та за щось так розсердилась на них, що не знала, як і вилаяти, та з гніву сказала, щоб вони гайворонами поставали. Але не встигла вона ще й сказати цього, а хлопці вже поставали гайворонами та й зникли десь далеко в лісі. Там була якась порожня хата, в якій вони і посідали; а в тій хаті зробилося так, що вони могли знову стати людьми. Крім них, нікого більше не було в цій хаті. Оселилися вони там і почали працювати та господарювати всі гуртом.

Був між ними один такий мудрий, що поробив усім братам рушниці. Вони ходили на полювання та вбивали там різних птахів та звірів; з того мали вони м'ясо, а на хліб заробляли. Якого їм знаряддя треба було, то все самі робили.

Довго та гірко плакала мати, як полетіли сини з дому.

— Коли б хоч одну дитину мати в хаті собі! — казала вона.

Незабаром після того народилася у неї дочка. З того часу, як полетіли хлопці від свого батька, минуло вже тринадцять років. Дівчинка підросла і гонила худобу на пашу. А чужі діти дражнили її гайвороненям за те, що її брати гайворонами поставали.

Покинула дівчина волів пасти та й пішла по світу шукати братів. Ідучи лісом, зайшла вона далеко, так що назад вже годі вертатися. Та, блукаючи по лісі, натрапила якось на одну хатину, де жила стара Місяцева ненька.

— Звідкіль ти, дитино? Зостанься тут жити! — каже їй Місяцева мати.

— Не можна мені тут жити, бо я йду братів своїх шукати! — відповіла їй дівчина.

— Не знаю ж я, де живуть твої брати,— каже дівчині Місяцева мати.— Ось як прийде додому син мій, то я спитаю його, в якім краю живуть твої брати!

Прийшов молодий Місяць додому, питає мати його, він і каже:

— Я ще там не був, але, здається, вони в тім краю, де сонце гуляє!

На другий день Місяцева мати, нагодувавши дівчинку, звеліла синові випровадити її до Сонця. Прийшла дівчина до Сонечка в хату; там теж була дуже старенька Сонечкова ненька.

— Куди ти йдеш, дитино моя? — питає вона дівчину.

— Я йду братів своїх по світі шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонами та й полетіли! — відповіла на це дівчина.

— Не чула я про це нічого, хіба, може, Сонце знає,— каже Сонцева мати.

Прийшло Сонце додому, мати й спитала у нього про братів-гайворонів.

— Ні, не знаю! — відповіло Сонечко.— Певно, мені ще ніколи не доводилося гріти в тому краю.

Нагодувала дівчину Сонечкова ненька та й загадала синові відвести її до Вітрової неньки. Прийшли вони до Вітрової неньки, вона теж нагодувала дівчину, а потім і спитала, куди вона йде.

— Іду своїх братів шукати,— відповіла дівчина.

Вітрова мати теж не чула про це і, як прийшов її син додому, спитала його, чи не знає він, в якому краю живуть сім братів, що стали з людей гайворонами.

— Знаю,— каже Вітер,— бо як змочив мене дощ, то я роззувся й повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати.

Каже йому Вітрова мати:

— Тут є одна дівчина, що зве тих гайворонів своїми братами. Треба, щоб ти завтра вранці відвів її до них,— каже вона синові.

Вранці, як дівчина встала, Вітрова мати нагодувала її, а потім Вітер взяв її на плечі та й приніс до тієї хати, де жили брати. Але їх на той час не було дома: певно, пішли десь у ліс з рушницями. Вітер лишив тут дівчину, а сам забрав онучі та й пішов собі гуляти по світу.

Опівдні повернулися брати додому. Наймолодший з них, що варив сьогодні обід, вийняв із печі страву та побачив, що вона порушена.

— Еге, брати мої, здається, хтось наш обід куштував,— каже він.

— Хто ж то міг куштувати? — кажуть йому брати.— Ми вже скільки років тут пробуваємо, але, крім нас, здається, нікого тут не бачили!

Пообідали вони та й знову пішли. Зостався дома другий брат вечерю варити, бо у них уже було так заведено, щоб з півдня готувати собі страву на вечір. Зваривши вечерю, подався й він за братами в ліс. Як він вийшов з хати, то дівчина, що була сховалась під ліжко наймолодшого брата, вилізла звідтіль, з'їла тієї страви та й знову заховалась, але вже під ліжко другого, старшого брата.

Як зібрались брати на вечерю, той, другий брат, що варив вечерю, каже, що страва порушена.

— Певно, знову хтось куштував! — каже він братам.

— Брехня! То тобі так здається! — каже третій брат. Повечеряли брати та й полягали спочивати. І снилося одному, що начебто до них сестра прийшла в гостину. Як повставали брати вранці, то почали розповідати, кому й що снилося вночі, той і розповів їм свій сон.

Зготувавши собі снідання й обід та поснідавши, подалися вони на роботу. Дівчина вилізла із своєї схованки, з'їла трохи страви з їх обіду, а потім знову сховалася, але вже під ліжко третього брата. Опівдні посходилися брати на обід.

— Знову, брати мої, страви менше стало! Здається, що хтось таки куштує її потроху,— каже їм уже третій брат, що варив обід сьогодні.

— Та хто там має її куштувати, коли ми живемо тут уже скільки років, але за цей час ніколи не бачили в цих краях ще ні одної живої людини? — загули в один голос всі брати.

Пообідали вони та й подалися знову в ліс. Четвертий брат лишився вдома варити вечерю, а зваривши, пішов собі за братами.

Зібралися вони на вечерю додому, але бачать, що знову страви менше, ніж зварено. Посідали вечеряти та й балакають поміж собою.

— Це диво! Вже кілька разів хтось поділяє з нами і снідання, і обід, і вечерю. Тут щось таке та є! Давайте-но пошукаємо!

Почали дивитися скрізь по хаті, а потім і під ліжка заглядати. Аж під ліжком третього брата найшли дівчину.

— Встань, дівчино! Чого ти тут шукаєш? — питають вони у неї.

— Я шукаю братів своїх, яких мати прокляла, щоб вони стали гайворонами, а воно так і сталося. Це мені батько казав, але його тоді не було вдома, він поїхав у ліс по дрова,— почала вона розповідати братам.

— Та як твої брати гайворонами поставали, то нащо ж ти батька покинула? — кажуть вони дівчині.

— Бо мене діти гайвороненям дражнили, як я, бувало, ганяла волів на пасовисько!

Тоді упевнились брати, що дівчина правду їм каже і що вона справді-таки сестрою їм доводиться.

— Зоставайся тут жити з нами,— кажуть вони їй,— варитимеш нам їсти, а ми всі гуртом будемо на полювання ходити.

Лишилася вона. Брати дуже ласкаво поводилися з нею, шанували її та одягали у розкішну одіж, яка личить молодій, гарній дівчині. Жила вона так років зо три. Аж по трьох роках сталося в тім лісі нещастя. Раз убили брати дику козу, а то не коза була — то була дочка баби-яги. От баба-яга і поклялася відомстити їм. Одного разу, коли дівчина була сама вдома, прийшла туди погана баба, принесла з собою коралі, показала їй через вікно та й каже:

— Дівчино, може б, ти купила у мене оці коралі?

— Добре! — відповідає дівчина.

Вона взяла грошей і віддала бабі, а та взяла їх та й пішла собі геть. Як наділа ж дівчина ті коралі собі на шию, то вони відразу й задушили її.

Позбиралися брати на обід і бачать, що сестра їх лежить нерухома на землі. Розуміючи дещо в лікарських справах, зараз заходилися вони гуртом біля неї, найшли коралі, розірвали їх, і вона стала помалу дихати, а потім почали розтирати їй тіло і таки врятували дівчину від смерті. Як встала вона, то брати сказали їй, щоб вона нікому й ніколи не показувалася.

Зосталась вона знову господарювати, як і вперше. Минуло півроку, а та проклята баба знову прийшла, принесла з собою хороше червоне яблуко та й каже:

— Може, ти бажаєш яблук, дівчино, то на тобі оце одно! Знову дівчина дістала грошей та віддала бабі за яблуко.

Потім одкусила шматочок його та й подавилася: упала на долівку посеред хати, та по одному тільки й можна було примітити, що вона жива, бо ще дихала, хоч і дуже рідко.

Прийшли брати з поля, почали оглядати її, щоб довідатись, що це таке вдруге пошкодило їх сестрі. Пошукали, та так нічого й не знайшли. Дуже жалко їм стало сестри, та що ж мають діяти? Зробили вони з кришталю труну із срібними ланцюжками, поклали туди мертву сестру, але не ховали труни в землю, а повісили у лісі, неначе колиску, поміж двома деревами на тих ланцюжках, а самі з жалю та туги за сестрою померли.

А один царський син, ще нежонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблукав там. Так проблукали вони лісом аж три місяці і за цей час ані однієї живої людини не побачили тут. Ненароком якось наблизилися вони до того місця, де між деревами висіла кришталева труна, і заночували там недалечко. Уночі той царський син побачив, що між деревами неначе щось мигтить, та й каже челядинцеві:

— А ходімо лиш та подивимось, що таке мигтить між деревами.

Пішли на те місце, аж бачать, що то кришталева труна, і як розкрили її, то побачили, що там лежить дуже гарна мертва дівчина. Почали вони прислухатись, чи не дише часом, і довідалися, що вона ще не зовсім умерла, бо у неї під плечима ще було тепло.

Звелів царський син челядинцеві відв'язати від дерева ланцюжки, щоб спустити труну на землю. Як відв'язав він один ланцюжок, то той якось несподівано висунувся у нього з рук, і труна впала та так сильно вдарилася, що у дівчини той шматочок яблука відразу вискочив. Встала вона та й розповіла їм, як це трапилося з нею. Потім поховала вона у землю братів, що тут недалеко лежали, та й пішли всі троє геть з лісу до міста, де жив царевич.

Незабаром після цього царевич одружився з дівчиною, але у нього була мачуха, що дуже ненавиділа його. От раз вона і каже цареві, своєму чоловікові:

— Чи ти бачиш, що твій син робить? Якусь жебрачку надибав собі та й одружився з нею! Хіба ж можна нам тримати її у своїх покоях?

Дуже хотіла мачуха звести з світу невістку, але ніяк це не вдавалось їй, бо царський син дуже кохав свою жінку і доглядав за нею, як за своїм оком.

— Як не згубить твій син своєї жінки, то згуби їх обох! — каже мачуха цареві.— Звели повісити їх або розстріляти! А як не зробиш цього, то я тобі не жінка, ти мені не чоловік.

Мусив-таки цар послухати її.

— Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб'єш її, а до того ще не принесеш із неї серце, очі й обидві руки по лікті, то я мушу убити тебе самого! — каже він своєму синові.

Покірний був царевич, заплакав він гірко та й пішов із своєю дружиною на край світу. Слідом за ним побігла й царська собака. Вистрелив він і вбив собаку. Потім вийняв з неї серце та очі, але не знає, де йому ще й руки дістати, щоб не відрубувати у жінки. А вона й каже йому:

— Коли вже моя така доля, що я мушу так мучитись, то відітни вже мені руки, бо без цього ти сам маєш загинути!

Дуже плакали вони обоє, як царевич відрубав їй руки. Шкода їм обом було тих гарних білих рук, та що ж діяти?

Скінчивши цю справу, царевич пішов додому і поніс із собою руки, очі та серце, щоб показати батькові та мачусі, що він убив свою кохану дружину. А та, сердешна, пішла собі, плачучи, без рук. Як же вона житиме на світі, коли їй нема чим навіть страви до рота покласти?

Блукаючи отак, прийшла вона до однієї річечки, нахилилася та напилася води, а потім лягла собі на бік відпочивати. Несподівано якось обрубок руки, що був обкутаний рядном, зсунувся та й умочився в воду, і вмить рука у неї виросла. Побачивши це, вона й другий обрубок вже сама намочила, і так у неї знову виросли обидві руки. «Тепер,— подумала вона,— піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостанусь там жити».

Живе вона та й журиться про те, що їй доведеться робити, як родиться у неї дитина, бо вона дитини чекала. Певно, загинуть обоє! А якби не дитина, то вона б, здається, зосталась тут навіки жити!

Прийшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць.

Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав,— каже він сам до себе,— де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власними руками, бо сам же й відрубав їх у неї!»

— Ходім лиш шукати її,— каже раз молодий цар своєму челядинцеві.

Та й пішли обоє у ліс. Отак, шукаючи, дійшли вони лісом до того місця, де він найшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати-гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на полу, а челядинцеві долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.

Дуже гарно молодому цареві спати на полу, але його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу.

Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:

— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе. Треба йти батькову руку, що звісилася, на постелю положити.

Челядинець і почув це.

Ранком вона хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли в ліс. Прийшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві:

— Ох, тяжко жити на світі. Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!

— А чи впізнали б ви її, якби оце побачили? — питає той царя.

— Впізнав би! — каже цар.— От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається обличчям на неї, але у моєї жінки рук немає.

— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину: треба батькову руку знов на постелю положити?»

— То знаєш ти що?! — зрадівши, каже йому цар.— Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!

Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала у своїй господі, не впізнав її, та й пішов знову в ліс, та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати, хто вона і звідкіля тут узялася?

Але настав вечір, і вони прийшли знову. Господиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості...

Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:

— Чого ж ти так піклуєшся про мене, господине?

— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені руки! — відразу відповідала вона, зрадівши, що її спитали про це.

— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? — спитав її цар.

— Я добула їх в одній річечці, до якої схилялася воду пити, — каже вона.

— А діти?

— Діти — це близнята, та ти, певно, й сам добре розумієш, відкіля взялися вони у мене!

Тоді прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.

***

Лисиця та горобець

Якось злетів з дерева горобчик на землю, бо знайшов дрібне насіннячко поклювати, та незчувся як лиска з-за куща хап, та й ухопила його за хвостик.

Вхопила, держить у пащі, та все й думає, як його хутенько заїсти. Зрозумів бідолаха, що життя його на волосинці та й вдався до хитрощів. Мовить лисиці:

– Ой, лисуню, лиско! Товаришував я з твоїм батьком. Що за лис був. Розумний, хитрий, хороший такий був.

– Угу, – каже лисиця, а сама міцно стискає щелепами хвостик горобцю.

– Ой, лисонько рудасю, радився не раз я з матір’ю твоєю. Ото мудра була, діло завжди казала – куди іншим лисицям до неї!

– Угу, – знову пробурмотала лиска, а горобчика то ще міцніше тримає.

– Ой, лисице-кумасю, знавав я твоїх братів та сестер. Що ж то за гарні та славні були! Сказано – хорошого роду.

– Угу, – знов відмовила лисиця.

– Але ж найкраща, найрозумніша, хитра та спритна ти, моя дорогенька! У світі такої чудової лисуні немає! Правда ж?

Від такої гарної мови лисиця так зраділа, так запишалась, що забула про свою здобич, та гукнула на всю пащу:

– Так, так, так!

А горобчику того й треба – пурхнув на гілочку, та й бачила його лисиця! Облизнулась лиска, а горобчик мовить:

– Велику силу має облесливе слов